Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗
— Дуже прибита дитина. Аж жаль глядіти на неї. Може ти й завважив, як притихла, посумніла...
— Мені здавалося, що вона не така, як звичайно, але я не знав, що сталося.
— Може б ти поговорив із нею. Шкода мені її.
Олешич усе ще ходив по кімнаті, насупившись.
— Добре. Поговорю — обізвався врешті.
— Я їй стільки про владику наговорила, що вона, боюся, справді стала тепер уважати нас усіх за великих грішників. Хотіла до сповіді йти, але боюся також, щоб не попала на ченця, який так само думає, як владика.
Олешич хитнув головою.
— Та ж усе духовенство за нами! Та ж і інші владики за нами! Нечай сам показував мені листа, що його одержав від луцького владики, Пузини. Цей і своє благословення прислав і виявив охоту помогти козацтву, в чому тільки буде могти, і славив наше військо, що за віру та за нарід повстало. Ні. Ні... Це не те... Це щось інше, щось, що зрозуміти тяжко. Це — це... тінь Кисіля, його вплив. Цей такий самий, як і онтой: не наш, не з нами, не для нас!
Ходячи по кімнаті, повторив іще раз:
— Тінь Кисіля! Тінь Кисіля!
Гнівило його також дуже те, що своїми словами заколотив спокій Христі.
Христя змінилася. Цієї зміни годі було не помітити. Споважніла, принишкла, спокірніла, втратила охоту до балачки, не галасувала так з Андрійком, не жартувала з тіткою Ганною.
Рідко коли в розмовах згадувала Загір’я, довгі години проводила в своїй кімнаті на молитві, або ходила до малої церковці, що була недалеко на горбку. Слова митрополита зробили великий заколот у її душі.
Чула, що щось звалилося на неї, наче те старе склепіння Софійського Собору. Тверді кам’яні плити вичувала під своїми ногами. Здавалось їй, що довкруги неї якісь холодні кам’яні мури холодним морозять подувом. Десь там, наче за тими кам’яними мурами, її Данило, що підносить тепер свою безбожну руку на Божого помазанця... Десь там, за тим муром і її батько, що працює, порох меле для бунтівників, ворохібників. А під румовищами оцих кам’яних мурів, під стосом давно викутих каменів і Адам, що згинув. За що?.. За що?...
Душа бунтувалася в неї проти таких думок. Вона старалася цей бунт здавити, вслухана в слова владики. Хто ж може знати краще, що гріх, а що ні? Хто ж може краще відрізнити добро від зла, правду від неправди, вірність від зради, послух від бунту, як не - той родич мами і владика?
Чим більше про це думала, тим менше сумнівів було в душі. Так. Усі вони були на бездоріжжях, на грішній дорозі безправ’я.
Говорила з батьком довго, сердечно. Але батько не зумів розсіяти її сумнівів, не вмів дати відповіді на її питання. Зрада, яким би чином її не закривати й затаювати, є зрада, бунт, як би його не виправдувати, є бунт.
Не знала, що робити. Жила в непевності й неспокою. Серце тягло її до батька, що від’їхав по кількох днях, до мами, яка щодня заглядала їй у вічі, наче шукаючи в їх глибинах відповіді, зміни, усміху. Серце її рвалося до Данила, якого кохала вже від років. Але митрополичі слова давили, як сіре, холодне каміння. Спротивитися? Іти по дорозі, яку владика вказує? Проти своїх? Не з батьком, не з Данилом?
— Покинути їх? Усіх тих, що були дорогі, як власне життя? Світ став немилий, тягар нестерпучий, усі дороги були, здавалося, загороджені.
— Хіба в манастир піду — думала часто бідна Христя, не знаходячи іншої дороги. — Молитись можна за всіх — потішала себе — і я буду завжди з ними в моїх молитвах.
Думка про манастир находила на неї щораз частіше.
Тим часом дні ставали холодні. Дороги замерзли.
Одного ранку, як Христя ще спала, збудив її голос матері:
— Христе! Христе! Глянь! — і показала у вікно.
Мале віконце було майже ціле вкрите знадвору снігом. Насилу вдиралося рожевим промінням сонце до кімнати.
Христя глянула й руками сплеснула.
— Сніг!
— Уставай, дитино! Казала мені пані Ганна, що будуть переганяти коней Нечая, бо застоялись. Може схочеш кудись поїхати?
Очі Христі заясніли на хвилину радістю.
— Білими кіньми? Санками?. Ох, мамо!.. Але нараз знову посумніла, похилила голову, втихла. Це ж були колись коні князя Заславського, воєнна здобич... Бунтар!..
Одначе мати налягала дальше й сама стала помагати їй одягтися.
Коли Христя вийшла надвір, розстелився довкола неї, наче в казці, зачарований образ. Усе було вкрите свіжим, чистим, пухким снігом. Гілляки вгиналися під пребагатим тягарем. На землю кинула зима пишні білі килими. Тихо стояли смереки, не ворушились, наче боялись стрясти з себе нову, дорогоцінну одежу. Голубо всміхалося розрадуване небо, а сліпуче сонце сипало промінні блиски на цей чарівний світ.
