Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗
— Треба мені дощини, довгої на два лікті, на три цалі широкої, що не була б тяжка. І полотна треба на бандажі.
Олешич повернувся, щоб вийти.
— Також вовни овечої, м’якої, праної — додав Климовський.
Коли все було готове й полотно потято на перев’язки, Климовський обклав дощину грубою верствою овечої вовни й об’язав бандажами. Потім підклав дощинку під коліно і став завивати новими пов’язками цілу ногу. Коли скінчив, умістив ногу на подушці й спитав Адама:
— А тепер легше?
— Багато легше — відповів хворий. — Не болить так.
— Не рухати його до завтра. Завтра я буду, щоб перев’язати рану. їсти тобі треба, пане Адаме, і не рухати ногою.
Як вийшов із старим Олешичем до сіней, сам затримався і почав говорити:
— Кість розбита кулею. Чи в самому коліні, чи під коліном, не можу сьогодні сказати. А це дуже важливе. Фебріс є і ціла нога спухла. Через те не можна робити ампутації. Коли б так зараз, як його поранили, найбезпечніше було б відтяти ногу. Тепер — пізно. Пане Олешич, усе в руках Бога. Ми будемо робити, що тільки зможемо.
— Думаєш васць, що аж так небезпечно?
— Думаю. Такі рани в коліно завжди небезпечні, головно, коли задавнені.
— Сказати це дружині?
— Треба. Але обережно. Пан Адам не сміє нічого знати, тому службі краще не казати. Я завтра буду.
Климовський від’їхав.
Олешич сів на ганку і без думки глядів перед себе. Як довго так сидів сам не знав. Очунявся тільки на голос пані Олешичевої.
— Я чула, що казав Климовський. Степане, успокійся. Треба мати віру в Бога. Господь зробить так, щоб було добре.
Олешич не відповів. Сидів тихо, дивлячись перед себе. Пані Олешичева також не говорила. Тільки в’язка великих ключів у її руках дзвонила, перериваючи нічну тишу.
Нараз почули тупіт босих ніг на сходах.
Убігла наймичка Марина і, побачивши своїх панів, скрикнула:
— Кушнірі горять!
Олешич схопився з лавки і вийшов на другий бік хати, звідки видно було Кушнірі, великий присілок Загір’я. Там широко, широко на небо клалася червона заграва. Темне небо ясніло, червоніло.
Заграва більшала.
Олешич стояв, мов приворожений. Це не був пожар однієї хати, чи однієї загороди. Це цілий присілок загорів і зразу з усіх боків.
Почув руку на своїх плечах і голос Христі.
— То Вишневецький, тату?
— А хто ж інший палив би село?
На дорозі від річки почувся тупіт численних кінських ніг.
Зашаруділо коло брами і на подвір’я висипались їздці.
Пан Олешич узяв Христю за руку й подався до кімнат.
Небажаний гість
— Милостям вашим чолом б’ю! — впали слова з відкритих дверей. Темно було при дверях, бо світло свічок не доходило так далеко і тільки, як висока і кремезна постать увійшла до кімнати та, скинувши шапку, вклонилася глибоко, пан Олешич пізнав.
— А, то вашмосць, пане Забуський!
— Чолом б’ю вашій милості! — повторив Забуський.
— Який це добрий вітер привів вас у наші сторони? — спитав Олешич, не знаючи, чи радіти, чи ні з появи цього несподіваного гостя.
— Війна, ваша милосте, різні дороги знає. Я Богові дякую за те, що допоміг мені заглянути до вашої гостинної хати. А не можу сказати, щоб до Загір’я мене не тягло.
При останніх словах уклонився в бік Христі.
— Мило нам повітати вашмосць пана в нашому вбогому домі. Ще й у таких часах. Сідай, вашмосць і, заки мої приготують закуску, розказуй, що в світі чувати. До нас тут доходять слухи, що велика tempestas розшалілася по краю. Але, Слава Богу, досі в нас було тихо і спокійно.
Забуський відповів коротким немилим сміхом.
— Аж до сьогодні... ваша милість хотів сказати: доки я не заколотив золотого спокою.
Говорячи, водив очима за Христею, доки вона не вийшла з матір’ю з кімнати. Тоді вмовк.
Мовчанка видалася пану Олешичеві довга й томляча. Він не знав, що думати про Забуського, якого й раніше недолюблював. “З ким він прийшов? По чиєму він боці?” — непокоїли думку питання. Славетний степовий отаман Запоріжжя!... І та заграва над Кушнірами, ніби свіжа рана!...
