Перстень Борджія - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
А члени Найвищих зборів і глядачі–чауші кричали «бак, бак», і згори лунало таке ж «бак», але ніжне, мов янгольський спів.
Так, кремезний яничар справді був Франтою Ажзавтрадодому — тепер, коли Петр, подолавши першого супротивника, розгледів його як слід, у нього не залишилося й тіні сумніву щодо його ідентичності. Та якщо Петр упізнав його, то він, цілком очевидно, не впізнав Петра і явно не мав ні найменшого бажання чи настрою взяти участь у сенсаційному турнірі, влаштованому цим елегантним молодим чоловіком, який говорив чудовою турецькою мовою й показував перед його величністю чудеса доблесті і якого йому навіть уві сні не спало б на думку ототожнити з хлопцем, з яким він колись бився перед храмом Діви Марії–Заступниці на Малій Страні у Празі. Він, себто Франта, стояв, схиливши низьке чоло, люто зціпивши зуби, і, очевидно, думав: «Пан скаче, а хлоп плаче» чи щось подібне, відповідне до моменту.
А яничарам тим часом пощастило умовляннями і штурханами змусити ще одного зі своїх товаришів вийти на двобій з Петром, і, як і перший, якого ми назвали Тарза–ном, цей бідолаха так само ніколи не зміг зрозуміти, як могло статися, що двобій закінчився тієї ж миті, що й розпочався: Петр покінчив з ним просто тим, що, відбиваючи першу атаку, наставив свою палицю не на його палицю, а на пальці його правої руки, якими той стискав палицю, отож перш ніж пролунало дерев’яне «трісь, трісь, трісь», любе вухові всіх любителів цього спорту, з нещасним яничаром, таким же здорованем на вигляд, уже було покінче–но, і він стояв посеред майданчика навколішки, з очима, що перетворилися на гейзери гірких сліз, засунувши до рота розбиті пальці.
— Біда, приятелі, так ви зостанетесь без начальника на віки вічні, — сказав Петр. — Не кажіть лише, що це були ваші найкращі фехтувальники. Краще вже розпустити все яничарське військо.
Яничари загарчали й застогнали від гніву й сорому, заскрипіли зубищами.
— Я вас образив? — глузував з них Петр. — Тож нехай хтось із вас поквитається зі мною, я саме цього й чекаю. Чи серед вас такого не знайдеться? Це означало б, що я сказав про вас лише чисту і щиру правду. Як видно, приказка «який пан, такий крам» — слушна. З вашого генерала нічого не візьмеш, а ви, як видно, нітрохи не ліпші. — І без вступу перейшов з турецької мови на свою рідну: — То що, Франто, далі мовчатимеш?
Це подіяло. Франта звів своє непокірливе чоло — на його широкому обличчі з’явився вираз найглибшої тупості. Він хвилину спантеличено дивився на Петра, а потім його уста, прикрашені яничарськими вусами, ворухнулись, ледь чутно сказавши по–чеському: — Та невже!
Таким чином Петра він упізнав, хоча ще й досі не вірив своїм очам, але боротися, до чого закликав його той, бажання не мав. Він непорушно стояв на своїх коротких, кривих і товстих ногах, невисокий, але широкий і кремезний, з випуклими грудьми, з руками, що дугами відходили від його м’язистого тіла, і похмуро й підозріливо зиркав на Петра своїми малими, хитрими, сіро–зеленими очицями. Приятель — не приятель, але Петр цієї миті був для нього паном, а з панами, як він знав зі свого багатостраждального життя, краще не зв’язуватись. Він рушив лише тоді, коли один з друзів, бажаючи надихнути, почастував його ззаду сильним копняком. Зі спритністю, що при його ведмежій зовнішності дуже вражала, він ухопив своєю лапищею ногу, яка його копнула, сильним ривком порушив нахабі рівновагу і змусив його впасти, а вже потім, глухо буркочучи, перевальцем пішов на арену.
— Та я ж тебе, Петре, роздавлю як блощицю, — сказав він, скинувши свій яничарський одяг.
— Ну, то спробуй, — мовив Петр. І вони взялись до роботи.
