Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Ось хлопчина занурився з головою просто під коріння вербового куща. Випірнув і метнув у траву плямистого тугого миня.
Навіть не віддихуючись, знов занурився і ще викинув двох минів, не менших за першого.
«Ну й беручкий хлопець. «— Подумала вдова. Омелько схопився за лозу, зграбно підтягся і вискочив на берег.
Тепер вдова побачила його на весь зріст. Що в нього добрі м'язи, нічого дивного — весь час хлопчина при роботі. А от що в холодній воді його єство не зменшилось, як у всіх, до якогось мізинчика, а стирчало, мов добрий чіп, так це вдову вельми зворушило.
Побачивши вдову, Омелько метнувся за кущі. Але стежка якраз звивалась під кущами. І ще Омелько не встиг вдягти сорочку, як вдова була поруч і приязно посміхаючись, проспівала:
— Омельку! Мої гриби, а твої мини. Згода?
Омелько був заскочений зненацька, то й обернувся до вдови, тримаючи в руках дві силки: на одній три, на другій п'ять минів, навіть забув прикритись. Омелькові спочатку мову відібрало, але коли вдовиця перепитала: — То згода? Чи ти німий? — Стояла і посміхалась — і більше нічого не говорила.
— А-а-а-а… вже згода… — видобув із себе, зрештою. — Я зараз. — І прожогом кинувся за кущ вдягатись.
Забрав Омелько свій полов і погнали кобилок аж до лісу, звідкіля витікала річечка.
Отам на узліссі під старим дубом на старому попелищі розвели вогонь. Омелько вправно і швидко видер з риби нутрощі, але так, щоб не повередити печінку, посолив щедро. Бо в старезній калиті в нього завжди була сіль у ганчірці.
Минів настромив на патики, а патики встромив у землю навскісно до вогню.
Збігав до берега — руки відмити від риб'ячого слизу. І назад до багаття. А вдова там сиділа так, що сорочка їй закасалася, і геть відкрилися тугі білі стегна.
Омелько зиркнув на жіночі розкоші та й перевів погляд на вдовин вузлик. Вдова перехопила його погляд.
— Хочеш грибів скуштувати?
— Ага… як ваша ласка…
— Та чого ти по-панському. Ми люди прості. Кажи мені: «ти».
— Ага… Добре…
Посміхаючись, вдова розв'язала хустку і подала Омелькові горщик з грибами та ще й ложку.
Покуштував один грибок Омелько і аж очі закотив під лоба.
— Оце грибочки. Таких і пан наш не їсть.
І неквапно почав їсти кожен грибочок смакуючи. Вдова підсунулась до нього зовсім упритул.
— Тобі не холодно? Ти вже зігрівся? Там такі крижані ключі б'ють… — А… ага… там… б'ють… — ледь виговорював Омелько з повним ротом. А вдова зовсім до нього притулилась, притислась правою цицькою до лівої руки хлопця.
— Та не штовхайся… — Проказав Омелько, з насолодою облизуючи ложку. Тоді вдова відсунулась і повернулась так до Омелька, щоб він всю її пазуху бачив.
Омелько зачаровано споглядав розкоші вдовиці і ще повільніше пережовував грибочки.
А вдова ще руками собі циці підперла, що ось, здається, вони у розріз сорочки викотяться. Не дивиться вдова на рибу, хоч риба підгорає.
Хлопчина теж про рибу забув — дивиться в пазуху вдови і хрумає грибочки.
Не могла довго витримати вдова. Закасала зовсім сорочку, прихопила обома руками Омелька за шию та й потягла на траву Так з горщиком і перекинувся Омелько. Якусь мить він ще тримав горщика і ложку. Але коли вдовичка почала на його штанях очкура розкручувати, то він отямився і покотив горщик подалі по траві і ложку відкинув…
Поки вдова та Омелько любились, мини майже згоріли… А Омелькова кобилка повизбирувала рештки грибів, що висипались із горщика…
В обід сіли під копицею вдова та її сусідка Марія.
— Ой Маріє, так мені сьогодні хороше, так мені добре, аж млосно. Ну, геть як п'яна. — Проспівала вдова і завела руки за голову. І відкинулась на запашне лісове сіно. — Боже, яке воно гарне, оце літо. Квіти як пахнуть. А як тепло. Дивися, коли скосили, а вже сіно готове. І не пересохло, а саме таке, як треба.
