Перстень Борджія - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— І я був homme du monde, шляхтичем і членом вищого товариства, доки почав прагнути Правди, — сказав чернець. — Кажу, що почав прагнути Правди, бо пізнати Правду можна лише у хвилини мимовільного екстазу, які випадають рідко й осягаються лише шляхом тяжкого самозречення, окрім того, в них є та незручність, що все, пізнане в ці високі хвилини, людина знову забуває, повернувшись до себе і до свого грішного «я», що мислить безплідно: Правду людина осягає лише ледь–ледь, а то й зовсім не осягає. Та поговорімо, сину, про тебе. Члени нашого святого ордену не носять зброї, а ти ховаєш під сутаною колючу зброю. Ти молодий, фізично здоровий, і твої рухи відповідно жваві, тому певна округлість у попереку, яку я бачу в тебе і яка виразно виявилася, коли ти сідав, не спричинена хворобою, бо ти здоровий як риба, а тим, що, крім шпаги, ти ще маєш за поясом довгий пістоль чи й два: чи ж я не маю слушність?
— Маєте, отче, — відповів Петр, витріщивши очі.
— Аз якого це часу члени нашого ордену носять персні? — вів далі чернець, поблажливо усміхаючись.
— Я не маю персня, — мовив Петр.
— Не маєш, але мав, про що свідчить світла смужка на твоєму мізинці, — сказав чернець. — 3 цього я, мовби читаючи книгу, роблю висновок, що ти, переодягаючись у сутану, скинув перстень, який носив, і кудись його сховав. Чи не так?
— Так, це правда, мій прозорливий отче, — відповів Петр.
Йшлося про алхімічний перстень із зображенням змії, що ковтає свій хвіст, який Петр носив як пам’ять про померлого батька.
— Ти неголений, — провадив капуцин, — і твоя щетина має щонайменше чотири тижні, але не набагато більше. Чи ж не правда, капуцине, твоє обличчя ще місяць тому було голе?
— Я дурень, незграбний і недалекоглядний дурень, — сказав Петр. — Чи припустився я ще якихось помилок?
— Звичайно, нещасний сину, — відповів чернець. — Про те найгірше я ще не згадав — видається, ти не знаєш про обіцянку, складену всіма членами ордену, подорожувати суходолом не інакше ніж пішки. Мої думки спрямовані на важливі питання і спасенні розміркування, проте я не вберігся від тихого внутрішнього сміху, коли побачив, як ти простуєш могутньою ходою, несучи на плечах сідло з коня, який, за твоїм же визнанням, у тебе здох. Воістину, можна було захопитись видовищем, коли ти гнав на змиленому коні, — меч при боці, сутана майорить на вітрі. A propos, якою саме мовою ти співав?
— Це мова чехів, мешканців Богемії, — сказав Петр.
— Твоя рідна мова?
— Так, — посвідчив Петр. — Але що це міняє?
— Вельми багато, — сказав чернець. — Бо якщо у вашій єретичній землі немає звичаю обрізати всім немовлятам чоловічої статі палець на лівій руці, узгоджувати відсутність твого лівого безіменного пальця з твоєю національністю необов’язково. Отож, сину мій, ти є ніхто інший, як перший радник і довірена особа турецького султана, П’єр Кюкан де Кюкан, котрий зараз таємно подорожує по Франції і на котрого в цій подорожі чекає неминуча смерть.
Цього разу Петр, мабуть, уперше в житті, роззявив рота від жаху.
— Це неможливо, — сказав він.
— Що неможливо? — запитав чернець, усміхаючись. — Що тут на тебе чекає неминуча смерть? Отож знай, ця справа вирішена, тому приготуйся до найгіршого, щоб ти вмирав очищеним від гріха і примиреним зі світом. Ох, вибач, я й забув, що ти мусульманин.
— Я не мусульманин, — заперечив Петр. — І мені не йдеться про небезпеку смерті, бо я не пам’ятаю, коли б вона мені не загрожувала, отож я давно звик до неї. Та як ви, з біса, пізнали, хто я такий? Цього не знав навіть капітан корабля, на якому я приплив. Моє інкогніто готувалося старанно і було як слід продумане. Моя власна жінка не знає, куди я помандрував. Про мої наміри не знає ніхто, крім султана. Крім торговця кіньми і лахмітника я на французькій землі, доки зустрівся з вами, не перемовився ні з ким жодним словом. Тому й я сказав, коли ви назвали моє ім’я, якого сам уже не вживаю довгі роки: це неможливо. Аби я не знав, отче, що ви святий муж, то сказав би, що ви диявол. Але ж дияволів немає. То хто ж ви?
