Перстень Борджія - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Шевальє де ля Прері ледь звів свої гарні, поправлені косметикою брови.
— Ти ба, — сказав він. — Вибачте, будь ласка, мою нетямущість, якщо гуманістична тенденція вашого виступу, в якому ви хочете воскресити криваві часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного і знову перетворити Османську імперію на страшний і нещадний бич, пройшла повз мою увагу.
— Якщо колись здійсниться давня мрія чеського короля їржі з Подєбрад про об’єднання європейських народів, цей бич стане непотрібним, — відповів Петр. — Але за нинішньої ситуації, коли європейські народи далекі від того, щоб прагнути єдності, і готуються до війни, від неї їх може відвернути лише серйозна небезпека турецької навали. Тому я вважаю за необхідне посилити військову могуть Османської імперії і розбуркати з летаргії, яка охопила її останнім часом.
— Розумію і вибачаюся перед вами, — сказав шевальє де ля Прері. — Але дозволю собі звернути вашу увагу на те, що заміри згаданого вами чеського короля, ім’я якого мені невідоме, були не поодинокими і Європу хотів об’єднати хто попало. Небезпека великої європейської війни, про яку ви казали, виникає саме з того, що пішов з життя наш незабутній король Генріх, убитий кинджалом божевільного, і висока місія об’єднання Європи, виконати яку не довелося нашому королеві, вислизнула із французьких рук і потрапила в чужі, сторонні руки. Об’єднати Європу хоче Святий Отець, хоче Габсбург, швед, голландець, саксонець, бран–денбуржець; але ж зрозуміло, що цю велику історичну місію може здійснити лише й лише Франція. Такою бачу ситуацію я — думка, щоб бич Божий, репрезентований людьми, які носять на головах подушки, — шевальє де ля Прері засміявся, наче цей жарт щойно спав йому на думку, але відразу ж, усвідомивши, що і в Петра на голові подушка, себто тюрбан, споважнів і вибачився: — Oh, pardon. Одне слово, думка, що народ, який харчується лише поганенькою бараниною з рисом, вішає своїм жінкам фіранки на обличчя і поклоняється чорному каменю, має зберегти давні європейські цінності, такі як лицарство, готика і ще не знаю що, видається мені дуже курйозною. А це, безумовно, тому, що ідея ця дуже оригінальна, сильна й незбагненна. A propos, я мав щастя зустрітися з вашим особистим приятелем, ваша високість, з його Еміненцією кардиналом Гамбаріні.
Петр, доти стриманий, ожив.
— Де? — недипломатично запитав він.
— У Парижі, при дворі її величності королеви–регентки. На жаль, я саме готувався до від’їзду сюди, отож не мав можливості обмінятися з його Еміненцією більше ніж кількома несуттєвими словами. Але не смію вас більше затримувати, ваша високість — до того ж я і сам мушу ще цього ж вечора написати її величності звіт про ваш історичний, якщо можна так висловитися, вступ до світової політики. Можна собі уявити, що сьогодні вночі багато таких, як я сам, буде, замість сну, писати рапорт, від якого, будьте певні, ваша високість, у багатьох і багатьох знатних грудях перехопить подих. Душно, наближається буря і, їй–Богу, я цьому зовсім не дивуюся. Я був щасливий зустрітися з вами, ваша високість, і дозвольте побажати вам доброї ночі.
Шевальє де ля Прері сів до карети і від’їхав.
Коли папа довідався з офіційних, надійних і, як завжди, чудово поінформованих джерел, що Петр Кукань alias граф ді Монте К’яра не лише живий, але й став першим улюбленцем турецького султана, а на своїй фантастичній посаді Знання Його Величності показав себе тим, що став вимахувати турецьким ганджаром, який викували у Дамаску й загартували у верблюжому посліді, він згадав про своє святе осяяння, послане йому Богом саме тієї миті, коли відправляв заупокійну месу за душу буцімто померлого. Його охопила велика і свята радість, отож він як звичайно склав свої руки на животі і сміявся, сміявся так довго і щиро, як ніколи ще не сміявся у присутності своїх найближчих співробітників. — От негідник, от негідник! — захлинаючись, волав він, витираючи щедрі сльози. — Я ж казав, що ми про нього ще почуємо. Боже милосердний, де б ми могли бути, якби такі люди були на службі Моєї святості! А він, тварюка, подався до турків.
