Танці шайтана - Логвин Юрий (электронная книга .TXT) 📗
Отут якраз і спинились лицедії.
Прошка задудів щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця підвелася і почала кланятись на всі боки.
Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щільною стіною стали люди. В одного із панських пахолків у руках була полив'яна баклажка, заткнута довгим чіпом. Лицедій Прошка миттю зауважив цю баклажку в руках веселого підпилого пахолка. Він ще сильніше задудів і тонким дурним голосом закликав до люду:
— Люді добриє, хрістіянє! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєж'ю науку! Да вся штука в том, что нас вчерась в корчму звалі, і ми там пілігулялі!… Марьванна, покажі, как ми в корчмє гулялі!
Лицедій Прошка запхав за полу кожуха дудку і підхопив бубон, що вже метелявся в нього на поясі. Лупонув кілька разів кулаком у бубон і злегка непомітно штурхонув ведмедицю ногою по лапі. Тварина звелася на повен зріст і почала розгойдуватись і махати нередніми лабетами. Прошка лупив у бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьопала на місці і тепер вже підіймала і опускала лабети.
— Марьванна! — Закричав їй Прошка. — А как ми пєсні пєлі? А? Спой чесному народу!
Поводир смикнув за шерсть на грудях і Марьванна зразу сіла на задні лапи і похмуро опустила морду.
— С похмел'я не пойотся? Головушка боліт? Покажі, матушка, как с похмел'я головушка боліт! — Прошка приклав до смаглих вуст дудку і вискливо продудів кілька разів.
Ведмедиця обхопила своїми страшними пазурами голову і почала розкачуватись тудисюди, тудисюди. Натовп захоплено зареготав, заляскав у долоні, затупотів ногами.
А Прошка, миттю вгадавши приязнь і розуміння бувалого люду, підскочив до пахолка із полив'яною баклажкою.
— Человєк добрий! Поправь учєного звєря — с похмєл'я у нейо голос пропал!..
— Ти, москалю, наді мною не жартуй! У звірів похмілля не буває!
— Вот тє крєст! Она без чаркі, а я без шкваркі пєть нє могьом!!!
— Ну добре! Але якщо дуриш, то я тебе отут, брехуна і зайду, порішу!
І він хотів витягти довгий чіп із баклажки і подати звірові.
— Нєт, нєт! Марьванна сама откроєт!
Юрба завмерла, коли Прошка пхнув ведмедиці межи ременів намордника баклажку. Марьванна, наскільки дозволяв намордник, розвела щелепи і прихопила передніми зубами липовий чіп.
— Відітє, как Марьванна обучєна?! — Загорлав радісно лицедій. — а я сєйчас попробую, какоє ето віно, чтоб Марьванна нє скопитілась!…
І поки пахолок і весь натовп не отямився, Прошка перехилив баклажку і встиг добре наковтатись оковитої.
— Гей ти!!! — Заволав пахолок. — Курва твоя мама! Дурити задумав?!! Та я тебе!…
Але Прошка вже схилився до Марьванни, притисся до неї носом і витяг своїми з її пащі липовий чіп до баклажки.
Встромив баклажку їй у зуби і наказав:
— Ну, матушка! Оп!
І Марьванна, затиснувши зубами горло, підняла морду вгору і почала смоктати оковиту. Аж булькало!
— Гей!… Ану досить!!! — Заволав підпилий слуга.
Всі зареготали, загукали і знов затупотіли ногами.
Ведмедиця від того опустила морду з баклагою і затупцювала, як і перше. — Во, во! Добриє люді! Смотрітє, что биваєт с похмєл'я! Я прошу пєть, а она пляшєт!
Прошка забрав у Марьванни баклагу, ще ковтнув, закоркував і віддав пахолкові.
Знов наказав Марьванні заспівати. Вона й заревіла, метеляючи волохатою мордою. Аж собаки на той ведмежий спів оскаженіло забрехали.
Після цього «співу» до юрби приєднались і ярмаркові стражники і ляхишляхтичі у червоних кунтушах зацвіли на ганку корчми і спостерігали за ведмежою забавою.
Під калатання бубна Марьванна бігала на ланцюгу по колу, а «коза», клацаючи дерев'яною щелепою, буцала здоровенну ведмедицю.
Ще Прошка загадала Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як вони повзуть плазом до кущів. І як кума млинці смажила та руку попекла і як бідкалася, поки до неї не прийшли крутілі. І тоді вона ожила і весело з ними танцювала.
