Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Михводій злив на руки козакові. І виніс старого, запраного, але чистого і пахнучого м'ятою, рушника.
Після того вони сіли в затінку піддашка, поставивши догори дном нову діжку. І Омелько на дно обома руками насип купу раків.
— Ех, якби ще пива до них. Або хоча б келишок оковитої! — Зі щирим і глибоким жалем проказав козолуп, роздираючи ракову шийку своїми кістяними товстенними нігтями.
— Як скажеш. — виголосив Омелько і, ніби із самої призьби, видобув коричневу полив'яну баклагу, затулену ліщиновим чіпом.
— Ой Баламуте, Баламуте, та хто ж тебе заступить, як тебе не стане? Тьху, тьху, тьху! — Сплюнув через плече Омелько. — Таке скажеш! За мною від самого ярмарку слід гонять. І який уже день… А ти таке патякаєш… А заміна буде. Чи не бачиш?
— Ой Омельку, Омельку, то тобі хочеться, щоб він тобі спадкував. А воно ж таке чутливе та тендітне, як дівчинка.
— Ее-е, не кажи, Михводію, дубочок мені в учні не пот-рі-бен. Моя нужда там, де гнучкість, чутливість і кмітливість потрібні!.. От я тобі розповім, як я його знайшов… Але спочатку неси срібні чарочки та пом'янемо Степана і всіх хлопців.
— Срібних немає вже… Програв у карти гультяям на ярмарку на Михайла…
— Диви, як давно ми з тобою не бачились. Тоді тягни глиняні та пом'янемо!
Пили оковиту з малесеньких глиняних чарочок. По третьому разу Омелько перевернув чарочку і тільки раками ласував.
Тут три червоні курки і зозулястий півень з'явились з-за хати. Потім два смугастих коти і худий, як смерть, високоногий, старий хорт. Вже вся морда була сива.
— Диви! — Здивувався Омелько. — Дудко ще живий? І ще зайців бере?
— Вже йому годі… Але курям від лисиці захист. Бояться. Щось маєш на думці, Баламуте?
— А коли я не мав на думці?
— Тобі хтось у пару потрібен?
— Твій небіж де?
— Та все пив та гуляв… Та заїдався зі шляхтою… А тепер у Грушках на торжищі стирчить.
— Добре, заїду в Грушки, подивлюсь… А зараз пошукай у себе в коморі, чи нема там якихось татарських лахів і чогось на ноги?
— На коли воно тобі треба?
— Зараз.
— Завжди ти поспішаєш! — Михводій перехилив чарчину, хукнув і заходився смоктати клешню.
— Я кажу: зараз.
— Спиною чуєш?
— Авжеж.
— Тоді нема мови — Михводій вихилив ще чарчину, важко встав із призьби. — Чортові ноги! Не слухаються. Якби не вони, і сьогодні б у Великім Лузі гуляв би… Багато їх?
— Як всі оклигали — семеро. Якщо не оклигали всі — п'ятеро.
— Ну, це не багато. Я з тобою стану — впораємо.
— Хіба я що кажу? Але село велике — багато свідків. Тоді тобі кидати хату і все начиння чинбарське і всі лахи. Як потім хлопцям з Лугу без твоєї допомоги?
— Твоя правда!.. Добра б йому не було! А так кортить, Омелечку, та висмикнути шабельку та розпанахати зайду до самого сідла.
— Ага, мені теж кортить, бо доїли вони вже мені до нутра… Та як лахи знайдеш, запхай у мішок, щоб і малий і німа не бачили…
— Обережний ти, сучий сину, Баламуте!
Тільки за Михводієм рипнули двері, Омелько покликав малого.
— Тут у нас буде бесіда в хаті з Михводієм. Сідайте з німою отамо під вербою і дивіться, щоб бува хто не підійшов непомітно. Раків їжте, скільки душа забажає… Та на коней, на коней поглядай!
І Омелько одним махом скинув із дна діжки ракові шкаралупи і насипав з мішка таку купу, що верхні не втримались і впали на спориш.
Малий взяв за руку німу, яка перестала плакати, і привів до хати. Вона набрала повну пелену раків, а малий цілий оберемок, і вони вдвох пішли під вербу. І там колупались з тими раками, кололи собі і дряпали пальці та губи, але вже розкошували від душі!
Омелько тим часом заніс перекидні торби в хату до Михводія. Почав розкладати на столі й лаві речі. Тут із комори через сінешні двері зайшов козолуп із пухлим, але легким, мішком.
— Оце тобі, Михводію, свинець і порох для твого самопалу. Ось тобі три лікті? ноту. У вині витриманий, у ямчугу виварений. Хороший, німецький. Ось тобі порох і свинець. Він купив для братства, тому я тобі виділяю твою долю. — Бідний наш Кринка, царство йому Небесне! Яка добра була душа: завжди про всіх все пам'ятав… Та добре, ось тобі мішок. Там чуваки черкеські, ковпак сірий повстяний турецький, шаровари з китайки і пояс вовняний — турецький. Може, тобі що з оружжя їхнього ще треба?
— Не треба. Краще допоможи мені хоч п'ять свижок зробити. Ти колись, кажуть, був майстер свижки заправляти…
— Ну й Баламут! І все він знає. От за це тебе, пане-брате, люблю.
— Михводію! Не до балачок — напругу чую! Тягни очерет, смолу. Ямчуг у тебе є? А сірка?
Поки Михводій важко гупав до комори та назад, Омелько все прибрав зі столу і розклав стріли, моток? ноту, порошницю, нитки і бритву.
Михводій приніс козубки з речовинами і пучок товстих блискучих очеретин. Висипав на стіл з капшучка наконечники.
Михводій ладнав з очеретин, напханих смолою і ямчугом, стріли.
Омелько розрізав очеретини на шматки в одне колінце. У ті колінця він натовкував потроху пороху, ямчугу, смоли і більше сірки, а найбільше плаунового пилку з натруски. Затикав кожний шмат очеретини шматочком мушкетного? ноту. І кожну очеретинку гарливо прив'язував до татарської стріли.
— Омельку! Щось воно, бачу, нове робиш? Га? Часом не той «поджар», яким московський цар полоненик попалив? Чи не гріх нам, козакам, таку гидоту вживати?
— Не мертвися, Михводію! Ці стріли димові. Дим їдучий — кашлятимуть, і чхатимуть і соплі пускатимуть. А в царськім «поджар» найбільше ямчуга та земляної смоли. Московські стрільці казали: ту земляну смолу з-за Хвалинського моря привозять вірменські купці. Там, кажуть, з каменів з-під землі витікає ота вогненна смола, і дух виходить пекельний. Від іскри той дух вибухає вогнем і смердить сильно пеклом…
— Чого тільки не буває на білому світі. Аж страшно, як добре подумати…
— А ти, Михводію, не думай. От ми й спорядились вогненними стрілами… Тепер мені ще дві речі потрібні: твоє мастило, яким ти волос виводиш… — На живе тіло чи на зідрану шкіру?
— На живе тіло…
— Дам тобі, тільки, як будеш користуватись, додаси чверть борошна і трошки теплого меду… Намажеш і чекай, поки добре засохне. А тоді обережненько відколупуй — волос стає трухлим при корені і легко знімається. Зрозумів?.. А що тобі друге?
— Фарба чорна для волосся в тебе є?
— На живий волос чи на хутро?
— На живий волос довжиною на вершків п'ять.
— Як оце мої вуса, тобто? Перед фарбуванням помити гарячою водою з попелом. Порошок розведеш гарячою водою і тією кашею ретельно перемажеш увесь волос і щільно завернеш чистою ганчіркою.
Михводій пошкрябав важкими чоботами по давно не мазаній долівці до печі. Подлубався у запічку і витягнув два козуби. З одного взяв малесеньку полив'яну зелену махотку, затулену товстенним сосновим чіпом.
— Оце тобі мастило волос зводити. Та дивись, не перетримай, бо сильно шкіру може роз'їсти!
З другого козуба Михводій відсипав у капшук може з півфунта чорного, крупчастого, ніби гарматний порох, порошку.
— Оце тобі даю з запасом! Бережи, бо справді хороша суміш вийшла.
— Я знав, що тільки ти мене порятуєш! Шкода мені тебе полишати, так і не побалакавши про всі справи та не відслужити по убієнним. Я тобі лишаю гроші: замов молитву… А тобі грошей лишити? Кажи, що треба?
— Борошна лиши. Я б і сам пішов у замолотники, так ти ж сам бачиш: ноги, добра б їм не було!
— Слухай, з тими ногами! Я б тобі гнідого лишив — куди схочеш помандруєш. Тільки раптом смердючі пси і сюди припруться.
— Не бійся. Як лишиш, то ще сьогодні до третіх півнів гнідий матиме на чолі хо-ро-шу-ю білую проточину. І найкмітливіший циган-баришник не відрізнить від природного волосу… А вуздечку й сідло забери — це докази їхні… Тільки як же я на того гнідого вилазитиму?..
— Михводію! Та тю на тебе! Зроби як наставника. Заводь його туди. А тоді два окоренки підстав собі — і ти на коневі.
— Та вилізти я отак, як ти кажеш, я вилізу! А як у гостях злізти й вилізти? Не годен вже я сам!..
