Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Ось і я про що! — перервав старшого за званням Гармаш. — Скільки Рогожину могло бути, скажімо, років двадцять тому? Чи, може, трошки більше…
— Не більше, — відмахнувся Рокитко. — Ми тоді сюди саме перебралися. Я навіть трохи пригадую цього Спирку. Старі люди казали — єгерів синок, із тюрми повернувся. Ще боялися тоді, аби щось не той…
— Значить, — розвивав думку Гармаш, — Пилипко пам’ятав Спиридона молодим. І побачив він уночі чоловіка, дуже схожого зовні на молодого Рогожина. Таке можна припустити?
За столом запала мовчанка, потім криміналіст обережно глянув на Соболя.
— У цьому, Климе Федотовичу, справді щось є… В усякому разі, думати легше — привиди відпадають.
— Тут ти правий, — Соболь узяв гранчак, замислено покрутив його в руці, потім спідлоба зиркнув на Павла: — Ну, раз ти в нас такий тут розумний, валяй далі. Сам хоч додумався?
— Сам, — Гармаш поклав до рота решту скоринки, прожував, потарабанив пальцями по столу. — Далі дуже просто: хто може бути схожим на Спиридона Рогожина, причому — молодого? В селі таких точно немає. Двійник відпадає. Припускаємо, молодший брат або…
— Син, — підполковник Соболь і опустив на стіл важкий кулак. Брязнув посуд, Рокитко встиг притримати пляшку. — У Спирки синок був, за моїми прикидками — десь твого віку, старлею. А ти мені в сини годишся, отже, років на двадцять за Рогожина молодший. Спиридонів синок може в цих краях об’явитися за якоюсь бідою?
— Запросто! — відповів за всіх Пархомчук. — Ось тільки де він раніше ховався?
— Цього, старшино, ніхто не знає, — розвів руками Соболь. — Коханка Спирчина не зовсім місцева. Тут недалечко Пронин хутір, знаєш? — дільничний кивнув. — Там вона й жила, Любка Хорошилова. Нас усіх на тому хуторі колись мало не постріляли… Словом, куди вона з сином Федьком подалася, невідомо. Рогожина застрелили, жінки з дитиною не знайшли. Я того малого в очі не бачив, але припускаю — на батька Федір може бути схожим. То до чого ми тут домовилися? — підбив він підсумок розмови. — Пилипко-дурник побачив молодого Рогожина, прийняв Федора за Спиридона, звідси вся каша заварилася. Виглядає, що так і було. Чи в когось інші міркування?
— Раз ніхто не знає, куди свого часу зникли жінка з хлопчиком, то цілком може бути, що хлопчик цей, Федір Рогожин, непогано лягає в мою, — Гармаш затнувся, — гм, нашу схему про диверсанта.
— Поясни.
— За всіма прикидками, Федір Рогожин на початку війни доріс до призовного віку. Добре, якщо він батьковими слідами пішов, і в нього в міліції відбитки пальців брали. А коли ні — перевірити, де воював Рогожин і як він воював. Якщо… якщо взагалі воював… І якщо жив під прізвищем Рогожин, а не носив прізвище матері. Ну, тут роботи вистачить.
Після слів Гармаша за столом запала тиша. Її порушив Рокитко, булькаючи самогоном по склянках.
Будинок поміщика
Група поїхала під вечір. Соболя після отриманої інформації гнала вперед жага дії, та він усе одно не заспокоївся, поки оперативники не обійшли кожен двір. Особливо він вимагав поцікавитися старожилами — раптом виявиться, що хтось підтримував свого часу зв’язок із Рогожиними. Зокрема — зі Спиридоном. Та злі й тверезі опери повернулися ні з чим. Після того, як Рогожин став особливо небезпечним злочинцем, визнавати знайомство з ним автоматично означало підозру в посібництві. До того ж із певного часу Рогожиних у Данилівці почали взагалі цуратися.
— Тут у ведмедях уся штука, — спробував пояснити Соболю один із оперативників.
— У яких ведмедях? Ти що, п’яний? — суворо глянув на підлеглого підпилий начальник карного розшуку.
— Мені пояснили дещо. Як би це сказати… Гм… — опер сам розумів, що збирається ляпнути дурницю, але все ж таки не стримався: — Кажуть, батько нашого Рогожина, Силантій, з нечистою силою знався.
— А ведмеді тут яким боком?
— Ну… Кажуть, Силантій Рогожин часто на ведмедя ходив і живим лишався. Зате звіра бив, аж тайга шуміла.
