Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
Несподівано з-за каплички з'явилася якась біла постать. Коли він наблизився, то побачив пані в білій шовковій сукні, обличчя її було прикрите білим завоєм. Пані перепинила Славкові дорогу і сказала:
– Я молодша сестра твоєї дівчини. Я гарніша за неї.
Пані відгорнула завій і Славко побачив, що вона й справді дуже подібна на його дівчину, але значно молодша і гарніша.
– Що… Що ти хочеш від мене? – цокотів зубами Славко.
– Хочу, аби ти мене провів трохи, – сказала пані й подала йому руку. Вони йшли якийсь час мовчки і Славко відчував, як від його руки, котра тримала зимну долоню Білої пані, розбігаються по цілому тілі мурашки. Йому здавалося, що вони не йдуть, а легко пливуть в теплому нічному повітрі.
Спинились вони біля якоїсь низької брами. Пані постукала, брама розчахнулася і вони почали спускатися сходами до підземелля.
Славко побачив підземну церкву, в якій молилися якісь люди в чорному вбранні. Церква була якась дивна, бо ніде не можна було помітити хреста. Натомість стояв багато оздоблений вівтар з великою золотою зіркою. Перед вівтарем горіли свічки і стояв священик в червоній рясі.
Біла пані підвела Славка до вівтаря і він, мов крізь сон, почув, як звертається до нього священик:
– Чи маєш добру і непримушену волю взяти за жону Білу пані? Так само в стані дрімоти відказав:
– Так.
Далі пам'ятав, як вони покинули церкву і з'явилася чорна карета, запряжена чорними кіньми. Пані сіла в карету і сказала на прощання:
– Мужу мій, зараз мусимо розлучитися, але я приїду по тебе рівно за рік. І пам'ятай, що мусиш дотримати подружнього шлюбу, інакше чекатиме сувора кара.
По тих словах свиснув батіг і карета зникла у темряві. А Славко знову опинився біля каплички.
Після цього випадку цілий рік він прожив, мов причмелений. Цурався друзів і забав, не знаходив утіхи ні в шинку, ані в церкві.
Коли ж проминув рік, Славко десь щез. Через тиждень, щоправда, з'явився, але цілковито стратив глузд.
Небавом помер, а по його смерті чувся дитячий плач біля каплички. Хтось навіть бачив, як Біла пані вішає пеленки вздовж дороги на вербах. Та чи то були дійсно пеленки, чи клапті сивого туману – важко сказати.
1672 року, коли турки облягали Львів, багато їх загибло під брамами міста і ще довго їхні кістки плугами виорювано.
Сталося так, що один парубок на Оболонях знайшов на полі золоті турецькі остроги і приніс додому. Довго вони без діла не лежали. Одного суботнього вечора взявся їх чистити онучою. Щойно тернув туди-сюди, почулося іржання. Подумав собі, що то сусідський кінь ірже й чистив далі. Вдруге іржання пролунало гучніше, а за третім разом вже не стерпів і вийшов на подвір'я. Було темно і тихо.
Знову взявся глянцувати остроги і знову почулося іржання, мовби десь коні човплися. З острогами в руці вибіг на поріг, а за брамою ніби вершник на коні мигнув. Та заки добіг до брами, той щез. Натомість звідкись із темряви пролунав голос:
– Йди на поле! Йди на поле!
Чоловік той не був страхополохом і сміливо рушив на Оболонь, але ніде не побачив живої душі. А голос кликав:
– Йди на поле! Йди на поле! Не стримався і крикнув у сутінки:
– Йди ти до мене, чортова маро! Я ти кости направлю! А той самий голос відказав:
– Прийду, як настане пора!
І парубок тільки засміявся. Вдома почепив остроги до святкових чобіт І пішов на забаву до шинку. Остроги блищали й дзвонили, аж усі дівки оглядалися.
Інші парубки кидали заздрісні погляди, але ніхто не посмів закепкувати, бо то був дужий хлоп, а на язик гострий, як бритва.
Аж ось уже по півночі зайшов до шинку якийсь дивно одягнений пан. Мав смагляве обличчя з кривим носом і чорні вусики. Ніхто на нього уваги не звернув. Думали, що то хтось з маєтку, може, панський гайдук
Гість замовив вина, почав парубків частувати, про те, про се розмовляти. І так ненароком раз-по-раз на остроги оком кидав. Аж врешті сказав парубкові:
– Гарні маєш остроги. Шкода лише, що не твої. А той враз насупився:
– А чиї ж вони, коли в мене на ногах? Пан лише всміхнувся:
– А чиї – не чиї, того, що в долині.
Ці чудні слова парубка зморозили, але не відказав нічого. Хвилю після того затіяли хлопці змагатися на руки і панок усіх поклав. Зостався лише наш парубок.
– Ти всіх поборов, а мене не побореш.
– Биймося об заклад, – сказав панок.
– Добре. Що ставиш?
– Ставлю гаманець золотих проти твоїх острог. Парубок зблід.
– Що – боїшся?
– Я-а? Чого мені боятися?
Засукав рукав і поставив лікоть на стіл. Панок міцно вхопив його долоню і в суцільній тиші чути було, як хрумтять кості й важко сопуть суперники. Двічі панок перехилив набік парубкову руку і двічі парубок перехилив панову руку. А за третім разом натужився й переміг.
Та щойно пайова долоня вдарила об стіл, як він зірвався на ноги і вискочив з шинку. Слід по нім пропав.
Парубок сховав гаманець до кишені, але вже не мав настрою на гулі й небавом подався додому.
Вранці знайшли його на березі Полтви. Земля довкола була копитом збита і потовчена. Парубок мав перегризене горло. Коли з кишені витягли гаманця і розв'язали, то знайшли там жменю глини. Остроги теж пропали.
Трапилось якось троїстим музикам сісти спочити під Лисою горою, на якій ще можна було помітити руїни старого королівського замку. Перекусили вони, вина випили, а тоді один І каже:
– Хлопці, а давай заграємо на славу тих, хто колись тут жив! Музики ушкварили пару веселих пісень, а коли почали збиратись, несподівано хтось їх гукнув. З гори спустився якийсь маленький дідок у чудернацькому вбранні та ще й з великим мечем на поясі.
– Я вам хочу подякувати. Візьміть оце, – сказав дідок і подарував кожному по ліщиновій гілці, всіяній горіхами. – Занесіть своїм дітям.
Музики здивовано перезирнулися, але чемно подякували. Дорогою двоє з них викинули зі сміхом ті галузки і лише той, що запропонував грати, приніс гілку додому і дав своїм дітям.
Увечері діти підбігли до нього і кажуть:
– Татку, що це за горіхи такі? Ми їх пробували розколоти, а вони як камінь!
Музика глянув на галузку – а вона вся зі щирого золота і горіхи на ній золоті. Оце подарунок!
