Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.
Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з'явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.
Ліхтарник одразу рушив попереду.
– Куди маю вас провадити? – поцікавився.
– А туди само, – відказав пан.
– Чи сподобалась вам вистава?
– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.
– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?
– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.
– І багато-сьте випили?
– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.
Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи. Дійшовши мосту, пані зітхнула:
– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?
– Потерпи, – відказав чоловік, – скільки там до хати. І знову жаби зарехтали, мов навіжені.
– Ге-ге! – засміявся пан. – Чують, паталахи, хто йде! Ліхтарникові пробігли по спині мурашки.
Врешті вийшли вони на Гарбарську, минули кілька будиночків і опинились перед болотом, що вистромило густі списи очерету.
– Ну, от ми і вдома, – сказав пан і дав ліхтарникові десять крейцарів. – Дякуємо вам, що довели без пригод.
І по тих словах – чап-чалап, чап-чалап – ціле сімейство посунуло в болото.
Ліхтарник стояв, вибалушивши очі. Тільки тепер збагнув, що то була родина водяників.
– Ич які! І ті по театрах ходять! – похитав головою.
Колись узгір'я Калічої гори опадало на південь до яру, яким плив з Вульки один з потоків Сороки. У тому потоці жив водяник, який шив чоботи геть для всіх львівських водяників. А треба сказати, що водяникові чоботи ніколи не зношуються.
Ото один парубок, почувши про того водяника, вирішив будь-що-будь добути собі ті чоботи. А був він хлопець кебетний і знав, як такі речі робити.
Вночі підкрався до яру, визирнув з-за кущів і бачить – справді сидить водяник, мрукає щось під ніс і чоботи шиє. Власне, вже дошиває. Хлопець підібрав камінця і кинув йому в плечі:
– Оце тобі раз!
Водяник здригнувся, зиркнув на місяць, погрозив йому пальцем і сказав:
– Ліпше світив би, як битися.
За хвилю хлопець кинув другого камінця.
– Оце тобі раз!
Водяник знову посварив місяця. Але щойно зробив останній стібок, як йому в спину вдарив третій камінець.
– Оце тобі раз! – сказав хлопець, пам'ятаючи, що ніколи не можна казати ані "два", ані "три", бо тоді водяник жодної слабості не відчує.
– А бодай тобі! – скрикнув водяник. – Ти не світиш, тільки б'єшся! Аж мені слабо робиться.
Тут він підвівся, розправив плечі і скочив у потік, щоб освіжитися і набратися сил.
Цю нагоду і використав хлопець. Хутенько підбіг, схопив чоботи і зник у кущах.
Водяник вибрів на берег, почав метушитися, зазирати всюди і сваритися:
– Ах ти, поганющий місячина! За що ти мене бив? А тепер ще й чоботи вкрав! Ну, нехай, я інші пошию. Але вже буду пильнувати. Нині щось мені слабо. Завтра почну шити.
І скочив у воду.
А хлопець носив ті чоботи все своє життя і були вони завше, як щойно пошиті.
У ставку Шуманівка, де тепер Академія ветеринарії, жив один водяник, з яким в довколишніх мешканців склалися дуже гарні стосунки. Але що більше наступало місто на околиці, жити водяникам ставало усе складніше. Через те водяник із Шуманівки вирішив перебратися в один із трьох ставків на Клепарові.
Він прийшов до господаря, з яким товаришував, і попросив:
– Приїдьте опівночі возом до ставка. Я спакуюся, а ви перевезете мене на Клепарів. За те вам добре заплачу. Але не смієте обернутись позад себе на возі. Я не хочу, аби хтось знав, що я буду перевозив.
Господар погодився, опівночі приїхав підводою до ставка. Але дуже йому було цікаво, що ж там таке цінне водяник перевозить. Знав, що коли озирнеться, буде зле. Тоді підвівся трохи, нагнувся, розкарячивши ноги, й глянув попід ноги назад. Віз був повен жаб, риб, раків, водоростей, ряски, жабуриння і латаття.
– Оце-то маєток! – здивувався господар.
Перевіз він водяника на Клепарів, де той скинув усе своє добро у воду. Потім підійшов до господаря і сказав:
– Ви є спритні. Вдалося вам побачити все. Але не можу за те нічого поганого вам зробити, бо ви не озирнулися. Одне лише скажу: якби ви колись про це комусь розповіли, то я потім відімщу.
Господар кивнув головою, взяв у водяника гроші і вернувся додому.
А вдома жінка почала випитувати, що він перевозив. Чоловік довго впирався, але врешті таки розповів.
Минув якийсь час. Проїжджав господар возом попри ставки на Клепарові. Раптом коні як не рвонуть! Та й у воду. Ледве він встиг з воза сплигнути. Невідомо, що тим коням сталося, але як ввігнались вони до ставка, то так і потонули. Тільки віз на поверхні бовтався.
Неподалік на березі з'явився знайомий водяник.
– А що, ґаздо, не казав я тобі тримати губу? Тепер стратив-єс коні. А міг життя стратити. Будемо вже в розрахунку. Більше тобі нічого злого не зроблю. Заклич людей і витягни бодай воза.
По тих словах плюхнувся у воду, і тільки кола пішли.
Один водяник, що мешкав у річці Пасіка, котра витікала з Погулянки, подався на ярмарок, який відбувався біля собору святого Юра.
Ті юрські ярмарки були двічі на рік – у травні і жовтні. І з'їжджалися на них купці з цілої Європи. По всьому місту розклеювали тоді кольорові реклами.
На самій площі Юра, котра колись була значно просторіша, ніж тепер, куди оком не кинь – полотняні намети, а за ними вози та підводи перекупників і селян. Снуються дими багать і запах збаразької ковбаси тлумить запахи бузку. Все, що Галичина продукує, все тут випірнуло на світ Божий.
Полотно з Балигороду, грубе сукно з Бережан, кожухи й сердаки з Косова фаянс із Потилича, Глинська. Боднарські вироби лежать цілими стосами. Гончарі з Войнилова, Отинїї, Коломиї звезли миски, горнята, поливані горщики. А столярі виставили чудесні бідермеєрівські білизнярки, конторки, столики, шафки. Вірмени з Городенки і Кут торгують сап'яном. На довгих жердках висять славні куликівські чоботи з підківками, а поруч У наметі шинкують куликівським медом.