— Не свисти — тайга-а шуміла!
— Мені говорять — я повторюю, — образився опер. — Тунгуси вірять, що ведмеді — це боги, котрі грішили, й за це їх у ліси Господь вигнав, дав їм ведмежу подобу. Вбити ведмедя може лише той, кому Він це дозволяє. Але якщо людина починає грішити й тим самим продає душу нечистому, Бог насилає на нього ведмедя, наче карає. А Рогожина-старшого, кажуть, ведмідь заламав…
— Тьфу, слухаєш тут народні казки, замість того, щоб мені убивцю ловити! — Соболь важко підвівся з-за столу. — Гаразд, поїдемо ми. Ви тут, старшино, теж дивіться. Може, лишити вам пару автоматників на випадок, якщо цей самий привид Федько знову захоче когось зарізати?
— Немає потреби, я так думаю, — спокійно відповів Пархомчук. — Ми тут у разі чого своїми силами…
— Дивіться мені! — Соболь напівжартома помахав кулаком, потиснув кожному руку і спритно, ніби й не випив щойно сам у загальній кількості пляшку міцного самогону, заскочив у кабіну. Бійці вже сиділи в кузові, туди ж залізли експерт та незадоволені оперативники. Їм пощастило найменше — начальство раптом заквапилося додому, і поїсти мужикам просто забракло часу. Старшина тицьнув одному з них шмат сала і хлібину, виявляючи солідарність.
Щойно полуторка від’їхала, Рокитко, не криючись, кілька разів перехрестився.
— Чого хрестишся? — буркнув Генчук. — Тепер не відчепляться… Це ж треба так…
Вони подивилися один на одного й вирішили не розвивати тему далі. Та Гармаш, котрий стояв трохи осторонь, розумів усе й без зайвих пояснень. Так само, як дві третини мешканців Данилівки: менш за все переселенці з України, котрі тікали подалі від голоду та інших «принад» радянської влади, хотіли, щоб сюди зачастила міліція з району. Можете бути певними — за подібних обставин місцевий НКВС теж не сидітиме, склавши руки.
Народившись уже тут, у Сибіру, Павло, як і більшість таких, як він, спочатку не розумів, чому батьки, сусіди, друзі, знайомі та просто нові люди, котрі час від часу приїжджали в Данилівку й починали тут будуватися й заводити господарство, вдома говорять українською, зате на людях, навіть коли збираються лише своїм гуртом, старанно промовляють російські слова. Поступово хлопцеві все стало ясно. Радянська влада була вже всюди, але по деяких сибірських селах, відділених одне від одного тайговими стінами, прапор на сільраді, колгоспне хазяйство, трудодні та портрети Леніна й Сталіна зовсім не означали, що принципів цієї самої влади дотримуються всі, хто там живе. Їхньої Данилівки подібний здогад Павла стосувався в першу чергу. Він бачив, як українці, що оселилися тут раніше, і ті, хто перебрався сюди згодом, тримали дивну мовчазну змову. Вони ніби зачаїлися, натягли маскувальні сітки і чогось вичікували, до чогось готувалися.
Словом, українці, з яких складалося дві третини населення сибірського села Данилівка, радянську владу не любили. Саме усвідомивши це для себе, вони подалі заховали свою неприязнь. Адже навіть за подібні думки за умови, що їх вдасться прочитати, кожному загрожувало мінімум десять років таборів. Без права на дострокове звільнення. Через те люди тут навчилися читати думки одне одного. Це дозволяло не промовляти їх уголос.
— Цікаво, хто це їх про ведмедів просвітив? — вирішив він змінити тему розмови.
— Дід Тимоха, — відмахнувся Пархомчук. — Мало він вам, малим, казок порозказував? От уже ж язик у діда, чисте тобі відьмацьке помело!
— Завели тут! — роздратовано глянув на старшину Рокитко. — Один про нечистого, другий про відьмаків… Догавкаємося ми, я так собі бачу. Ось вам вовк із лісу вже прийшов…
— Або ведмідь із тайги! — весело відповів Павло. — Насилають його, як кару на нас, грішних. Треба в діда запитати, за що.
— Піди, піди, хай він іще тобі тюльку потравить! — старшина ляснув його по плечу.
— Мені, мужики, інше інтересно. Хай із Рогожиними цими, хрін їх бери, люди не спілкувалися. Але ж і Любка з Прониного хутора не відлюдницею жила. Хлопчиська цього мусить хтось та й пам’ятати. Поїду, мабуть, я завтра туди.
