Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
Не буду вже вповідати, як вони золото зсипали у мішечки та клали на воза, та як потім за тії гроші збудували церкву і кам'яного моста через бурхливу річку Маруньку, бо це було так давно, що вже нема ані церкви тієї, ані моста, а Маруньку тепер і курка перебреде. Скажу лише, що тільки-но вони весь скарб вибрали, як скеля сама по собі зачинилася і більше вже ніхто ніколи не чув, аби там коли-небудь якась печера відчинялася.
Діялося це за прадавніх часів, коли у Полтві ще можна було не тільки скупатися, а й рибу ловити. Тоді стояв на Голоскові млин. А у мельника була донька Настуня. Виросла дуже пещена та вередлива, бо мельник любив доньку і нічого для неї не жалував.
Однієї неділі він із жінкою поїхали на ярмарок, а Настуня залишилася сама. Сиділа вона на лаві і роздумувала, що батьки привезуть їй з міста. Раптом дивиться, аж біля мисочки з молоком для кота стоїть чоловічок у червоній шапочці. Набирає у жменю молоко і п'є. Настуня, недовго думаючи, тихенько підкралася до чоловічка і вкрала шапочку. Той розлютився і затупав ніжками:
– Віддай мені шапочку! А Настуня у відповідь:
– Не віддам!
– Ну, добре, – каже чоловічок. – Як не хочеш так віддати, то проси, чого тільки забажаєш.
– Хочу побачити скарби дрібнолюдків, – закопилила губку Настуня. – Мені мама розповідала про них казку.
Чоловічок зблід і злякано замахав руками:
– Не можна тобі цього! Хіба не знаєш, що за кожну годину, яку пробудеш у нас, муситимеш віддати рік життя тут, на землі.
– Ну і що? – знизує плечима Настуня. – А я хочу і край! Зрештою, мені і не дуже завадить провести два-три роки під землею. Якраз стану повнолітньою, а тоді зможу і заміж вийти.
– Ну, гаразд, – погодився дрібнолюдок. – Хай буде по-твоєму.
І повів її до скелі, біля якої звелів заплющити очі. А коли Настуня їх розплющила, то побачила, що опинилася в печері, серед важких, оббитих золотом скринь.
– Дивися на моє багатство, скільки схочеш, і вибери собі звідси дванадцять коштовностей. Але пам’ятяй, що час не стоїть на місці
Настуня відчинила першу скриню, а там повно перстенів, кульчиків і намиста. Як взялася те все міряти, то й забула, що має квапитися. Дрібнолюдок став біля виходу і дивився на Настуню.
– Перша година минула! – невдовзі почула вона його голос.
– Зараз, зараз. Ось ще ці перстеники поміряю.
Поки всю скриню оглянула, то ще одна година минула. Далі перейшла до другої скрині, потім до третьої, четвертої. Міряла і роздивлялася сукні, хустки, черевички, плахти, запаски, очіпки, чобітки, коралі, перстені, кульчики, сорочки, далі знову сукні, хустини, плахти. А години минали. Дрібнолюдок час від часу піднімав руку і гукав:
– Десята година… Двадцять п'ята… Сорокова… А Настуня:
– Зараз, зараз. Ось тільки цю скриню додивлюся. Аж раптом чує:
– П'ятдесята година!
– Ой лишенько моє! – скрикнула налякана Настуня. – Це ж півсотні літ на землі минуло!
Похапцем зібрала гостинці, віддала дрібнолюдкові шапочку і кинулася бігти з печери. Біжить, а з голови не йде думка:
– П'ятдесят літ! Чи ж застану живими своїх рідних?
Біжить дорогою, а по обидва боки верби і явори вже старі та крислаті. А були ж зовсім тоненькими деревцями, коли вона пішла з дому. Прибігла до млина, а там чужі люди.
– Чи не знаєте, де мельник Антось і його жінка? – питає в них Настуня.
– Еге, – відповідають їй. – Давно вже їх немає, повмирали з туги за своєю донечкою, котра невідомо куди зникла, коли вони до міста поїхали на ярмарок. А ви ж дівчино, чия будете?
Настуня тоді в плач. Шкода стало її новому мельникові, взяв він дівчину за руку та й каже:
– Ходіть-но до хати. Розкажете про своє лихо, може полегшає. Завели її до хати, нагодували. Дівчина розповіла їм про свою пригоду, а коли скінчила то зняла з руки перстень і поклала на стіл:
– Оце вам, люди добрі, гостинець за ласку вашу. Може, коли згадаєте і про мене нелихим словом.
Не встигла вона ще того доказати, як відчула, ніби стала трохи важчою. А господиня аж руками сплеснула:
– Та ви за мить на кілька літ постаршали! Не знімайте більше з себе тих перстенів.
Але Настуся не послухала і пішла блукати світом та роздавати свої коштовності бідним людям. І що менше залишалося прикрас, то старішою ставала Настуня. Вкрилося зморшками біле личко, зігнулася спина, прокралася сивина в коси. Все важче ставала її хода. І от, коли залишився у неї тільки останній гостинець дрібнолюдка, подалася вона з ним до монастиря святої Катерини, де невдовзі й померла.
Про Скарби на Підзамчі давно оповідали легенди, але час віл часу знаходилися такі сміливці, що намагалися їх відшукати. На жаль, все намарне, бо нечиста сила свій обов’язок справувала, як належить.
Десь у сімдесятих роках минулого віку жило собі на Личакові троє різників, котрі постановили собі здобути ті скарби. Називалися вони Дусько, Мілько і Нусько.
Одного разу подалися вони до старої чарівниці, аби спитати в неї ради.
– Той скарб можна дістати тільки у Великодню П'ятницю, – казала вона, – бо тоді нечиста сила слабне. Але пам’ятайте, що заки будете копати, аби жоден з вас ані слова не мрукнув, бо тоді ціла праця піде намарне.
Ледве дочекалася трійця Великодньої П'ятниці. Взяли лопати, кирки, мотики, не забули і лантухи на гроші й подалися на Підзамче. Стара докладно описала їм те місце, де мали бути гроші, і хлопи взялися до роботи.
Копають годину, копають другу. А кожного язик аж свербить щось сказати. Піт їм з очей тече, а скарбів – ані сліду.
Десь так на третій годині з-поза дерев раптом виїхала чорна бричка, запряжена чотирма кіньми. Різники перезирнулися, переморгнулися і мовчки продовжили роботу.
Коні спинилися, а з брички вихилився пан у чорному вбранні і спитав:
– Чи далеко до Глинян?
Але жоден з трьох не відповів йому, бо вже здогадався, з ким мають справу. І бричка зникла в лісі.
Різники копали далі і ось під лопатами заскреготіло залізо. Певно, скриня з золотом!
І в цю саму хвилю виїхав з лісу якийсь горбатий клаповухий карлик на маленькому возикові. Той возик мав лише по півколеса, а через те смішно подригував та підскакував, немилосердно порипуючи. А чим, ви гадаєте, був запряжений візок? А нічим, їхав сам по собі. І, ясна річ, наші скарбошукачі аж роти пороззявляли від подиву.
