Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Приключения » Исторические приключения » Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗

Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗. Жанр: Исторические приключения. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Хто напав? — дивувався Оссолінський.

— Хтось пустив вістку, що татари. Але це неправда, бо жадного татарського чамбулу там не було. Думали, ми, що це місцеві хлопи не хотіли здавати збіжжя і коней, і тому напали на них. Але про це знали б і сусідні пани, і державці князя Четвертинського. То самі певні люди, католики. А вони про ніякий бунт серед хлопства не чули.

— Так хто ж це був? — гарячився молодий Оссолінський.

— Саме ці вовченята, що розбрились із Січі, щоб допускатись безправ’я й народ ворохобити до бунту. Тепер, як почули вовченята, що Хмельницький у дибах, присіли й не підносять уже голови.

— Замало карають гетьмани бунтівників, — вдаряючи рукою в стіл, кричав Корицький. Гідра голову підносить, мосці панове! Я всіх їх на палі посадив би. Нехай на палях бунтуються!

Чарнецький усміхнувся.

— Що правда, то гетьмани про палі не забувають. Уживають також інших засобів, щоб утихомирити ребелію. Але я признаю вашмосці рацію і говорю те, що говорив небіжчик гетьман Жолкевський. Треба зрубати гідрі голову, поки час, бо згодом буде запізно. В крові треба втопити самі зародки бунту і тієї крови ніколи забагато. Чим більше її попливе, тим краще. Найгірше показати хлопам милосердя, бо тоді вони думають, що їх бояться.

Але навіть пана Болдуїна Оссолінського, небожа коронного канцлера, що знав Україну тільки з оповідань свого дядька, немило вразили такі слова.

— Я думаю, мосці панове — почав після хвилинної мовчанки, — що вистачить розправитися з провідниками бунту. Коли не стане проводу, не буде й ребелії. На що ж тоді стільки крови даром проливати?

— Ваша милість, як бачу, їх не знає — заговорив Чарнецький. Бунт, як я вже сказав, це наче гідра. Відріжеш десять голів, відросте одинадцята і знову почне бурити. Ми краще знаємо. Ми вже гасили такі бунти. Ні! Мало гідрі голову відрубати. Її саму треба вбити. От що!

— Рація, рація!.. — сквапно підхопив Корицький.

— То Хмельницький у тюрмі? — звернувся з питанням Оссолінський до Чарнецького. Я його бачив у Варшаві, у мого дядька. Йому десь отут якусь кривду зробив один шляхтич. Здається: Шаблинський, чи...

— Чаплинський, підстароста чигиринський.

— І він їздив до короля зо скаргою. Мій дядько завжди говорив, що Хмельницький — гетьманська голова.

— Тому й не ходити йому з тією головою — здобним, силуваним сміхом сміявся Чарнецький.

— Той Чаплинський, кажуть, напав на його хутір, убив сина, викрав йому жінку. Таке я чув.

— Ваша милість знає, що такі наїзди бувають часто. Але щоб із того аж ребелію підносити? Ні, всі ми знаємо, що Хмельницький — не хтобудь. Я чув від пана Пшиємського, що був із ним у Франції. Що він про нього розказував! Каже ваша милість, що він утік? Але я не можу тому йняти віри. Такого пташка треба добре стерегти. Го, го!.. Чи знає ваша милість, що сам гетьман Конецьпольський уважав його за найліпшу голову в Україні... І до великої конфіденції його допускав.

— Я також чув від пана Пшиємського про нього. Там у Франції був либонь цілий козацький полк. Багато було в ньому добрих кавалірів.

Чарнецький говорив дальше.

— Я чув іще про Нечая. Також із шляхти. Хоча ще зовсім молодий, має правдоподібно великий голос серед того гільтяйства. Як мені мої язики доносять, він повинен бути десь осьтут, у Брацлавщині. На Січі його тепер немає, це певно знаю від своїх людей. Коли правда, що він тут, то знищення німців пана Калиновського — його діло.

— Як ваша милість сказав? Нечай?

— Нечай. Він родом із Київщини. Його дядько був войським київським. Його родич пішов на Січ, був там отаманом, ходив у походах на Крим, у Туреччину й покозачився. Його сини зовсім пристали до того гнізда ворохібні й неспокою, яке вони звуть Січчю. Так, мосці панове, давніше зацні люди з поспільства діставали за заслуги шляхетство; тепер шляхетські роди хлопіють і за хлопами тягнуть.

Нечай із великою увагою прислухався до тієї розмови.

— І не зловили його ще? — спитав Оссолінський.

— Ні ще — заявив Чарнецкий. — Я знав би про те. Але паля його не мине!