Не так щиро він сміявся, коли довідався, що першим дипломатичним кроком нового деспота стало укладення перемир’я з Персією на чотири роки, з тією Персією, яка, за європейськими надіями й розрахунками, мала щонайпізніше за два місяці зіткнутись з Туреччиною і розгромити її вщент, тому що перська армія була чудово підготовлена до війни й вишколена за найновішими європейськими принципами й методами. А далі не минало й дня без нових повідомлень про наступні кроки Петра із Кукані, Знання Його Турецької Величності, які однозначно свідчили про поважність його прагнення якнайшвидше модернізувати турецькі збройні сили. Це передовсім була закупівля великих партій зброї в англійських, шведських, голландських, німецьких зброярнях, що виготовляли сучасні чотирифун–тові гармати та легкі мушкети, які не потребували опори при стрілянні і заряджались картонними гільзами. Це дурниці, потішав він себе, це не маг. перспективи, Туреччина в боргах по самі вуха, йому не вистачить духу.
Але далі прийшла новина, що знову розсмішила Святого Отця, але ненадовго. Петр Кукань, султанова права рука, сам мав праву руку, за неперевіреними даними свого приятеля дитинства, до призначення якого генералом яничарів особисто спричинився. І от цей всемогутній генерал, кажуть, покинув чудовий палац, виділений йому за його званням, переселився до скромного будиночка поблизу такого ж скромного будинку, в якому жив Петр, включив своїх незліченних слуг, рабів і рабинь до армії, перетворив свій палац на військову академію, а всі гроші, коштовності, килими й золоте начиння пожертвував скарбниці на купівлю зброї. І цей чудовий і шляхетний вчинок, в якому папа справедливо відчував вплив Петра Куканя, незабаром стали наслідувати, може, не так послідовно й розкішно, інші достойники сералю, візирі й високі сановники. Дехто віддавав свої самоцвіти, золоті ланцюги, перли й коштовний одяг. Модним стало ходити в старому перешитому одязі, що купували в лахмітників, які на цьому, зрозуміло, дуже розбагатіли. Канцлер скарбниці, кажуть, збожеволів: його бачили десь на базарі, голого, мов палець, він плакав і рвав на собі волосся, вигукуючи: «Я віддав усе, що маю, і тепер уже лише чорт мене може вхопити!»
За наступними повідомленнями, султан сам пристосувався до нової пуританської моди і, забравши у своїх жінок особисті коштовності, поклав їх, сказати б по–європейськи, на вівтар батьківщини; бо турки не знають поняття «батьківщина». А гарячка самозречення і рятівного завзяття охопила не лише Стамбул, але й інші відомі місця Османської імперії — із заходу і сходу, з Боснії, Сербії, Болгарії, Греції, Анатолії, Караману поспішали до столиці багаті й бідні подорожні, щоб офірувати військовій справі імперії своє рухоме майно.
Це потягло за собою, що, за повідомленням з Амстердама, світова ціна діамантів та інших самоцвітів упала на одну шосту.
Дальша подія: до нещодавно відкритої військової академії у колишньому палаці генерала яничарів запросили професорами й інструкторами двох видатних німецьких знавців стратегії, генерала фон Шауера й генерала фон Готтенрота, які відразу ж піддали своїх учнів (добірних інтелігентних командирів менших турецьких військових підрозділів) суворому й докладному вишколові новочасної воєнної тактики, так званої лінійної, яка полягала в тому, що війська, аби найкраще використати свою досконалу вогнепальну зброю, замість дотеперішніх глибоко розчленованих лав, шикувалися довгими лініями, у дві, щонайбільше три шеренги, що чудово виправдало себе в битвах під Ньюпортом і, на п’ять років пізніше, під Добриничем.
Подальше донесення: половину турецької армії перетворили на мушкетерів. У яничарів відібрали їх традиційні парадні палиці і видали їм мушкети.
Тоді папа з характерною для нього грандіозною примирливістю зважився на вчинок, гідний його функції першого заступника Бога на цій землі, і наказав своєму гарному секретареві з золотим ланцюгом на поясі скласти чудового листа, сповненого християнської терпимості, богобоязкої миролюбності й дружніх поздоровлень султанові, вирядивши з цим листом і з вантажем чудових подарунків шестиособову делегацію, що складалася всуціль із шляхетних мирян. Цим він хотів показати, що, крім свого найвищого духовного сану, є і світським володарем наймогутнішої італійської держави. Невисловленим, але цілком зрозумілим для дипломатично підготовленої особи, якою султан безперечно був, значенням цього жесту була ідея, що він, Святий Отець, анітрохи не вірить чуткам про шалені гасконади якогось авантурника з курячого гнізда і нічогісінько не змінить у своїх щирих і вже віддавна миролюбних стосунках з володарем Османської імперії.
