Русичі - Юринець Ігор (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
О, як би здався тепер Миловидові порадник вірний! Та ні з ким сумніви розвіяти. Хитрий тивун Горазд за діла нечестиві переселився з просторої хоромини у поруб… Тепер, певно, по землі повзатиме, щоб довести відданість свою. Гай-гай, вдячність людська — як сонячна днина, ніколи не вгадаєш, чи надовго її стачить. Хто раз зрадив — тому віри нема.
Так і Горазд, дочекається слушної нагоди та й всадить ніж у спину.
Монах Іов теж ненадійний. Бо не відає він, що таке земля рідна; пізнаючи у чужинських краях мудрість істинної віри, забув про все, що єднає його з людом руським. Ділить усіх Іов не на русичів та чужинців, а лиш на єдиновірців та язичників. Тому і Миловида ворогом своїм вважає, що не втворив той брами перед християнами, не пішов супроти сумління власного, а зберіг вірність землі своїх предків.
От і всі порадники… Самітний ти лишився, воєводо, у часину найважчу. А чи й справді самітний? Може, послати-таки за верховодою громади надтисьменської та шукати в ньому не лише соратника, наближеного примхою долі, якого можна використати у своїх цілях, а однодумця. Та ж за ним стоїть дві сотні воїв, завдяки яким і не впала донині кріпость. А чого б то й ні?.. Покластися на старійшину Гостомисла таки можна, та і мета у них нині спільна. Правда, високо несе себе той старець, немає в ньому покірливості перед слугами княжими…
Згадавши гордливу постать Гостомислову, відчув посадник, як хвиля ворожості і недовіри зминає ще незміцнілу прихильність до старого ватага надтисьменців, але зусиллям волі перепинив їй дорогу. Не до того нині, порахунки нехай зачекають ліпших часів. Тепер же нема на те іншої ради, бо замало вірних людей у нього, посадника Миловида, аби самому таке діло впорати.
«Треба таки у Гостомисла помочі питати», — проказав мимоволі вголос, тими словами, ніби рвучким змахом меча, відсікаючи зайвину сумнівів та осторог.
— Ти закликав мене, Миловиде, і я прийшов, — мовив поволі і ніби байдуже старійшина. На його сухорлявому обличчі не проглядало навіть натяку на зацікавленість чи радість від того, що вперше сам володар надтисьменської твердині пожадав говорити з ним. Лише очікування променіло в вуглинках на диво моложавих очей, що ховалися у тіні кущуватих брів. Вираз суворості, що надав обличчю горянського ватага гордий чи навіть хижий вигин тонких уст, дещо згладжувало високе чоло, обрамлене сивим, аж до білого, довгим і на диво густим волоссям. Перетягнуте на чолі тоненьким срібним обручем, воно вільно спадало до самих пліч.
— Радий, що знову виджу тебе, Гостомисле, — кивнув гостеві посадник. — І… сідай. Довга буде у нас розмова. Закликав тебе нині не яко свого поданника, а як рівний рівного, — тими словами думав потішити самолюбство старого, але той, здавалося, не слухав Миловида. Зручно вмостився на лаві, примружив лукаво очі.
— А хіба ж не завжди рівними були ми, посаднику? Ніхто ще не народився ні вищим, ні нижчим, а тільки людиною. Різницю поміж собою самі люди вигадали собі ж на біду.
— Але ж таки є та різниця.
— Лише для тих, хто добровільно чи з примусу визнає чиюсь зверхність над собою. Я ж до них не належу.
— Дивні слова твої, Гостомисле. Помисли сам: хіба можна рівняти хоч би того соцького із простолюдом. Таки п’ятеро простих людей віддали нам лехіти, аби виміняти чоловіка знатного роду, полоненого нами.
— А в чому ж різниця? Зніми з того ж лехіта знатного одіж кращу, а тоді постав поміж людей чорних. І вже, певно, й сам не добереш, хто знатніший. Жоден соцький а чи й боярин, — хитрувато зиркнув на Миловида, — не зумів ще народитися у шатах золочених… Вся та різниця — лише химера уяви людської.
Від роздратування різкі зморшки шрамами розсікли чоло воєводи. Та стримав гнів на ті образливі слова. Примирливим усміхом стер з обличчя невдоволення, бо потрібен був йому нині — о, як потрібний! — цей непокірливий старець.
— Ну, та добре, про те посперечаємося й іншим разом. Не для пустих балачок закликав тебе, є справи важливіші… Чи не ти говорив, що в усьому можу при потребі на громаду надтисьменську покластися?