Андрійко, у високій козацькій шапці, в півкожушині та у високих чоботях, що були його всіми гордощами, з’явився також, як тільки Христя вийшла з кімнати. Як і давніше не раз бувало, побігли разом у конюшню. Два вусаті, сиві запорізькі діди, яких Нечай залишив на хуторі для догляду, виводили коней на засніжену леваду й пускали їх там, на волі погуляти.
З конюшні Андрійко вивів разом із другим хлопцем два сиві коні, що їх стали запрягати до саней.
Один із козаків, дід Невдаха, підійшов до Христі.
— Куди, панночко? — спитався, всміхаючись, бо вспів уже давніше заприятелювати з Христею.
— У світ за очі, діду — засміялася Христя, сідаючи в сани.
Коні рушили з копита. Пухкий сніг курявою зривався з землі й летів на волосся, на кожухи, на сани. З-під кінських копит вилітали снігові кулі, з яких деякі впадали в сани, на розсміяні обличчя, або перелітали поруч, як заблукані стрільна. Вітер свистів у вухах, янчарки на кінських шиях дзвонили срібними дзвіночками.
Минали хутори, гайки, узлісся, вскочили в ліс, де серед молоднику пишалися снігом приодіті старі сосни. Все мерехтіло, грало промінням, іскрилося на сонці.
Христя забула свою турботу, свій біль. Узяла поводи з рук Невдахи. Десь із-під куща вискочив заєць. Коні рвонулися, перелякані, і понесли. Тільки туман знявся над ними й над санками. Цілі оберемки снігу злітали з похилених гілляк. Сніг сліпив очі. На галяві з’явилося стадо серн. Показалася нова доріжка, ще вужча, і на ній високий, м’який, як пух, біленький сніг. Врізалися в лісову прогалину, де заховали їх засніжені, повні спокою й задуми, чуби дерев.
Христя стягнула поводи. Дзвінки задзвонили голосніше. Глибокі плахти снігу спадали з дерев. Пара бухала з коней. Кров вином грала в жилах.
Нараз Христя поглянула на Андрійка. З його очей злетіла радість, як цей сніг із перетяжених гілляк, що нагло обсунеться й тяжко впаде на землю.
Глянула ще раз.
Його очі зайшли сльозами.
— Що тобі, Андрійку?
— Я не міг би провадити коней.
— Чому? — вже хотіла спитати й не спитала. Глянула на порожній рукав. Стягнула коні ще більше, ще більше і вони стали звільняти.
Випали з лісу назад на дорогу додому. Коні бігли вже рівним, спокійним кроком. Христя дала поводи Андрійкові. Мала рука жадібно вхопила їх. Сльози висохли. На обличчя злинула усмішка.
— Можна скоріше? — спитав.
— Спитай діда.
— Діду, можна?
— Дай їм трохи перепочити. Бачиш, як парують.
Христі ще ніколи так жалко не було Андрійка, як тепер. Адже він не бунтар, не ворохібник. Що це? Чому?
Коли вернулися на хутір, побачили на подвір’ї великі, гарні сани, які челядь затягала до возівні. Також випряжених коней заводили до конюшні.
— О-о! Хтось приїхав — відізвався дід Невдаха.
Христя зіскочила з саней і направилася до ґанку. Але ще не дійшла, як на порозі появилася постать молодої дівчини, що вийшла з хати їй назустріч. Мала на собі боброву шапку, з-під якої на всі боки виривалося буйне, чорне волосся, довгу, лисами підбиту свитку, оперезану широким ремінним поясом і високі червоні сап’янці. На її лиці була усмішка. Великі, чорні очі гляділи приязно, бистро, цікаво.
— Ось і вже є! Як їзда вдалася, Христе?
Сміючись устами й очима, приступила до Христі і витягнула обидві руки.
— Я Степанида Хмельницька, найстарша донька в мого батька. Казали мені в Києві, що ти тут, тому я й заїхала сюди з тіткою Ганною. Мені здається, що нам добре буде познайомитись. Про тебе чула я вже давно. Знаєш, від кого? Згадай. Не згадаєш. Від Івана, брата твого Данила. Ось чому я тут. Іван переказував і просив мене, щоб я тебе побачила. Ти знаєш, що я за нього засватана? Не знаєш? Данило тобі не казав? Правда, правда: Данило далеко, воює та й воює, про свою дівчину не дбає. Але, Христе, я ніколи не думала, що Данило знайде собі дівчину. В нього завжди на думці тільки війна та зброя та коні, а на дівчат у нього ні ока! Тепер я розумію, чому він таки попався... Я сподівалася застати тут кралю, але такої їйбогу — ні! Треба буде мені лякатися за мого Івана!
