Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Потім Данило Назаров очолив загін добровольців, котрі воювали за Колчака, далі бандитствував по тайзі, коли адмірала розбили, та недовго гуляв: узимку 1921, це Соболь точно знає, вичистили його банду з тайги. Тих, хто вцілів, разом із Назаровим після короткого суду розстріляли. На той час чоловіків у Данилівці майже зовсім не лишилося — хто разом із хазяїном у тайгу подався, хто на колчаківському фронті загинув. Тому коли з’явилися в цих краях перші переселенці з українських територій, вони просто займали порожні хати.
Далі почалося щось дивне. Поки Соболь був звичайним міліціонером, його все це мало переймало. Але, ставши заступником начальника і потім — начальником карного розшуку спочатку міста, а потім — району, почав цікавитися обстановкою на ввіреній йому території. І побачив: менш ніж за десять років хохли-переселенці поступово перебрали владу в Данилівці на себе. Поводили вони себе тихо-мирно. Виконували всі розпорядження радянської влади. Тамтешній колгосп «Перемога» вважався в районі одним із передових. Усі керівні посади зайняли українці — голова сільради, голови партійної та комсомольської організацій, агроном, бухгалтер, шкільні вчителі, дільничний міліціонер. Вони, за спостереженням Соболя, намагалися триматися купи, хоча й траплялися між ними сварки, всі ж люди. І так само, на переконання Соболя, кожен із них тримав дулю в кишені.
Коли в околицях Данилівки отаборилася банда Рогожина, від нових мешканців села міліція жодної реальної допомоги не отримала. Хоча це зовсім не означало, що всі вони дружно були посібниками бандитів. Просто українці зайняли дещо дивну, як на погляд Соболя, позицію невтручання, такого собі нейтралітету. Мовляв, усе, що відбувається довкола — це ваші особисті справи. Звісно, аби Рогожин влаштував на село наліт, вони б боронилися, причому, на думку Соболя, завзято. Між тим рогожинці, тримаючи в страху не лише Тюмень та околиці, а й інші населені пункти Томської області, чомусь оминали своєю увагою рідне село ватажка.
На цьому, власне, Рогожин і згорів: якась дивна, ще не вивчена Климом Соболем сила тримала його неподалік від Данилівки, тому вистежити й оточити його лігво при потребі виявилося досить просто.
Так чи інакше, їдучи зараз у Данилівку, де цього ранку стався жорстокий і разом із тим досить дивний, як на погляд мешканців села, замах на вбивство, підполковник Соболь відчував — він опиниться на чужій території, мешканці якої, цілком законослухняні радянські громадяни, потай сприймають і приймають високого міліцейського начальника… ну, не зовсім як ворога, але точно не як друга.
До біса.
Дружба цих хохлів начальнику Тюменського районного карного розшуку підполковнику міліції, героєві громадянської війни, червоному командирові та орденоносцю Климові Соболю не була потрібною. Хай собі живуть, як хочуть. Почнуть порушувати закон — розбереться й посадить, кого треба. В кузові полуторки сиділи оперативники, кращий на весь район експерт-криміналіст і взвод міліціонерів-автоматників. За прогнозами Соболя, доведеться зіткнутися не лише з пасивною агресією більшості населення села.
Хтось тяжко поранив громадянина Полєтаєва Пилипа, одного з Данилівських старожилів. Коли про пригоду доповіли в район, потерпілий іще не помер.
Він, кажуть, упізнав того, хто на нього напав.
Це був Спиридон Рогожин.
Правда, Пилип Полєтаєв, він же Пилипко — блаженний, усього-навсього відомий місцевий дурник. Звичайнісінький сільський божевільний. Божа людина, як кажуть про таких. Тому й дивно — кому це знадобилося його вбивати?
Та ще й у приміщенні сільського клубу, переробленого з добротних хоромів Данила Назарова, націоналізованих радянською владою.
Але — чому сільський дурник Пилипко назвав своїм кривдником саме Спиридона Рогожина, вбитого десять років тому в тайзі неподалік від рідної Данилівки? Невже Шерлок Холмс не помиляється, коли шукає привидів, здатних матеріалізуватися та різати людей ножами?
Тут без криміналіста і взводу автоматників не розберешся. Принаймні так вважав підполковник Клим Соболь.
