Око прірви - Шевчук Валерий Александрович (версия книг TXT) 📗
І я відчув, як у мене впилося зміїне жало. Пекучий вогонь охопив тіло, і почав згоряти я в ньому разом із деревом, до якого був прив'язаний. Вогненні язики охопили мене й пожирали, і закричав я дико, а відтак і прокинувся.
І тут побачив Созонта, який бив палицею по землі.
— Що таке сталося, брате? — крикнув я перелякано.
— Вже нічого, — мовив Созонт і підняв із землі палицею мертву й підвислу змію. — Добре, що не зміг заснути і знову сів за писання. Ще мить, і мав би ти, брате, біду! Вона виповзла на тебе!..
Павло теж прокинувся й перелякано дивився.
— Це вона приходила по мене, — сказав самими вустами.
— Не бери дурного до голови, — мовив Созонт. — Коли б прийшла по тебе, то не помилилася б. І запам'ятай, брате, марновірство — це також гріх.
Созонт поколихував палицею, намотуючи на неї мертву гадюку. Але вона зірвалась і впала в траву.
— Самі випадковості, — буркнув. — Уломні та почварні також сплять на землі і не бояться змій, отже, їх тут не повинно бути.
— Змії в болотах — звичайна річ, — сказав я, цокотячи зубами від пережитого.
— Тоді я теж марновірний, хай простить мені Бог. «Марнота сама — кожна людина жива» — здається, так співав Давид.
У цю мить загорлав півень, кличучи усіх на трапезу. Звук увіч виходив звідтіля, де була загорожа, стовп й хижа Микити.
— Святий Микита кличе нас підкріпити свою плоть, — сказав із усмішкою Созонт. — В мене кишки розриваються.
— Я не піду, — пріло сказав Павло. — Не хочеться мені їсти.
— Тоді віддаси подане тобі нам, — сказав Созонт. — А як у тебе, брате Михайле!
Зуби в мене вже не цокотіли, але їсти я так само не хотів, так Созонту й сказав.
— Тоді я залюбки з'їм і твою частину, — мовив Созонт. — Рушили!
Ми пішли на стежку, вже цілком заповнену уломними й почварними. Останнім стояв кривоносий чоловічок із грубою палицею.
— Чи водяться тут, на острові, змії? — спитав у нього Созонт.
— Змії? — перепитав чоловічок, був він уломний, але не почварний. — Ні, не бачив. А ти бачив? — спитав з інтересом.
— Ми тут люди нові, спимо на землі, ото я й запитався, — сказав преспокійно Созонт.
— У болоті змії є, — сказав поважно чоловічок. — Але святий Микита їх сюди своїми молитвами не пускає. Хіба б яка повзла до святого на зцілення.
— Святий зцілює змій? — спитав Созонт.
— Святий усе може, — згукнув чоловічок і шморкнув носом.
— Кажу тобі, брате, — прошепотів Павло, коли чоловічок відвернувся. — Її послано по мене…
— Послано ким?
— Хіба я знаю, — шепнув Павло. — Нічого тут не знаю, нічого не розумію, але жах усі вуди сковує, брате!
— Кріпись, — стиснув йому руку біля ліктя Созонт. — Жах тебе сковує, бо собі накликав його. Мене ж чи Михайла не сковує.
— Бо ви з цього острова вийдете, а я ні.
— Чи можна вгадати долю свою, брате Павле? — сумно спитав Созонт. — Коли б загаявся на мить, не ти, а брат Михайло був би мертвий. Тож у миті наше життя, у миті — і смерть.
Созонт і тут виявився мудріший за нас: від їжі ми відмовилися і ніби згодилися віддати свої частки йому як найдужчому, але, діставши харчу у горнятка, і я, і Павло поживу виковтали так само спрагло, як свою Созонт, чи як чинили те, повсідавшись навкіл, уломні й почварні. Голоду юшка нам не прискромила, але принаймні заспокоїла нас. Коли ж по вернулися на місце, чекала тут ще одна несподіванка: убита змія зникла.
— Мабуть, не добив її, — мовив Павло.
— Самі випадковості, — буркнув Созонт. — Коли вже я б'ю, то б'ю належно. Що ти на це, брате Михайле?
Я мовчав. І тут ми побачили, що стежкою повільно й урочисто йдуть Микитині учні, цього разу була з ними й Марта, яка так неподобно мені наснилася, і я відчув, що барва кинулася мені на щоки; до речі, сну я співподорожанам не розказав.
Микитині учні підійшли й мовчки порозсідалися на траві.