Марьванна і «коза» тупотіли на місці, а поводир калатав у бубон і вискливим бабським голосом виспівував:
Юрба збільшилась і ледь не завалила торговцеві стіл і санчата з оселедцями. Той підняв гвалт.
— Да чє ти орьош, жидовін? Пока я тут ігри іграю, ти да вон полбочкі сельдей продал і трі шапкі! Аль я вру?…
Всі знов зареготали. Бо й справді, у торгівця діло пішло, а Прошка все це наче спиною зауважив. Бо і жодного разу не подивився на рудого.
Прошка дав знак ведмедиці, непомітно смикнувши її два рази за хутро на волі. Тварина піднялась на повен зріст, згребла з Прошки його повстяний ковпак і пішла по колу, та далеко не відступаючи, бо її ланцюг стримував.
Люди були раді забаві і кидали в ковпак хто монетку, хто яйце, хто бублик, хто яблуко, хто пиріжок, хто що, а хтось і маленьку тараню запхав… Понакладали у ковпак із верхом, що почало і на сніг сипатись. «Коза», не чекаючи знаку від поводиря, кинулась піднімати розгублене Марьванною.
Під схвальні вигуки юрби розкланялись і пішли далі. До другої корчми.
Що стояла ніби на сторожі тих воріт, які виводили на степову дорогу.
Неподалік від другої корчми, в закутку між зрубом стайні і пакіллям тину лежала здоровенна засніжена колода. Чи тут росла ця велика тополя, чи її притягли сюди на сідало для музик.
Прошка, повернувшись спиною до колоди, випростав руки з петель і опустив свій здоровенний козуб на колоду. Сорока закамешилась і наче глухо затріскотіла під берестяною кришкою.
Далі поводир примотав ланцюг за товстий сучок на колоді і позмітав рукавом кожуха сніг. На чисте місце він висипав із ковпака увесь заробіток. А тоді, зігрівши диханням ковпак, натяг його на лисіючу округлу голову із довгими патлами на скронях і на потилиці. Розклав все на купки: монетки до монеток, бублики до бубликів, пиріжки до пиріжків, а найбільше було яблук і три яйця.
Марьванна тільки поводила своєю сліпою мордою від однієї купки до другої і дзеленчала ланцюгом і здоровенним кільцем у носі.
Прошка подав рум'яний пиріжечок «козі».
— Снімі лічіну да будем трапезнічать.
Але Тимко не схотів розбиратись. А втяг пиріжок під шкуру і розкошував наїдком, невидимим для інших. А пиріжечок із хрусткою шкоринкою, був щедро начинений такою смачною та пахучою урдою, що аж ведмедиця занепокоїлась.
Перестала хрупати пересушеними бубликами, а потяглася до «кози».
Нюхтила, поводила порваними ніздрями і уркотіла.
Тимко випростав руку із недогризком пиріжка і запхав у пащу звірині.
Сам надкусив пиріжок із калиною, той, що підхопив зі снігу.
Прошка нахилився до «кози» і зашепотів:
— Слиш, Мєлашка! Марьванна тєбя прізнала! Вот тєпєрь ти єйо і кормі. Да смотрі мнє, пальци єй в пасть нє запіхівай далєко. Звєрь вєдь, одначє! А я сбєгаю — чарку опрокіну для сугрєву!… Да ти нє боісь — она нє сорвьотся с цепі! Кольцото в носу. Больно єй — страсть как. Нос у звєря — слабоє мєсто! Прошка наче й обережно відкривав кришку козуба, та сорока все ж випурхнула з неволі. Мов шуліка, кинулась до їжі. Вхопила окрушину пирога з горохом і пофуркотіла на очеретяний дах корчми.
Прошка щось закляв про якусь ввитяг зелений штоф і запхав його за пазуху. А тоді бігцем через двір і якось боком ускочив у чорний отвір корчемних дверей.
І зразу ж з-за тину і з-за зрубу стайні повитикались дітлахи. Зовсім малі і старші, а за ними і чепурні дівчата в свитках і кожушках. Одна з веселих дівчат у червоних чобітках з підківками так просто пританцьовувала. Щоб усі, значить, чули, як дзвенять її чоботи. Вона ближче всіх підступила до лицедіїв і витягла із мережаної хусточки маковик.
— А маковик він любить? — І шкірила білі рівненькі зубки.
Тимко ледь-ледь утримався від слів і, згадавши, як мукала німа з Грушок, замукав: «так, так!» і закивав козиною мордою.