Закинула лице вгору, заплющила очі і завмерла. Марія дивилась, дивилась на усміхнене лице вдови і подумала:
«Не може вона так радіти від погожого дня, не може. Чого б ото їй радіти, що панське сіно добре посохло? А чи не завела вона собі крутіля? От присягаюсь — знайшла. Ну чого б оце вдові радіти, як би не теє… Свекруха в неї — відьма, зміюка підколодна — всі знають. Гараздів у них ніяких — яке воно там хазяйство вдовине…» І почала Марія говорити вдовиці улесливо і проникливо:
— Ой подруженько моя, бачу я, що тобі, моїй бідній сиротиночці, сонечко посміхнулось… Ну хто ж він? З якого села? Парубок чи вдівець?
Вдова розкліпила повіки, сіла і вибаньчилась на Марію.
— А як ти взнала?!
— Ой подружко моя дорогенька! Ти ж увесь час марна ходила. Я знаю, як тобі несолодко живеться. І свекруха в тебе справжня відьма. Всі знають. У вас і садиба стара — все валиться, і поле ваше пісне… А тут ти раптом сяєш, як пишна рожа… Значить, тобі щастя усміхнулось… А яке може бути щастя в наших молодих роках… Звичайно, щоб нас сильно кохали…
Мовчала, мовчала вдова, а Марія все їй в обличчя зазирає, по руці гладить, різні жалісливі слова підбурливі проказує.
Зрештою, не витримала вдова і все Марії виклала. І про сни сороміцькі, і про перелюб з Омельком. Ще й про смажені гриби, як їх Омелькова кобила доїла, та як найсмачніші мини на вугілля перегоріли.
Марія все те слухала (слину ковтаючи), аж по сіні йорзала, головою хитала, очі вирячала та все приказувала: «Ой не може бути! Ой не може бути!» Від вдовиних сороміцьких оповідок роз'ятрилась Марія в заздрості: «Бач, вдова, ніщо вбоге, а як розкошує в перелюбі. А я?.. То десь піде нап'ється, то пан його кудись на лови забере. А оце, відколи ярину посіяли, десь там воєводі, бачте, сіни рубав. Ой же доленько моя, нещасливая. Та хіба може заміжня жінка собі завести полюбовника? Зразу, ну зразу ж взнають…» Після перепочинку знов взялися жінки перегортати свіже сіно.
А вдова, все щасливо посміхалась. А Марія насупилась, бо почала думати, а чи не прибрехала їй вдовиця? Бо була Марія не так хтива, як заздрісна і цікава до чужих таємниць і грішків.
І не стільки вірила, коли когось слухала, як починала зразу ж підозрювати тих, хто їй щось оповідав, а чи не дурять її.
Отож після розмови під копицею Марію запекла заздрість і роз'ятрила підозра, що вона вирішила сама все перевірити, сама піти до лісу і зустрітись із пастушком…
Пішла вона до лісу по ягоди, саме туди, де Омелько випасав кобилок. Гарне те місце — і дуби віковічні, і великі галявини горбисті — якраз такі, щоб лошата грали і виростали міцними. А ще й молоднячок сосновий острівцями з усіляким буйним підростком. І скрізь — ягід, ягід. Наче в когось розірвались коралові пацьорки, і все навколо засипало червоними намистинами. Підкасала Марія поділ сорочки та й схилилась над ягідним розсипом.
Вибирає соковиту ягоду — одну в козуб, другу в рота.
І все потихеньку з-під намітки зиркає на горбисту галявину, де Омелько випасає панський косяк.
Сонце пражить з усіх сил. Від лісового зілля, від квітів, від молодої хвої та розплавлених патьоків живиці густий дух іде, аж голова паморочиться. Повітря густе, парке. Наче перед дощем.
І справді — не знати звідкіля насунулись хмари. Стало чорно навколо, і враз ливнув дощ. Бив густими тугими струменями, наче не з неба, а з лопатей водяного млина.
Ну, а якщо жінка задумала поблудити, то їй і злива допоможе.
Як уперіщив дощ, то Марія кинулась під того дуба, куди Омелько зі своїми кіньми приткнувся.
Омелькові добре — його тільки перші краплі оббризкали — він вже й під дуба сховався, кобилку під узду тримає.
Поки Марія перебігла через цю горбисту галявину — вимокла наскрізь. Отож прискочила Марія до того дуба, під якого вже Омелько сховався. Тільки стала вона під того дуба — почав набіжний дощ утихати. Далі і сонечко крізь струмені проглянуло. Тепло, аж гаряче, — мокра трава так і парує.
Марія не стала поруч із Омельком, сховалась із другого боку. Але так, щоб її було трошки видно Омелькові.
От стоїть вона та віддихується. Та навмисне так важко, так знесилено. А тоді розв'язала торочки, зняла постоли, онучки та й почала далі розбиратись. Розібралась донага, тільки намітку не зняла, та стоїть, повернувшись спиною, так, щоб її Омелько з-за стовбура бачив. Стоїть гола, викручує сорочку та все приказує:
