Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗
А він сам? Він ніколи не рвався на вершини; він був задоволений тим, що мав. Як одержав київське воєвідство, то більше був приголомшений тим, аніж урадуваний. Він любив свої села, свої поля, ті глибокі яри, ті таємні ліси, дрімучі, повні загадок, ту дичину по лісах, лови, розкішні коні, собаки, добре привчені на вовків та ведмедів, соколів із їхньою жадобою бою та лету, жіноцтво з її красою, усміхами — ось що він любив, чим жив, чого хотів.
— Іване, не кидай батьківської віри!...
А він, єдиний син у свого батька, клячав тоді при широкім ложі і на його руку спадали його власні сльози.
Мимохіть воєвода торкнувся пальцями другої руки до того місця, де колись-колись упали сльози. На пальцях показалася кров.
— Тьфу! Прокляті мухи! — скрикнув уголос і чвалом пустився на коні до переднього відділу, який задержався на горбку.
— Що там? — запитав, доїжджаючи.
Але відповідь не була потрібна.
Там над лісом перед ними далеко підносилася кур’ява й росла вшир і у висоту, розгорталася широко, наче громова хмара.
— Кіннота йде! Тисячі!.. — кинув хтось із гурту.
Це українська земля, спалена сонцем, спрагнена, жагуча, давала знати, що приходить відплата.
Воєвода стояв і дивився.
До нього прискочив поручник його власних драгунів, Лісецький.
— Ваша милосте! То Кривоніс. Нам треба завернути з дороги.
Воєвода глянув на нього.
— Куди?.. Тут Кривоніс, там Гиря, там Нечай, а там знову хтось інший. Куди?
— Може...
— “Може” нічого нашим коням не поможе. Як вони нас зустріли, то вже й не покинуть. Завертай, васць, табір над річку, там станемо обозом і будемо відбиватися, доки сили стане.
Молодий поручник поглянув на воєводу і ніби зрозумів, що діється в його душі.
— Як ваша милість прикаже! — і, не кажучи нічого більше, скочив до своїх людей, щоб виконати приказ воєводи.
Тут і там тривожні крики жіноцтва доказували, що люди розуміли розпачливе положення. Ніхто не квапився радити, бо ніхто не мав доброї ради. З усіх усюдів, наче повіддя, насувалася заглада і здавалося, що нема ні сили, ні спромоги зупинити стихію.
Валка завернула поволі наліво, де лінива річка крутилася серед комишів і трав. Там мали табором стати.
Роз’їзди, що їх вислано на всі сторони: в напрямку Янушполя (його власного містечка!), Острополя, Хмельника, на Вінницю, Погребище та до довколишніх сіл, не приносили нічого доброго. З Війтівців драгуни приїхали сильно потурбовані, привозячи з собою кількох ранених. На поворот дальших роз'їздів іще ждали. Тим часом утікачі варили похапцем вечерю, напували спраглих коней, метушилися по таборі. Кричали діти, гризлися коні.
Небо почало затягатися хмарами. Гаряче й душно ставало в таборі. Ніхто не сміявся, не жартував. У тривожному очікуванні билися серця всіх.
Так минали години.
Воєвода, хмарний і понурий, об'їздив обоз, виїжджаючи на горбок, щоб іще раз поглянути в напрямку далекого лісу, де перед кількома годинами переходила кіннота. Але всюди було тихо та спокійно. Воєвода вступив, повертаючись, до свого шатра, щоб поговорити зо своєю жінкою. Коли ввійшов до намету, побачив, що ксьондз Пасєка відправляє літанію. Серед жінок, що клячали, побачив свою дружину і серце стиснулося йому в наглому припливі болю. Те, що вона, ця чесна, добра, згідлива жінка, знайшлася в такому безвихідному положенні — його вина! Хотів відійти, але вона побачила його. Усміхаючись, підвелася з колін, прийшла до нього і взяла його за руку. Обидвоє відійшли від шатра.
— Сьогодні двадцята річниця нашого вінчання — сказала, немов виправдуючись, немов винувато.
Знову гострий біль стиснув серце воєводи. Не плакала, не засипувала питаннями. Наче все йшло так, як мало йти. Не докоряла, не скаржилася, може й не лякалася.
Хмари на небі ставали густіші, тяжчі. Воєвода зрозумів, що при оцій жінці, яка стала йому подругою у добрій і злій долі, він почувається краще, що завтрішнє видається йому яснішим. Сам заговорив:
— Іще не всі роз’їзди повернулися. Не маю ще вісток із Безпечної, звідтам, де ми бачили ворога.
— Ворога? — спитала воєводиня й боляче стиснула уста.
— Мабуть Кривоноса — відповів він скоро. — Ах, так. Хто ворог? Хто свій? О, Боже! Боже!
— Бог милосердний, Янку. Ми..
Дальші її слова перебив тупіт коней, що йшли в розгоні, і голоси:
— Де воєвода? Де пан воєвода?
По твердій землі гнав їздець, збиваючи хмару куряви. За ним чвалали інші. Побачивши воєводу, задержали коні так нагло, що ті аж на зади присіли. Один із них, перший зіскочив з коня та підбіг до воєводи.
— Князь Вишневецький жде вашу милість у себе в Райгородку.
— Князь Вишневецький? — Здивування відбилося на обличчі воєводи. — Та ж князь пішов на Литву.
— Князь Вишневецький перейшов Прип’ять під Мозирем, перейшов через Житомир і тепер є в Райгородку коло Янушполя. Сьогодні розігнав загін повстанців, що загородили нам дорогу.
— Ти бачив князя?
— Бачив. Послав мене до вашої милости сказати, що очікує нас у Райгородку. Казав тільки, щоб поспішати, бо і йому спішно.
Хоча сонце вже заходило за ліс і хмари стягалися з усіх усюдів, обоз став знову рухатися в дорогу. Надія на поміч влила нову силу, нову бадьорість у душі.
Здавалося, що не тільки люди, але й коні набрали охоти до нічного походу.
Хоч усього кілька миль розділювало ці два табори шляхти — втікачів, то похід забрав цілу ніч.
Зранку, як сонце вже вставало, київський воєвода в’їздив із своїми людьми до табору князя Вишневецького.
В таборі чекав на воєводу намісник панцерної корогви князя Яреми з вибаченнями від князя, що він сам не прибув, бо від раннього світанку переслухує бранців.
Вразило це немало пана воєводу, що князь вислав йому назустріч свого прибічника, не знайшовши часу, щоб самому привітати його. Хоч як був утомлений довгим і трудним походом, пересів на іншого коня і, в оточенні свого почоту та кількох княжих офіцерів, рушив шукати князя Ярему.
— Де ж ми застанемо князя воєводу? — спитав княжого намісника.
— На майдані, біля церкви, ваша милосте. То недалеко.
Виїхали за обоз у вуличку до села. По обох боках дороги стояли хати. Воєвода завважив, що були, як вимерлі. Крім переляканих собак не було надворі нікого. Вікна й двері хат були вивалені, в хатах ні живої душі.
— Що це? Нікого в хатах немає? — спитав воєвода. — А де ж люди ділися?
— Багато гультайства вивтікало. Частину ваша милість побачить на майдані.
Село робило несамовите враження. Не було спалене. Хати стояли, як колись. Декуди лежали трупи на дорозі, одначе ще більше, як їх вид, пригнітав воєводу той повний брак життя. Ні дитини, ні жінки — нікого! Як на пустелі. В’їхали в головну вулицю села, що була з двох боків обрамована густо плетеним хворостяним плотом.
Нараз цю тишу перервав нелюдський крик. Воєвода повів погляд туди, звідки цей крик нісся, і побачив молодого парубка, що біг дорогою, наче п’яний, держався обома руками за голову, чи очі і голосив ревом раненої звірини. Нагло, немов ведений незримою рукою, кинувся вбік, упав на пліт, відбився від нього, впав у придорожній рів і почав корчитися, як у смертельних судорогах.
— Що з ним? — запитав воєвода. — Чи то... — і, глянувши на намісника, замовк, бо побачив, що цей зблід, наче стіна, і рукою держався кінської кульбаки.
Тим часом коні несли їх дальше і тепер уже чути було крики, гул багатотисячної юрби, зойки, стогони, прокльони. Дорога ставала ширша. Тут і там стояли прив’язані до плотів, осідлані коні. При хатах і по дорозі видно було райтарів, драгунів, а то й гусарів князя воєводи. Врешті дорога завернула наліво і їздці побачили майдан, заповнений людьми, кіньми, військом.
— Його світлість князь буде коло церкви — відізвався княжий офіцер і спрямував туди свого коня, об’їжджаючи довкола через повалені плоти і столочені городи та минаючи юрбу на майдані.
— Тут ваша милість знайде князя воєводу. Тут... — Але дальших слів офіцера не вдалося воєводі почути через крик і гамір, що росли й дужчали на майдані.
