Чорний екватор - Малик Владимир Кириллович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
— Яке благородство! — насмішкувато вигукнув комендант і кованим черевиком ударив Джомо в обличчя. — Візьміть їх…
Через дві години втікачі знову були на острові. Їх кинули в карцер. Заскреготав залізний засув. Стало темно і тихо.
Скільки часу вони просиділи в карцері, ніхто з них не міг сказати: місяць, два чи три. Це була безконечна ніч. Жоден промінь світла не проникав у камеру. Потім раз у тиждень на півгодини їх почали виводити на прогулянку в двір.
Одного разу їх випустили і звеліли йти до табору. Від свіжого повітря паморочилося в голові. П'янили густі запахи трав, вологого вітру, що прилітав з озера.
Антоні й Джомо здивував широкий синій водний простір, що відкривався перед очима. Невже їх привезли на інший острів? Ні! Ті самі будинки комендатури і гостроверхі, конусоподібні халупи в'язнів. Тільки плавнів і сліду не було! Понад берегом жовтіла густа висока стерня… Це комендант наказав зрубати плавні, щоб надалі унеможливити втечу в'язнів.
Арештованих привели до нового коменданта Вільямса, який сидів у тіні на веранді. Це був кремезний офіцер. Піднявши сітку, що захищала обличчя від мошок, він зацікавлено глянув на прибулих.
— Он ви які, герої! Підійдіть ближче! — Комендант ткнув по черзі кожному в обличчя здоровенний, порослий чорним волоссям кулак. — Оце бачили? Я з вами не панькатимусь! Від мене пощади не чекайте! Тільки що — шкуру спущу!.. А тепер забирайтесь під три чорти!
Їх повели в табір. Там усе було як і раніш. Землянки їхні стояли порожні, тільки густо обросли травою. Антоні кинувся на цей зелений килим, ліг горілиць і глибоко зітхнув… Яка розкіш навколо, яке привілля! Свіже повітря, голубе високе небо, а в ньому в'ються білокрилі пташки, дзвенять піснями!.. Після темної ночі карцера і цей проклятий острів може здатися раєм!..
Того ж дня сталася подія, що схвилювала весь табір.
Була неділя, і в'язнів не погнали на роботу. Знесилені і хворі, вони повиповзали з смердючих халуп і бродили по вирубаних плавнях, збираючи устриць та черепах. Ті, кому пощастило знайти щось їстівне, розклавши з сухого очерету багаття, варили в алюмінійових мисках обід.
Біля одного багаття сиділи два брати — молоді, красиві хлопці. Вони піймали черепаху, і з їхньої миски смачно пахло ніжне розварене черепашаче м'ясо. Несподівано біля юнаків з'явився комендант, що в супроводі охоронників робив обхід. Він підійшов до братів і мовчки стежив, як один з них, нагнувшись над мискою, помішував юшку. Другий палицею підворушував вогонь. В'язні так захопилися своєю справою, що не помітили солдатів.
І раптом трапилося неймовірне: комендант наступив ногою негрові на шию і штовхнув його лицем прямо в миску… Пролунав жахливий крик.
— Будеш сидіти в присутності офіцера, — зло сказав комендант, відходячи.
Нещасний схопився на ноги, його обличчя вкрилося суцільним велетенським пухирем. Він кинувся бігти, але відразу ж упав на траву і кричав, звиваючись від нестерпного болю. З усіх боків бігли на крик в'язні.
Брат нещасного спочатку ніби остовпів і широко відкритими очима дивився то на коменданта, то на обвареного брата. А потім, страшно крикнувши, мов розлютований леопард, кинувся на коменданта. Він схопив офіцера за горло і повалив його. Двоє тіл зчепилися мертвою хваткою і качалися по землі… Нарешті охоронники відтягли негра. Комендант підвівся, вихопив пістолет і двічі вистрілив у нього.
— Пристрілити оте падло. Хай не репетує! — кинув він уже майже спокійно в бік обвареного.
Пролунало ще два постріли, і бідолаха замовк навіки.
В'язні мовчали, грізно дивлячись на коменданта. Вони все щільніше сходилися навколо нього та охоронників.
— Розійдись! — гукнув комендант.
Натовп мовчав. Блискали очі. Стискувалися важкі кулаки.
— Назад, дияволи! — і комендант кілька разів вистрілив не цілячись у натовп.
Два негри зойкнули і впали. Ззаду пролунало ще кілька пострілів — над головами просвистіли кулі. То стріляли полісмени, що бігли від комендатури. В'язнів розігнали прикладами, гумовими палицями. Трупи відтягли до берега і там лишили, щоб пізніше катером відвезти в озеро.