Тим часом Забуський розсівся вигідно в старосвітськім кріслі, витягнув довгі ноги далеко під стіл, руки поклав на столі і приглядався мовчки до срібного ліхтаря, що стояв перед ним. Думками, видно, блукав далеко. Олешич у збентеженні почав стинати ножем ґноти свічок, хоч ця робота й не була потрібна.
Нараз почув голоси в сінях, притишений дівочий сміх і влесливі розтяглі слова:
— Jak panienke wolac’? Jak imie panienki?
— Ксеня.
Олешичеві стало ясно. Забуський передав себе полякам. Глянув на нього.
Їхні погляди зійшлися, схрестилися, як леза шабель і розійшлися.
Після короткого вагання Забуський, не дивлячись на господаря, почав:
— Як вашмосць пан видить, я тепер на службі його королівської милости, чи то нашої славної Речіпосполитої Польської. Кинув я ту зрадливу компанію всіх панів Хмельницьких, Кривоносів, Нечаїв та Кричевських. (Про Богуна, який, а це він знав, доводився родичем Олешичів, вирішив не згадувати). То не для мене! О, ні! То не для мене! Хто хоче йти слідами Павлюка, Сулими, нехай іде! Я не піду. Вони самі там не знають, чого хочуть! Говорять про вольності козацького війська низового, а підняли цілий нарід, усю чернь, ба й багатьох із шляхти. Людьми досвідченими, заслуженими помітують, бо панові Хмельницькому вигідніше оточуватися такими Кривоносами, Ганжами, або такими молодиками, як Нечай. Усі вони виконують його прикази без вагання. Але для людей із розумом, з експерієнцією там місця нема! Ось чому я тут, ваша милосте! Ось чому я прилучився до князя Яреми Вишневецького.
Олешич слухав поневолі. Забуський говорив далі:
— Коли Хмельницький розділював полковницькі пірначі, то перші йшли отакі люди, як Ганжа, Гиря з поспільства, або загорільці, баніти, що вміли підлеститись. Так, так! Уманським полковником став — хто? Ганжа! Білоцерківським? Гиря! Винницьким — Забуський зам’явся, бо згадав запізно про свою постанову — ...Богун. Ну, Богун — на нього не кажу нічого. Але коли я хотів дістати брацлавський полк, то Хмельницький, наче на наругу мені та на глум, дав — кому? Нечаєві! Тому молодому щеняті! Так, якби не було людей розумніших, із більшим досвідом від нього! А для мене? Ха! Для мене, може, якийсь полк на Лівобережжі, якщо буде!.. Чому? Мовляв, тому, що знаю тамті сторони. Ех! Почекайте ви! Сам я стану полки розділювати, побачимо, чи ви будете пірначі носити! І ваші голови!
Забуський умовк і з розмахом відставив ліхтар, що заслонював йому Олешича. Але не міг мовчати довго. Надто глибоко в’їлися заздрість і досада в його горду душу.
— Так — буде ваша милість бачити. Той вогонь згорить скоро. Сам себе спалить. Кривоніс повалить Хмельницького, чернь Кривоноса і тоді... І тоді, ваша милосте, прийде пора на мене. Тоді я буду могти сказати ще слово всім отим Чорнотам і Нечаям!
Олешич мовчав. Не знав узагалі, що йому казати й пощо Забуський про все це говорить. Бачив, що Забуський відрікся повстання через те, що обминув його полковницький уряд. Відчував також із щораз то більшим неспокоєм, що все це в Забуського тільки вступ до чогось, що він собі вже раніше намітив.
— А знає ваша милість — говорив Забуський далі — чому мені так на тому залежало, щоб дістати брацлавський полк? Я думав собі, що буде можна, чи то у воєнну хуртовину, чи в часі спокою, скочити до Загір'я, відідхнути його чистим повітрям і наситити очі вродою доні вашмосці, панни Христини, яку я згоден узяти собі за дружину. Думав я, думав і таки рішив, що кращої від неї гетьманші не було б. Коли ж пан Хмельницький не схотів мені дати брацлавського полку, не схотів того, щоб Забуський помагав йому, — нехай! Я маю на кім спертися! І князь-воєвода Вишневецький і пан брацлавський воєвода, і пан київський воєвода і навіть пан коронний канцлер знають добре про мене і всі вони, їх милості, однієї думки: гетьманом на Запоріжжі маю бути я! Отже, пане Олешич, мій добродію милостивий, дасте ви свою доньку, панну Христину, за майбутнього гетьмана війська запорізького, низового, Семена Забуського?