Перша неприємна звістка вже чекала на нього, щойно оперативна група та група захоплення приїхали на місце. Начальство зустрічав тамтешній дільничний, старшина Пархомчук. Приставивши руку до форменого міліцейського кашкета, він доповів: потерпілий помер у лікарні півгодини тому. Більше до тями він так і не приходив.
Отже, маємо вбивство, скоєне привидом. Якщо не надійде іншої інформації про особу підозрюваного.
Старший лейтенант полкової розвідки
Біля колишнього поміщицького будинку зібралося мало не все село.
Нічого дивного — адже це чи не перше умисне вбивство, яке сталося в Данилівці відтоді, як із бандитизмом у довколишній тайзі було покінчено остаточно. Навіть у часи неофіційного царювання в окрузі Спиридона Рогожина нікого з жителів села не звалила бандитська куля. Тутешній люд узагалі не потерпав від періодичних набігів рогожинців. Дехто вважав — ватажок просто заборонив своєю владою розбійничати в рідних йому краях. Отже, виходило — люди тут не помирали наглою смертю принаймні років двадцять. Звичайно, похоронки з фронту приходили, війна зачепила майже кожну сім’ю. Але щоб отак, у першу повоєнну весну, та ще найсумирнішу істоту в селі ножем у груди… Те, що сталося, не вкладалося в людських головах, і в голові досвідченого сищика Клима Соболя творилося те ж саме.
Але це в жодному разі не означало, що можна допускати безладдя.
— Так, громадяни, тут сьогодні хіба «Чапаєва» привезли? — гаркнув начальник розшуку, на ходу картинно поправляючи хрустку портупею, яка оперізувала новенький підполковничий кітель. — Чи, може, інше яке кіно, про Орлову чи Крючкова? Ану — ррозійшлися! Тут місце пригоди, вашу мать! Лишаються лише свідки. Свідки є? — він зупинився перед натовпом, звертаючись спочатку до всіх, а потім повторив це саме запитання Пархомчуку. З юрби ніхто не зголосився, дільничний розвів руками:
— Де там ті свідки… Крик Пилипків ті, хто поруч живе, чули. Так нічого ніхто не бачив, уже розпитали…
— Тоді тим більше — всім стороннім залишити територію! — наказав Соболь.
Автоматники тим часом хвацько стрибали через борти кузова не землю, поправляли зброю на плечах, розосереджувалися півколом і ніби ненавмисне почали насуватися на людей, відтісняючи їх від клубу. Сам факт наявності автоматників, а заразом — їхній погрозливий вигляд спонукав народ чимшвидше розійтися кожен у своїх справах. Але Соболь знав: хоч сьогодні середа, звичайний робочий день, місцеві жителі говоритимуть про вбивство блаженного до вечора, а потім — завтра, післязавтра, весь найближчий місяць, аж поки вбивцю не знайдуть. І тоді це дасть нову поживу для місцевих пліток, версій та навіть легенд.
На невеличкому майданчику біля входу в колишній поміщицький будинок лишилися Соболь, його супутники, дільничний, голова сільради Степан Рокитко, парторг Василь Лукашенко, сільський лікар Микола Генчук, з-під фуфайки якого визирав білий халат, і не відомий підполковникові молодий русявий хлопець. Виглядав він років на двадцять п’ять. Сіра ватяна тілогрійка розстібнута, під нею — линяла від частого прання гімнастерка. На ногах — зелені армійські штани, заправлені у старанно начищені офіцерські чоботи. Руки хлопець тримав у кишенях, але щойно підполковник зупинив на ньому погляд, витягнув їх і означив стійку «струнко».
— Начальство ваше знаю. А це? — Соболь кивнув на русявого. — Місцевий молодіжний активіст?
— Щось на зразок того, — виступив уперед Пархомчук. — Людей бракує, товаришу підполковник, ось і залучаю добровільних помічників. Власне, одного помічника. Фронтовик, офіцер, людина досвідчена, ви не дивіться…
— Чому ж? Якраз дивитися треба, хто біля міліції крутиться. Особливо — в подібні моменти, — Соболь втупився поглядом у русявого, але хлопець витримав погляд, вправно виструнчився, доповів за уставом:
— Старший лейтенант Гармаш для подальшого проходження служби прибув!