— Так, то мої слова, і від них не відмовляюся. Але чому заходиш так здалеку та обережно, мов подорожній, що не зважується ступити на перший річковий лід?
— Тому, що дуже вже багато залежить від нашої розмови нинішньої. А може, й все, — додав по короткій мовчанці. — Сам бачиш: з кожним днем сутужніше стає, й навряд чи відступить Гнєз. Певен своєї сили воєвода, тож не квапиться, вичікує, поки терпіння наше обірветься. Два дні як змовкли топори за становищем їхнім. Що там майструють — годі увидіти зі стін. Та гадаю, метавки ладили. А тоді, як поставлять перед стіни ті метальні орудки, вже ніхто не зможе їх спинити.
Правду мовиш, воєводо. Нині мусимо на хвилі час лічити. Лише безумці могли б успокоєно очікувати свого кінця. Кожен день згаяний смертельним для нас може стати. Тож мусимо зважитися на щось більше, ніж відсиджування за сими стінами. Не один раз про те й сам думав, але який вихід знайти — не відаю…
— Є один вихід, — з неприхованим не то торжеством, не то лукавством, що променилося у кожній рисочці обличчя, промовив Миловид. — Звичайно, ризик чималий. Але все-таки можемо розраховувати на удачу. А суть ось у чому: мусимо зважитися на вилазку, спалити метальні орудки і будь-що знищити верховоду їхнього Гнєза. У тім порятунок. — Мовлячи те, зухвало зиркав на Гостомисла, смакуючи подумки здивування та недовіру, що відбивалися на обличчі старого. Посадник вдихнув гучно на повні груди повітря, струснув плечем, ніби виважуючи, чи стачить сили змести одним змахом усі заперечення та остороги Гостомислові, до яких наготовлений був заздалегідь. Розкошував боярин — накінець-то оцінить цей гордливий старець усю далекоглядність володаря кріпості. Та, не дочекавшись великого подивування з уст Гостомислових, продовжив квапливо: — Я все уже обмислив, Гостомисле. Треба, аби дві сотні ваших мужів, усі, хто може тримати в руках зброю, вийшли із кріпості і вдарили разом по чужинському становищу. Мусять стояти на смерть, до останнього стримувати натиск ворожих сотень. За той час я проберуся з загоном дружинників у лігвище вороже, знищу і порахуюся з воєводою лехітським. Саме це і є головним у тій нічній вилазці. Та знатимемо про кінцеву мету лише ми обидвоє… Тож мусиш переконати своїх воїв врости в землю за стінами кріпості і не ступити і кроку назад, доки ми не скінчимо справу. А звістить про те полум’я на тому місці, де ладнають вони свої орудки метальні. В успіху тої справи єдиний для нас порятунок…
— Багато оповів ти мені, Миловиде, — невдоволено насупив брови старець. — Та найголовніше таки не зважуєшся довірити, таки не зважуєшся. — Гостомисл потирав сухорлявою долонею чоло та позиркував спідлоба на свого співрозмовника. Здавалося, тими настійними рухами хоче стерти породжені недовір’ям боярина невдоволення та образу, що глибокими зморшками розкреслили надбрів’я. — А я повинен знати все, адже йдеться про життя чи смерть кращих воїв — силу і гордість нашої громади. Не думаю, що зможеш ти пробитися зі жменькою дружинників через товписько ворожого стану до метавок, обставлених вартівниками зі всіх боків. Для такої легковажної забави забагато шрамів на тілі носиш…
— Таки твоя правда, Гостомисле, не все сказав. Та від тебе хоронитися не мав наміру. Просто не дійшов ще до того, найголовнішого. Та що там слова, ходімо — сам увидиш… — рвучко підвівся з місця Миловид і рушив до дверей, порухом руки запрошуючи за собою старійшину надтисьменської громади.
Не перемовилися дорогою навіть словом. Поминувши просторе господарське дворище, де в міцній загорожі вспокоєно ремигало зо два десятки вгодованих биків, попрямували до високих дубових дверей, що темніли у складеному з сірого каменю підмурівку посадської хоромини.
Вартівник, що мить перед тим куняв, зіпершись на держак списа, вмить зігнав із обличчя залишки дрімоти, квапливо почав поратися коло хитромудрих гаків, що замикали двері. За хвилю вони відчинилися, і з темного приміщення війнуло на прибулих могильним мертвим холодом. Запаливши один із смолоскипів, що завжди стояли напохваті при вході, воєвода першим рушив камінними сходами униз, у холодну і вогку студінь підземелля.
