Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
— Тепер винеси обидва лантухи на двір. Пов'яжи їх між собою отими мотузками. Та добре, гляди! Якщо обірветься з коня, то я тобі вуса вирву і у вуха затовчу. Та повантаж на гнідого… От і добре… А тепер стань отамо під стіну і слухай. Ти оце думаєш, що я божевільний? Ти просто йолоп: чи тобі Галька не казала, що в мене третій кінь гнідий? І їхніх лантухів із фарбованої плоскіні не впізнав! І ти думаєш, що я оце своїми талярами тобі жорна посріблив?
Омелько витяг з-за пазухи капшук із сріблом.
— Добре, що ти сказав тільки три. А посипав би всі у коші твого капшука. Я забрав всі свої, їх тобі Галька принесла, та Симонові гроші, що він тобі позичив… Та не стискай п'ястуки і не зиркай на мене вовком! Мене ти не вкусиш — і не продаси, як Симона! Ти краще думай, як тобі Симона із узилища та визволити. Ти, Юдо Скаріотський.
Після Покрови, а не пізніше Михайла, я приїду на Ярмарок. І якщо нашого Симона не буде на волі — все твоє добро з попелом розвію. І рід твій поганий вимордую. А тебе, пса смердючого, лишу жити. Та щоб ти ніякої втіхи не мав — звалашу. Повір мені — це я добре зроблю. У маврів на верблюдах навчили. Як визволиш Симона, то твоє юдство перед шляхтою голосраною забуду на перший раз. Твоє срібло мені не потрібне. На! — Омелько кинув капшук під ноги мірошнику.
З капшука розсипались монети. І мірошник повзав навколішки по землі і збирав монети.
— Та швидше збирай. Ну… Та передай ляху, щоб він воли Симону віддав. А тепер повзи до млина. Бо мені ніколи. Та швидко, швидко! І сиди у млині своїм тихо-тихо. Поки в обід тебе не відкриють.
Омелько замкнув на здоровенний замок млин. І ключа через плече кинув собі у відлогу.
І притьмом побіг, женучи гнідка до кущів верболозу.
Лантухи з борошном і дертю вони сховали в кущах на узліссі там, де на світанку Омелько сховав згорток у дерзі з поламаним мушкетом і заступами. А тоді повернули назад, до Симонової садиби. Їх виглядали і тому побачили здалеку. Ворота їм відчинили заздалегідь. Але Омелько спинив коней перед ворітьми. Всі мовчали, тільки баба сплеснула руками.
— Слава Богу, живі! Ми вже не знали, що й думати… На ниві нема, на гармані ні сліду, і з левади щезли… Гукали, гукали — ніхто не відзивається… Та чого це ви стоїте?! Заходьте мерщій!..
— Красно дякую вам, матінко. Немає часу… Справа ось яка: мірошник Никодим мені віддав свій борг Симонові. А я віддаю вам. Никодимові на порятунок Симона нічого не давайте. Никодим присягався, що визволить Симона за своє кровне срібло. Казав, що до Спаса Симон буде вдома. Ага, мало не забув: я свої гроші забрав. Бо вони Никодимові не потрібні. Отож, тепер ніхто нікому нічого не винен… Отож, бувайте здорові та щасливі. Дякую за ласку!
Від несподіванки хуторяни не могли всього второпати, що їм виклав Омелько.
Тільки раптом Галька розпачливо і злісно крикнула:
— Ти його вбив!.. Того і тікаєш.
— Отакої! Хто ж тоді Симона з узилища визволить? От зараз твій Никодим сидить у млині і відколупує від жорен срібло… Чому? Бо він своє срібло ховав у капшуку в дуплі. Думав, що це дуже надійна схованка. Ну, а я йому показав, що найнадійніше — срібло розтерти на жорна. Ніхто посріблені жорна вже не вкраде… Не віриш, молодице? Ось тобі ключі. В обід можеш Никодима відчинити. Тільки раніше не можна. Бо я закляв!
— І Омелько кинув їй під ноги здоровенного ключа від млина. — Ще раз, бувайте здорові та щасливі.
— Ходіть з Богом! — Проказала стара.
А вже за нею всі, перетинаючись та мішаючись, проказали.
— Ходіть з Богом!
— Ходіть з Богом!
— З Богом!
— Ходіть!..
— Параско! — Тонким голоском, з останніх сил напружуючись, заволав дідусь. — А вертуту, а вертуту!
Стара вдарила руками об гривки чорно-рудої картатої плахти:
— Дівчатка! — Скомандувала вона Симоновим небогам. Біжіть! Витягніть вертуту! Та в рушник отой загорніть, що під мисником висить.
