Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Кисіль не відізвався ні словом.
— Панове! Це не може бути — голосно кликнув Нечай. — Юрба жадібно пила його слова. — Це не може бути. Пан Кисіль із давнього руського роду, у нього та ж сама кров у жилах, що в нас! Він на своїх рідних не підніс би руки. Не заплямував би своїх рук братньою кров'ю. А де той вахмістер, що допитував бранця?
Юрба випхала перед себе нелюбленого вахмістра.
— Ти був при тому, як вішали козака Губача?
— Був. Але це пан староста казав його повісити.
— Брехня! Це ти сам повісив його! Бачиш, що пан староста не каже нічого.
Вахмістрові страх з'їжив волос, очі виходили з орбіт, холодний піт укрив чоло. Глянув на Кисіля й заламав руки.
Пане старосто! Та ж це ви, ваша милосте, казали повісити того козака. Аджеж це не я! Нехай ваша милість змилується і всю правду скаже! Пане старосто!
При цих словах вусатий вахмістер упав навколішки при загороді. Держачись руками за вориння, благально глянув на Кисіля.
Тоді Кисіль, якби щось переламалось у ньому, підніс голову й крикнув:
— Так, це я казав повісити того козака.
Думав, що його слова викличуть враження серед козаків і його людей. Але скоро побачив, що має діло з противником, куди спритнішим, який хоче його знищити самими словами.
Після його слів Нечай засміявся, похитав головою та сміючись, промовив:
— І вашмосць, пане старосто, думаєш, що ми можемо в це повірити? Щоб свій свого вбивав? Брат брата? Ми дуже цінимо, що пан староста хоче рятувати свого вахмістра, так, як цінимо й те, що ввесь свій відділ віддав нам без спротиву, без стрілу. Але воно зовсім непотрібно наражатися на небезпеку. Пан староста хіба добре знає, що йому від нас ніщо не загрожує.
Кисіль тільки тепер зрозумів, що він стоїть перед руїною, що нема йому куди йти далі. Мав таке враження, немов усі двері навкруги нього закрились, і він залишився сам один, погорджений. збезчещений, зневажений, знівечений, зламаний, мертвий за життя. Побачив, що виходу з цього положення для нього нема; зрозумів, що нічого іншого йому не остається, як згинути. Вирвав отже шаблю з піхви і крикнув:
— Але васць згинеш із моїх рук! — і кинувся на Нечая.
Задзвонила сталь до сталі, аж іскри посипались на морозний сніг. Але тут несподівано скоїлось щось, чого ніхто не очікував. Шабля Кисіля вилетіла з його руки, перелетіла понад голови козаків, що стояли навколо і гострим кінцем вбилася в глибокий сніг. Нечай, не ховаючи своєї шаблі, кликнув кількох козаків і звелів їм привести вахмістра.
Як тільки вахмістер, ні живий, ні мертвий, станув перед ним, цей спитав його коротко:
— Був ти там, як вішали Губача?
— Був, але з паном старостою.
— Помагав ти вішати?
— Пан староста казав.
— Панове вояки! — звернувся Нечай до юрби. — Нам пора їхати і на довгу балачку нема часу. Виберіть двох із-поміж себе до суду. Може хтось має щонебудь на оборону вахмістра? Як бачите, ми з вами по-людяному хочемо поступити. Бачите ви також, що пан староста в тій смерті неповинен, бо кинув шаблю скоріш, як ми сподівалися.
Суд, зложений із козаків та вибраних драгунами відпоручників, зібрався зараз таки тут біля колодязя. Полоненим припало до вподоби те, що їхні представники мали голос у суді над своїм вахмістром. Суд тривав коротко. Присудили повісити вахмістра зараз на найближчому дереві. Нечай вислухав рішення суду й кивнув головою.
— Тільки не забудьте — докинув — щоб це було на тому самому шнурі, на якім повис Губач.
Закинули шнур на гілляку, приготували петлю, принесли стілець із кімнати, поставили на стілець вахмістра і прив’язали шнур до гілляки.
— Нема між вами ксьондза? — спитав Нечай.
Духовника не було. Вахмістер, напів божевільний із страху, мимрив молитви, переплітаючи їх часто прокльонами. Кисіль, білий, наче полотно, змінений, непритомний стояв і дивився тупо перед себе. Сивий козак, що був головою суду, гордо, ніби гетьман, підійшов до вахмістра, зробив над ним широкий знак хреста й урочисто промовив:
— За тобою залишається ще твоє останнє слово!
Тоді вахмістер побачив, що його кінець прийшов.