Джомо ледве стримувався. Антоні умовляв його не втручатися: досить було найменшого приводу, щоб комендант пристрілив негра. Джомо і сам розумів: бунт неозброєних людей міг призвести тільки до загибелі багатьох десятків в'язнів. І, затуливши обличчя руками, одійшов.
Перший вибух гніву незабаром минув, голодні, виснажені в'язні знову розповзлися по невеликому острову…
Потекли страшні одноманітні дні каторги. Усіх в'язнів — і здорових і хворих — щодня ганяли на виснажливі земляні роботи. Мізерний пайок зменшили ще наполовину…
— Це не курорт, — пояснював комендант табірній обслузі. — До біса філантропію! Ми покликані розчистити місце для європейської цивілізації!
Нагляд за в'язнями був посилений. Працювали тепер окремими командами по двадцять п'ять осіб під охороною наглядача.
Антоні й Джомо потрапили в одну групу. Вони мусили викопати за день десять кубометрів землі. Червонуватий ґрунт був липкий, мов глей, і важкий. Щоб виконати норму, треба було мати міцні м'язи і повний шлунок.
Одного разу вони, як завжди, мовчки копали свою частку. Збоку, кроків за десять, на купі сухого очерету сидів охоронник Джіммі Бен. З ним в'язні охоче йшли на роботу, бо він не кричав на них, як інші, а ввечері записував усім повну норму. Охоронникові було років двадцять, на його добродушному обличчі завжди сяяла посмішка.
Раптом Джіммі несамовито закричав, схопився і почав щось топтати ногами. Підвівши голову, Антоні помітив довгу чорну змію, що звивалася під ногами солдата. Антоні вистрибнув з канави і рубонув її лопатою. Холодне вертляве тіло розпалося на дві частини. Джіммі підняв руку — з кисті стікала крапельками кров.
— Це чорна мамба, болотяна змія! — промовив лікар.
Джіммі зблід. Він скинув панаму і витер з лоба холодний піт.
— Гей, Том, сюди! — гукнув солдат до свого напарника.
— Він вам не допоможе! Я лікар, якщо не заперечуєте, спробую дещо зробити. Тільки не гайте часу — кожна хвилина дорога! Укус чорної мамби дуже небезпечний!
Джіммі широко розплющеними від жаху очима дивився на Антоні і, здається, нічого не розумів.
— Дайте ніж! — схопив його за руку Антоні.
Охоронник квапливо дістав ніж, подав його Антоні.
Лікар вправно вирізав шматочок м'яса на місці укусу. Джіммі закусив губу.
— Що ви робите? — погрозливо крикнув Том, який саме підбіг.
Антоні не звернув на нього ніякої уваги. Він висмоктав з рани кров і виплюнув на траву, а потім носовиком перев'язав руку вище ліктя.
— Небезпека ще не минула! Негайно біжіть у комендатуру! — сказав він. — Я не певен, що отрута не потрапила в кров і не розійшлася по тілу. Вас треба зараз же відправити в лікарню… І не розв'язуйте руки, доки вам не введуть ліки.
— Тоді швидше! — крикнув Джіммі. — Ви теж зі мною!..
В комендатурі їх чекало розчарування: півгодини тому комендант поїхав на катері до міста і мав повернутися тільки надвечір. Джіммі від несподіванки захитався і сів: становище його ставало небезпечним. У таборі лікаря не було — адже в'язнів ніхто не лікував, а охорона користувалася послугами військового лікаря безпосередньо на березі або ж на острові, куди його при потребі привозили на катері…
Тимчасом збіглися охоронники. Всі висловлювали співчуття, давали поради, які, звичайно, не могли допомогти Джіммі.
— Може, у вас є хоч аптечка? — запитав Антоні.
— Аптечка є, — відповів черговий по комендатурі, — тільки що там у ній…
— Давайте сюди, подивимось, що там є!
Аптечку принесли. Антоні відкрив її, швидко перебіг поглядом по етикетках. Ось! Він дістав маленькі ампулки з безбарвною рідиною. Хоч і не зовсім те, що треба, але все ж таки це порятунок! Джіммі глянув на нього з надією: невже?.. Антоні хитнув головою і запалив сухий спирт. Він закип'ятив у стерилізаторі шприц, набрав з ампули ліків і зробив укол; потім дав потерпілому дві гіркуваті пілюлі і зняв з руки джгут, що глибоко в'ївся в тіло.