— Можеш звати мене отцем Жозефом, а я зватиму тебе П’єром, — відповів капуцин. — Цього тобі мусить вистачити для встановлення моєї особи. А пояснити тобі, звідки я знаю все, що розповів про тебе, на жаль, не можу, бо якби й відкрив тобі ім’я людини, що розповіла мені про тебе, а я природно не відкрию, це лише змінило б формулювання твого запитання, на яке б я навіть не відповідав — замість питати, як ти питав досі, як це можливо, що я про тебе все знаю, ти питав би, як це можливо, що про тебе знає мій інформатор, і твоя зрозуміла цікавість усе одно не була б задоволена. Скажу одне: твоє інкогніто, яке ти так старанно готував, є вельми й вельми сумнівне, і твій приїзд до Франції, здійснений буцімто для того, щоб скрутити шию кардиналові Гамбаріні — так, так, і це я знаю — був очікуваний, про тебе відомо все, навіть те, скільки у тебе пальців на лівій руці, який ти на зріст, одним словом, ти дозволив заманити себе до пастки. А тепер я можу, як і обіцяв, дати тобі корисну пораду: розвертайся і тікай якнайшвидше назад до Стамбула, бо в цій вельми побожній країні, це я кажу без іронії, тебе, крім втрати голови, не чекає нічого.
— Цього я не зроблю, — сказав Петр. — Тим паче, що до одного мерзотника, якому я само собою повинен скрутити шию, додалися ще два негідники, з якими я хочу вчинити так само.
— Боюся, я не зрозумів твоїх лиховісних слів, — мовив патер Жозеф. — Про які ще два об’єкти своєї жадоби вбивства і помсти ти кажеш?
— Мені соромно розповідати про це, отче Жозефе, — відповів Петр. — Але якщо ваше твердження слушне, що я дозволив заманити себе до пастки, то я знаю двох хитрунів, які влаштували мені цю пастку, в яку я втрапив як тюхтій, як дурник, що, мабуть, чистісінька правда.
Щойно сказавши це, він підвівся на ноги, бо йому здалося, що в отворі відчинених дверей, якими гуляки, що святкували народження прекрасної Марі–Клер, виходили в темряву ночі, аби подихати свіжим повітрям, він побачив обличчя Маріо Паккйоне, яке на уламок секунди майнуло у слабкому світлі ліхтаря над входом і знову зникло у прегустій темряві.
Патер Жозеф схопив Петра за руку і з дивовижною силою знову затягнув його на сходинку біля коминка.
— Що ти виробляєш, — півголосом дорікнув він. — Оце так ти сприйняв моє повчання, як повинен поводитися чернець? Думаєш, ніхто тебе не помічає? Ніхто тобою не цікавиться? Ніхто тебе не бачить?
— Я ошелешений, — сказав Петр. — Вибачте, отче Жозеф. Я так поринув у себе і у свої клопоти, що з вашого погляду є гріхом, аж на мене найшла мана.
— Ти побачив диявола? — поцікавився отець Жозеф.
— Не диявола, одного з тих двох негідників, про яких я саме згадував вам, — пояснив Петр. — Але ж він тут бути не може.
— Чому не може? — запитав патер Жозеф.
— Справді, чому не може, — повторив Петр. — Я вже втратив форму. Слабшаю, старію і дурнішаю.
Зала почала порожніти, і власник заїзду, який досі поводився з обома гостями в сутанах похмуро і стримано, підійшов до них і несподівано поштиво, мало не улесливо запитав їх, чи сміє він запропонувати їм ночівлю у своїй найкращій і найзручнішій кімнаті для гостей, аби здобути цим для свого закладу якнайбільшу пошану і визнання обох вельмишановних отців.
Патер Жозеф, перш ніж відповісти, трішки мовчки подивився на нього блідими, дуже великими очима.
— Ночівлю — так, про це ми, сину, хотіли тебе просити, — сказав він врешті. — Але не в кімнаті, не на перинах, нам достатньо, скажімо, стайні чи корівника.
— Як ваші превелебності зводять, — мовив господар. — Зараз принесу попони, аби ваші превелебності як належить відпочили.
— Цей чоловік мені не подобається, — зауважив Петр, коли хазяїн заїзду, зігнувшись від запопадливості, поквапливо вийшов.
— Не треба бездоказово підозрювати, — сказав отець
Жозеф. — Але ми добре вчинимо, П’єре, коли ти нинішньої ночі матимеш під рукою свої пістолі й меч, а я не зніматиму з пояса свого кинджала.