Опритомнів. Глянув навкруги й голосно відізвався до своїх вояків:
— Чи ви бачите, що їх куди менше, ніж нас? Чи бачите, що ми всі пішли в пута, як вівці? Чи ви знаєте, хто цьому винен? Він, він! — очима, повними ненависти, показував на Кисіля. — Ворохобник, зрадник, схизматик, запроданець проклятий! Ви підете пішки до обозу, без коней, без зброї, а він на коні поїде, при зброї! Будь же ти проклятий, проклятий, ти зраднику, ти запроданче, ти...
Стілець захитався. Зашамотіло тіло на шнурі, стративши рівновагу. Трісло щось у хребті. Голова звисла вниз, язик вийшов з одвертого рота разом із піною. Короткі корчі перебігли по руках і ногах і скоро все втихло, вспокоїлося, заніміло...
Зловісна правда
— Чого ходиш від вікна до вікна, Христе? — питала мати й водила очима за донькою.
Христя не відповідала.
Мати Христі приїхала з Загір’я, як тільки дізналася, що може сподіватися внука. Приїхала з тією думкою, що її Христя тепер щаслива понад міру. Але швидко помітила, що її щось гнобить, мучить, що в неї Часто сльози на очах і тривога в очах. Після наради з Климовським постановили поговорити з нею.
— Та ж він полковник — продовжувала, не діждавшись відповіді. — У нього багато різних справ. Ти сама те знаєш. На його голові і оборона краю, і військо, і лад у полку, і суди, і тисячі інших справ. Він не може ввесь час при тобі сидіти. Не знаю, чи й воєвода в Брацлаві мав коли стільки справ, що тепер твій Данило. Як тільки зможе, напевно приїде. Не так, пане Климовський?
Климовський, що накладав букові поліна в коминку, поглянув пильно на поліно, яке держав у руці, наче щось замітне знайшов на ньому. Хвилину завагався, кинув поліно на вогонь, стріпав руки й собі глянув на Христю.
— Бував я за ті три роки і в Чигирині, і в Корсуні, і в Білій Церкві, і по тому боці Дніпра. Об’їхав я та відвідав багато полків, поки мене гетьман, його милість, не вислав у Москву. Бачив я, як скрізь кипить життя, як іде праця, як твориться щось зовсім нове. Але такого, як тут, я не бачив ніде.
— Ніжен — далеко від польської лінії, а там куди легше зустрінути пана, як тут. Переяслав — старе козацьке місто, давній козацький полк, але тільки полк, коли ось тут ціла армія. Де то твій чоловік має час на все? Як він може так про все подумати, про все подбати? Адже тут кожне містечко, то справжня твердиня. Хто коли чував про те, щоб сипати вали, копати шанці, укріпляти міста в час найлютішої зими? Коли б інший полковник хотів таке робити, знаєш, що сталося б? Скинули б його з полковника, іншому дали б пірнач і не робили б того всього! А тут? Чи впало хоч одне слово від когонебудь, щоб цього не робити? Чи хтонебудь виступив проти цього? Чи потребував він приказувати, жахати, вживати сили, щоб робота йшла? Ні ... Я певний, що коли б хтонебудь поважився слово проти нього сказати, на шматки його розірвали б. Ось не треба далеко шукати. Богун! Який він славний! Як його люблять! А робота з укріпленням міст узимі не пішла!.. Не пішла... Козаки рішили: буде час на весні, як земля розмерзне. Сам Іван розповідав нам про це, як був тут.
Климовський перервав, подумав, погладив бороду і знову почав:
— Думаєш, Христе, що мені до вподоби припало все, що діється в Чигирині? І в полках?
Старий зморщив чоло і покрутив головою.
— Злітаються пани з усіх сторін чорним гайворонням. Начеб то тихі та смиренні, як ягнята, але кожний їдь за пазухою носить. А свої? Оті наші полковники, сотники, осавули та й інша старшина? Маєтки позабирали, хутори, двори, села. Ридванами їздять. Хоча майже всі — самі з посполитих, на простих посполитих козаків згори дивляться, як ті пани, що їх вони самі недавно прогнали. Чи ти думаєш, Христе, що на те народ воював, щоб замість якогось там пана Миколи Потоцького мати паном якогось Івана Голоту? Що за різниця для людей? Нема... Це вина Виговського. Гетьман Виговському вірить і робить, що цей хоче. Бачиш: у нас цього немає. Кажуть, що твій Данило — багатир. Рахують його нарівні з Хмельницьким. Може. Не знаю. Але знаю, що коли ви маєте скарби, то чесно, шаблею на ворогах добуті. Одначе скажи мені, скільки землі у вас?