Дівчатка помчали до хати і за якусь мить вже бігли назад з полотняним згортком…
— Батьку… — Сказав хлопчик і замовчав.
— Що, синку?
— Батьку, а чому ми поїхали на левади, а потім долиною до лісу, а тепер знов до Симонової землі?
— Ти хочеш сказати, що ми дурно стільки часу стратили і може з дві милі гаку зробили?
— Ага.
— Це все, синку, так робимо, щоб ніхто з хуторян не знав, якою насправді дорогою ми поїхали. Я тобі пояснюю, а ти слухай та мотай собі на вуса. Дідусь їхній добрий, але слабий, як мала дитина. Як він знатиме, куди ми подались, наші вороги випитати в нього можуть. Дівчатка, Симонові небоги,? речні, добрі і слухняні. Та хитрувати не вміють: у них щось тільки спитай — вони все викажуть. Як хорошому чоловікові, так і злому. Ну, а малі дітлахи зовсім дурні: їм коржик дай — все розкажуть.
— А ще там є тітка Галька і баба Параска…
— А от тепер ти мені скажи, синку, чи можна їм знати, куди саме ми попрямували?
— Тітці Гальці не можна знати! Вона відьма уроджена. Вона вас, батьку, люто ненавидить. Вона ворогам зразу дорогу нашу викаже.
— Правильно кажеш. Все воно так і є. Тут від неї іде вся злоба і зрада…. Ну, а баба Параска? Яка вона?
— Баба Параска…. вона така… вона така… Не знаю, яка вона така… От дуже отака.
— І я не знаю, синку, нічого певного про неї. Не знаю, яка вона насправді. Знаю тільки, що кебета в неї добра. І якби не вона, то все їхнє добро пішло б у гузно… А от чи виказала б вона наш шлях ворогам?.. От не знаю… Баба Параска, то баба Параска…
Коли сонце злетіло у свою найвищу точку на блідо блакитнім розпеченім небі, малий попрохав.
— Батьку. Хочеться покуштувати вертути.
— Е ні, синку! Вертута — не калач. Вона для далекої дороги. А щоб твої кишки не муркотіли — ось тобі перша морква. — І Омелько видобув із торби за спиною добрий пучок молоденької моркви. — Це в баби Параски, як ти спав, я прополов рядочок… Ще трошки — і будуть Горобці. Якщо там сьогодні базарний день, покуштуємо чогось смачненького…
Малий з великою насолодою догризав може п'яту морквину, як піщана стежка вивела їх на узлісся. Ліс стояв на високім сугорбі, і звідтіля було добре видно долину на обидва боки.
По долині протікала річка. Хоча її сонячний дзеркальний зблиск проривався тільки де-інде з-за здоровенних вербових куп.
На, цьому ближньому до лісу, хати підступали до самісінької річки. На тому березі хати відступали аж до підвищення долини.
Але і там, і тут хати тільки димарями та вершками сірих стріх позначались серед темної зелені вишневих садків. По обох берегах річки було безліч темнолистих грушевих, вишневих та світлих яблуневих дерев. Між ними світились латочки вохристої стерні. І золотились іграшкові фігури полукіпок, латочки і смужки різних відтінків городньої зелені.
— Бачиш синку, яке багате і гарне село? А все тому, що тут навколо ліси! Та й горби, хоч невисокі, так круті — сюди на конях татарві пройти важко. Бачиш, у них немає навіть валу навколо села. А частокіл тільки звідсіля, від лісу. Ми з тобою не поїдемо через село. А отако ліворуч обійдемо — та до броду, а там і на торжище по ріні. Тут пісок у річці, як білий сніг. І пічкурі тут оттакенні. Більших ніде не бачив.
— Батьку, ми тут довго будемо?
— Чого це ти питаєш?
— А я хочу тих пічкурів половити.
— Подивимося. Може й половиш. А зараз добре тримайся, щоб не гепнувся мені з Лиска! Козаки або прикороченим кроком заходять до села, або на рисях. Омелько свиснув у свій кістяний свисток. І Буланко зарухав ногами у подовженій рисі. За ним зірвався і Лиско.
— Тримайся, синку, тримайся!
Та й гнідого повід потяг, і він з дрібної трюхи став копитами перекидати наввимашки. Дзвінко влупили копита по глинистій смузі узвозу. М'якше вдаряли по піскуватому провулку між високими плетеними тинами, плетеними із червоно-пурпурної лози, густо припорошеної сивим борошном пилу. Малого добре гицало на високім татарськім сідлі, але він зіщулився, як кіт на паркані, зціпив зуби, прихопився щосили за луку сідла і пильно дивився поміж вух коня на дорогу.