Те, що з волі Аллаха було дозволено побачити найвищим володарям Османської імперії, було двобоєм титанів, жахливою картиною оголених, простих і справжніх людських стосунків, драмою зіткнення двох рівновеликих протилежних сил, лютою бійкою двох нещадних бестій у людській подобі, які цієї миті не бажали нічого іншого, як забити до смерті один одного дубовими палицями, якими вони чухралися, хоча діймати до живого вдавалося зрідка, бо ж обидва були однаково досвідчені як в обороні, так і в нападі, як у відбиванні ударів, так і в їх завдаванні. Після престіссі–мо дубового грюкання, під час якого обидві палиці миготіли у всіх напрямках, сплітаючись у єдину кружляючу зірку, наставало заціпеніння, щось на зразок боксерського клінча: палиці, зійшовшись під гострим кутом, впиралися одна в одну посередині, й обидва атлети намагались перетиснути один одного, як два олені, що в двобої сплітають свої роги.
Це видовище ще більш захоплююче й патетичне, ніж попередня боротьба, коли вони нападали й лупцювали один одного, бо тут ідеться не про вигоду лінивого спочинку, а про спокій страшенно непевної і утримуваної великим зусиллям рівноваги і про нерухомість напнутого до краю і готового до пострілу луку. Ніхто не дихає, стоїть тиша, в якій почули б навіть ходу кішки, що направляється до своєї миски з молоком, обидва богатирі мовби скам’яніли, наче зачаровані злою долею, ніби засуджені на довічну кару марного зусилля. Раптом лунає дивний і зовсім невластивий для цих місць звук полотна, що рветься: це у Петра тріснув тісний рукав сорочки, не витримавши тиску його напружених м’язів, і відразу згори, з–під даху долетів коротенький, відразу ж заглушений зойк — якусь із султанових дружин чи наложниць охопив любовний екстаз, але євнух–наглядач вчасно встиг угамувати її, затуливши рота чорною долонею.
І от застигла картина боротьби змінилася: Петр несподівано робить пірует на правій нозі, і Франта безпорадно летить у порожнечу, гальмуючи ведмежими лапами мов лижвяр, що зменшує швидкість свого спуску, звівши носки до себе й розвівши п’яти, а Петр тим часом періщить його вивільненою палицею по сідниці. Навіть важко було зрозуміти, що Петр шкодує свого суперника, бо якби він хоча б один–єдиний раз хряснув його по голові, а не по задку, боротьба враз би закінчилась. Якщо присутні досі й не писнули, то тепер почали бешкетувати, тупотіти, галасувати, біснуватись; здичавілий султан, не дбаючи про свою гідність, для якої немає відповідного титулу, лупцює навколо себе обома кулаками, учений Гамді стогне від насолоди і смикає себе за волосся, чауші підкидають угору свої тюрбани, інші обіймаються і буцаються головами, як вихолощені барани; що виробляють жінки під дахом, невідомо, бо як би вони не кричали, їх тонкі голоси не могли не розчинитися серед гуркоту пашів, беїв, ефенді та інших панів сущого.
Новий поворот двобою викликав новий шалений спалах виття уболівальників: Франта Ажзавтрадодому, пригальмувавши свій мимовільний чвал, також відпустив лівий кінець своєї палиці і, всунувши його Петрові між стегна, змусив його жалюгідно й недостойно впасти, і вже розмахнувся, щоб перебити йому всі кістки, але Петр, лежачи під ним на спині, випростав одночасно обидві ноги і ступнями вдарив супротивника по колінах, перекинувши його, мов ляльку, точнісінько так, як за частку секунди до цього впав був сам. Та от уже обоє богатирів сидять на підлозі, зриваються на ноги і знову кидаються один на одного, і престіссімо дубового цюкання знову переходить у страхітливу нерухомість рівновеликих сил. І потім вони обидва стоять і напирають один на одного, Франта Ажзавтрадодому несподівано каже пошепки, скоріше рухами губів, ніж звуками:
— Петре, я вже не можу.
На що Петр так само пошепки відповідає:
— Дурниці, ти мусиш перемогти.
— Знаю, але як?
— Перебий мені палицю, — прошипів Петр.
Так і сталося. Петр знову вийшов з клінча, але цього разу замість того, щоб переслідувати Франту, який знову летів у порожнечу, чекав його нової атаки, тримаючи палицю перед собою в широко розставлених руках. Франта ж, навпаки, загальмувавши свій біг, притиснув руки до себе, обернувся, палиці зіткнулися з подвійною силою двох пар сталевих рук, і пролунав сухий тріск.
— Здаюся, — сказав Петр по–турецькому, відкидаючи зламану палицю Чорногорця. — Незнайомий яничаре, ти поводився мужньо, переміг чесно і захистив честь яничарського прапора. Та не мені хвалити чи ганити тебе. Це належить його величності, Завжди Звитяжному, що зробить висновки з того, що тут відбулося.