— Ми взяли цього разу й Марту, — сказав Антоній, — бо вона духовна наречена святого і житіє його знає не згірш нас. Чи закінчив, брате, свою роботу?
— Закінчив, — сказав Созонт, — хоч, може, й поспіхом. Через це все, що зауважите, буде неухильно виправлене й переписане.
— Тоді читай, а ми послухаємо, — запропонував Антоній. У цей час затріщало галуззя й зашелестіли кущі — з них почали вигулькувати уломні та почварні. Ставали, як і вчора, довкола нас колом й мовчки дивилися.
— Ліпше, коли читатимеш ти, брате Антонію, — мовив Созонт. — Поглянь, чи розбірлива моя рука. — Созонт простяг йому зшитка.
Але Антоній не рухнувся.
— Не маємо підстав тобі не довіряти, — рівно повів. — Читай ти! Але читай повільно, розбірливо, із зупинками, щоб тебе почули всі.
Уломні та почварні стояли довкола колом, повитягавши з увагою голови. Диякон читав, як у церкві, чітко, роздільно і спокійно. Все було записано точнісінько так, як перед цим переповідалося, і я ще раз подивувався великій пам'яті Созонта. Й сам мав немалу пам'ять, але він віддавав розповіді слово в слово, без найменшого відхилення, принаймні так мені здалося. Микитині учні слухали з глибочезною увагою, тільки Марта видавалася цілком байдужою, на Созонта не дивилася, а поглядала вряди-годи на Симеона. Той на її позири не відповідав, бо весь віддався слуханню: мені здалося, що саме до Симеона ця дівчина не байдужа. Здається, помітила, що я за нею стежу, бо обпекла мене позиром зовсім так само, як уві сні, але відразу ж відвернулася й почала розглядати поблизьке дерево. Я зирнув туди й побачив: скаче по гілках вивірка.
Почали закрадатися сутінки, коли Созонт закінчив читання.
Після кожної історії він зупинявся, чекав на зауваження і, тільки коли всі стверджували, що зауважень нема, продовжував повість.
— Усе достеменно, — сказав Антоній. — Але, як на мене, мусиш вичорнити речі: про Кузьму та карлика Мусія. Вони житія святого Микити не стосуються.
— Чи ж не з волі святого Микити те з ними сталося? — спитав Созонт. — І хіба то не чудо?
— Святий Микита не вбиває, — мовив Антоній. — Це, може, й справді чудо, але вбили вони себе самі з волі Божої. Хіба що преподобний одмовив їм у своєму захисті.
— А по-моєму, це і є чудо, — мовив Теодорит. — Коли святий позбавляє когось свого захисту — чи це не його воля?
— Хай скажуть інші брати, — мовив Антоній.
Євагрій та Георгій підтримали Антонія, а Симеон та Никифор — Теодорита.
— Для таких випадків нам і потрібна сестра Марта, — сказав Антоній. — Твоє слово, сестро!
— Це чудо! — сказала вона, закохано дивлячись на Симеона.
— Тоді хай залишається як є, — мовив Антоній.
— А чи не запитати про це самого святого Микити? — обережно спитав Созонт. — Мені б не хотілося поширювати сумнівних речей.
— Преподобні відмовився брати в цьому участь, і ти це чув, — з притиском прорік Антоній. — Поклав послушання звірки на нас, недостойних. Отож, коли вирішили, що оповіді можуть вважатися чудом, хай так і буде. Амінь.
— Амінь! — сказали всі Микитині учні і повставали.
— Чи святий сьогодні спускатиметься? — спитав Созонт.
— Так, як казали, — відповів Теодорит. — Спускатиметься.
— Чи можна підходити до нього на розмову?
— Хіба в тому разі, коли почне сам, тобто коли сам звернеться до тебе. Але зазвичай він у розмови не вступає, — сказав Антоній. — Про що хотів би з ним розмовляти?
— Спитати про Кузьму та карлика Мусія, — відказав Созонт, — бо сам маю тут сумнів.
— Який же маєш сумнів? — спитав Антоній неприязно.
— Вважаю, як і ти, вони загинули зі своєї волі.
— А я вважаю так, як ми вирішили, — твердо прорік Антоній.
— Тоді хай підтвердить це Євагрій та Георгій.
— Я згодний, що це було чудо святого Микити, — сказав Євагрій.
– І я також, — повів Георгій.
— Тоді в мене сумнівів нема, — сказав Созонт. — І ще одне: чи віддавати вам зшитка, щоб передивилися без мене?
— Чи є в ньому інші записи? — спитав Антоній.
– Є, — мовив Созонт. — Ті, що я понотував до приходу на святе місце.
