Перстень Борджія - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

— Облиште його, нехай наїсться, це йому конче потрібно, а тим часом викличте підмогу, — після хвилинного роздуму сказав отець Жозеф. — Дійте обережно, бо цей молодик такий небезпечний, що ви й не уявляєте. Візьміть його живим, бо він дуже високого роду… Його вікно пильнуйте знадвору, щоб не вистрибнув, коли вдиратиметесь до дверей. Скільки б він вас не побив, ви не можете йому зробити навіть подряпини. Це ви мусите пообіцяти. Брами вже замкнені?

Начальник варти потвердив.

— Коли він вислизне і втече, що я не вважаю виключеним, — вів далі отець Жозеф, — відразу оголосіть у всьому місті сполох і повідомте городян, що того, хто його сховає, буде страчено. Якщо пани в ратуші злякаються цих заходів, нагадайте їм, що так розпорядився я, отець Жозеф, заступник військового міністра єпископа де Рішельє. Але сподіваюсь, що це буде непотрібно і все обійдеться без ускладнень. Коли молодик уже буде за фатами, негайно пошліть у Париж кур’єра до канцелярії її величності, нехай він віддасть цього листа Його святості папи її величності королеві–регентці, а потім розповість про все, що скоїлось; ув’язненого, як про це йдеться в листі, звати П’єр Кюкан де Кюкан. Запишіть собі. П’єр Кюкан де Кюкан. Моє ім’я при цьому згадувати не треба. З ув’язненим поводьтеся пристойно, без зайвої суворості: не бити, не заковувати в кайдани, не кидати в підземелля, не приковувати до стіни, але будьте пильні. Пам’ятайте і не забувайте, що він сам упорається з кількома такими незграбами, як ви. А зараз во ім’я Боже біжіть виконувати свою повинність. Це висока честь.

Коли вояки й господар пішли, отець Жозеф за звичаєм почав тихенько, мелодійно мугикати. Цього разу його пісня не стосувалася всесвіту, який він хотів би вхопити у свої руки, ані крові, в яку він хотів би зануритися, а жайворонка, і її перша строфа звучала так:

Він заснув, і коли в його спокійному сні святого й героя пролунали відгуки поблизького бою, удари зброї і крики, він не прокинувся, бо спав так міцно, що зумів логічно пов’язати ці сторонні звуки зі своїм сном. Вранці він прокинувся аж після світанку й задоволено вислухав повідомлення власника заїзду, досі схвильованого надто важливими подіями, що сталися під дахом його закладу. Хазяїн доповів, що згаданого П’єра Кюкана де Кюкана учора ввечері, незважаючи на його запеклий опір, вдалося схопити й доставити до міської в’язниці в будівлі ратуші.

За тринадцять днів, відразу після другої години дня, у місто Баланс в’їхала кінна чота мушкетерів–кадетів, хлопців високих, мов тополі, довготелесих, іскристих і обдарованих тією легкістю рухів, яку дає фізична сила й молодість, певних себе і явно страшенно гордих зі своїх мундирів, які вони носили з недбалою елегантністю і які їм чудово пасували. їх начальником був капітан, старший за них років на десять, високий, вусатий, зі смаглявим обвітреним обличчям, на якому відбилося сповнене злигоднів життя. Зі своїм почтом він рушив просто до ратуші, де показав черговому урядовцеві вірчого листа, виданого королівською придворною канцелярією, засвідченого королівською печаткою і підписаного власноручно королевою–регенткою, на перевезення в’язня, відомого під ім’ям П’єр Кюкан де Кюкан, до державної в’язниці в Парижі.

— Де Тревіль, — галантно відрекомендувався він, коли Петра вивели з буцегарні. — Мосьє де Кюкан, з вашого імені й зовнішності я припускаю, що ви дворянин, і вимагаю, аби у ваших же власних інтересах ви дали слово честі, що не чинитимете перешкод нашому ескортові і не спробуєте втекти.

Тринадцятиденне перебування за ґратами остудило Петрову лють, яку він виявив при затриманні, але — хоча за бажанням отця Жозефа у в’язниці з ним поводилися добре і навіть щодня присилали голяра — це не поліпшило його настрою. Тому, блідий, холодний і погордливий, він відповів на галантне звернення капітана де Тревіля такими словами:

— Залежить від того, куди ви мене повезете, пане.