Легка усмішка пробігла по обличчі Нечая, затрималась у кутках його уст і щезла.

— Чи не заскоро, панове, ладите ви цю палю для мене? — подумав.

Тим часом каганець щораз більше став блимати. На печі звільна пригасав вогонь. Кімнату виповнював сумерк. Тільки за вікном зимний вітер вигравав на струнах дощу дику музику. Мовчанку перебив Корицький.

— Гей, Шльомо! Світла в тебе немає?

Шльома приніс дві свічки - шабасівки, поставив на стіл і став накладати на коминку нові поліна.

— Вже ніч — зауважив Оссолінський.

Надворі вітер ставав щораз сильніший. Ударяв у вікна, товк віконницями, сумно заводив - гудів у комині та крізь щілини при вікнах і дверях вдирався до кімнати. Здавалося: ось-ось вивалить вікна, вивалить двері й увірветься до середини. Нараз справді двері з лоскотом відкрились й очі всіх, що були в кімнаті, туди повернулись.

У кімнату вдерлася холодна хвиля нагального вітру. Одна свічка погасла, друга змагалася з подувом. На порозі появилася постать, що намагалась зачинити двері.

— Хто там? Чорти б тебе забрали! Зачиняй двері, пся креф!.. — гримнув люто Корицький.

Прихожий замкнув двері, здивовано поглянув на шляхтичів і став розглядатися по кімнаті, когось шукаючи. Побачив Нечая та підійшов до нього.

Корицький, кленучи півголосом, засвічував свічку, Оссолінський байдуже попивав мед. Тільки Чарнецький став пильно й гостро поглядати на Нечая та його товариша.

Згашена вітром свічка заблимала знову. Чарнецький побачив, як прихожий, високий, достатньо одягнений козак із дозженним сивіючим вусом нахилився до Нечая і щось до нього заговорив. Цей піднісся як стій і обидва перейшли через кімнату, побрязкуючи шаблями.

Чарнецький відвів їх поглядом аж до дверей, зачекав аж двері за ними зачиняться, потім здорово потягнув з великого кухля захвалений Шльомою мед, витер вуси й бороду та з великим негодуванням хитнув головою.

— Кажу вашмосцям: великий, непрощений гріх будуть мати і король і сейм, що дозволяють таким драбугам ходити по світі. Адже це справжні ребелізанти, як Бога кохам! Післанець до нього — немов до реґіментаря якого.

— Пишний козак! — признав Оссолінський.

Корицький звернув холодний погляд своїх бистрих очей на жида.

— Шльомку, ходи сюди!

Шльома підійшов до стола.

— Хто цей козак? — Голос Корицького був спокійний і рівний, але дрижали в ньому струни погрози, страшливої, як смерть.

— Він тільки що прийшов. Я його не знаю. Перший раз бачив.

— Не той другий, свине паршива, а той, що тут сидів. Ти добре знаєш, про кого питаю.

Під Шльомою ноги вгинались із страху.

— Ваша вельможність, відки ж я, бідний жид, можу те знати? Я... я й питати їх боюся, хто вони й за чим. То не вельможні пани, що вміють поговорити й зажартувати. Ні, вони жартів не знають. Якщо не по їхньому, вони зараз хапають за кинджали, що їм при поясах висять.

Піднісся Чарнецький. Змірив поглядом жида від голови до ніг і кинув коротко через плечі:

— Малєц, Ґіза! Сюди!

Підбігло двох прислужників Чарнецького, що досі сиділи при самому шинквасі.

— Запитайте цього жида по своєму, хто був той козак, що сидів тут за столом.

Білий страх тряс жидом, як вихор осиковим листом.

— Пане ясновельможний! Я не знаю. Ой-ой! Щоб я так здоровий був, щоб до завтра не дочекав, коли брешу.

Чарнецький звільна підступив до Шльоми, нахилився і крізь затиснені зуби процідив одне тільки слово:

— Нечай?

— Не-чай — простогнав жид.

— Шельмо! — в невгамованому гніві крикнув Чарнецький, підніс важку руку та з усієї сили вдарив Шльому в лице.

— Ой-ой! — завив Шльома, вхопив обома руками себе за голову і став голосити: — Що ж я тепер вдію ?

Пропало все. Вони мене й під землею знайдуть. Пропав я!

Пропав!

Повне розпуки голосіння Шльоми змінило настрій панів. З очей Чарнецького зникли лихі вогники, що несли смерть; на обличчі Корицького розсілась широка злорадна усмішка. Беручись за боки, став глумитись:

Перейти на страницу:

Радзикевич Юліан читать все книги автора по порядку

Радзикевич Юліан - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 отзывы

Отзывы читателей о книге Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1, автор: Радзикевич Юліан. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*