— До Парижа, в Бастілію, parbleu [32], — відповів де Тревіль.

Петр звів свої гарні вигнуті брови.

— Себто з тюрми до тюрми?

— Так, саме так, — потвердив де Тревіль. — Що ж, бути ув’язненим у Бастілії не сором, навпаки, честь, бо ця фортеця за два з половиною століття існування гостила в своїх мурах безліч найславетніших мужів, у тому числі й принців королівської крові.

Петр відповів:

— А проте я не наполягаю на такій гостині і своє ув’язнення вважаю незаконним і безпідставним, бо ні на землі Франції, ні деінде я не вчинив нічого протизаконного, а якщо й маю на думці виконати щось суперечне з сухою літерою параграфів, то це, доки я не здійсню свій намір, виключно моя особиста справа. Протестуючи проти насильства, вчиненого супроти мене, до якого приєднались і ви, я заявляю, що накиваю п’ятами при першій же нагоді.

На мушкетерів його мова справила вельми приємне враження.

— На чужинця, який розмовляє по–французькому так, що його мову ледь можна відрізнити від італійської, ви дійсно справжній gentilhomme [33], людина честі, — сказав капітан де Тревіль. — Але нічого не вдієш, за цих обставин ми муситимемо…

Він на хвильку замислився, закручуючи вус, тоді закінчив:

— Звернути на вас пильну увагу.

— Дякую вам за поміркованість і поблажливість, — мовив Петр, усміхаючись.

— Не всміхайтеся, пане, — зауважив де Тревіль. — Коли королівський мушкетер каже, що зверне на когось пильну увагу, в цьому немає поміркованості й поблажливості. Погляньте.

Він витяг пістоль, підкинув у повітря мідну монетку й вистрілив. Монетка, в яку влучила куля, не впала на землю, а врізалась у кору старого платана, що ріс посеред двору ратуші.

— Непогано, — сказав Петр.

Капітан де Тревіль кивнув на своїх кадетів.

— А зараз, панове, ваша черга показати, що ви вмієте. Хлопці — їх було дев’ятеро — стали в ряд із пістолями

в руках.

— Чи можна мені замість мідяка вистрелити в мідний ґудзик? — запитав один з них.

Капітан де Тревіль здивувався.

— Чому?

— Бо я зовсім не маю грошей, — сказав кадет, усміхаючись від вуха до вуха. Це був високий юнак, кремезний, але з ніжним, як у панни, обличчям і гарними світло–блакитними очима.

— То нехай вам хтось позичить, — мовив капітан.

— Боюся, що я вже вичерпав увесь кредит у моїх приятелів, — відповів кадет.

Насуплений капітан подав кадетові мідяк.

— На сьогоднішній вечір я замовив у «Червоній корчмі» у В’єні баранячу печеню, кращої за яку не готують в усій Франції, — зауважив капітан. — Якщо не вцілите, Арманде, будете лише слину ковтати. Ну, панове, до діла.

Кадети підкинули свої мідяки і залп із дев’яти пістолів пролунав мов грім. Із дев’яти монет упала на землю лише одна.

— Жан–Поль, Жан–Поль, я найменше сподівався, що саме ви так осоромите мене, — гірко мовив капітан де Тревіль.

— Але ж ви знаєте, mon capitaine, що в мене пошкоджена права рука, — відповів Жан–Поль, упертий з вигляду хлопець із міцним випнутим підборіддям.

— Не треба було її пошкоджувати, а коли так уже сталося, слід було стріляти лівою, — сказав де Тревіль і обернувся до Петра. — То що ви на це, пане?

— Теж непогано, — відповів Петр.

— Здасться, ми не справили на вас особливого враження, — зауважив де Тревіль.

Петр, почувши добре знайомий йому голос Спокусника, що нашіптував спробувати неможливе, відповів:

— На жаль, дійсно не справили. Я, демонструючи стрілецьку майстерність, завжди влучаю в дві монети водночас.

— Це неможливо, — вражено сказав де Тревіль.

— Кажете, що це неможливо, а я, беззбройний в’язень, не можу переконати вас у протилежному, — мовив Петр.

Пан де Тревіль, вагаючись, посмикав себе за борідку, тоді, витягши з кишені дві монетки, відповів: