Перстень Борджія - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
На дзвіниці храму саме пробило дев’яту, коли гожа корчмарка несподівано зникла і її замінив якийсь слуга чи наймит, якого ніхто з гостей досі не бачив.
— Патронка (на нашій мові це те саме, що господиня) мусила швиденько піти до своєї невістки, якій саме приспіла важка годинонька, — пояснив він з іспанським акцентом, коли засмучені кадети запитали, куди поділась їхня Кулька. — Але, — додав він, ввічливо усміхаючись, — я обслужу панів так само добре.
— Останній глечик перед сном, — наказав капітан де Тревіль.
Після останнього глека був іще один останній, а далі врешті найостанніший. І Петр, який пив найстриманіше, бо для втечі хотів зберегти ясну голову, помітив, що мушкетери включно з паном де Тревілем, особливо після відходу гожої корчмарки, чарівна присутність якої розпалювала в них балакучість і дотеп, нестримно ціпеніють, повільніша–ють і дурнішають, а їхні обличчя застилає все густіша запона тупості. Та при цьому, хоча з останніх глеків, принесених слугою–іспанцем, він випив рівно стільки, щоб не викликати підозри в потаємних намірах, він і сам відчув, що його очі склепляє тяжка, паморочна, дитинна сонливість.
Зусиллям волі він відігнав дрімоту і вже хотів був крикнути своїм молодим приятелям — бо, хоча й був їхнім в’язнем, ворогів у них не вбачав, — щоб перестали пити, бо до вина щось домішано, але вистачило йому лише поглянути на пана де Тревіля, щоб зрозуміти — вже пізно. Капітан мушкетерів, голосно сопучи широко роззявленим ротом із безсило відвислим підборіддям, саме нестримно сповзав під стіл, а його кадети поводилися нітрохи не краще; той спав, той саме засинав, той уже лежав на підлозі, той зсувався туди ж, той сидів мов соляний стовп, облитий вином, яке саме ніс до уст, коли в нього заніміла рука, тут, обнявшися, хропіти двоє; а слуга–іспанець, склавши руки на грудях, з усмішкою споглядав цю негідну картину.
Опанувавши себе, бадьорий Петр зметикував, що йому найкраще вдавати, ніби і він зморений отруєним вином, отож, під уважним поглядом втуплених у нього темних очей слуги, він наслідував приклад капітана, п’ядь за п’яддю сповзаючи зі стільця, відкривши рота й похнюпивши голову.
Коли Петр зник під столом, іспанський слуга чи найманий убивця, бо ким іще міг бути цей негідник, крутнувся на п’ятах і вийшов із зали.
«А тепер не заснути, не заснути, бо прокинуся з відтятою головою», — думав Петр, силоміць розплющуючи очі, а сам мацав рукою між ногами й безвладними тілами сонних мушкетерів. Він чудово розумів, що це ще один підлий хід невтомного Маріо Паккйоне, який не перестав особисто добиватися Петрової смерті, навіть коли того ув’язнили й везли до Бастілії. Патер Жозеф чудово зрозумів його ситуацію, коли сказав, що тепер ідеться лише про те, хто знищить Петра першим, Паккйоне чи Гамбаріні; і Паккйоне хотів за всяку ціну бути першим, бо він потребував Петрової голови, аби показати її папі як доказ, що Петра справді вже немає в живих.
Шалене калатання його серця глушило сопіння і хропіння мушкетерів і потріскування вогню, що пригасав у коминку, коли Петр, ховаючись під кришкою столу від очей, що могли б стежити за ним крізь вікно, поповз навколішках до місця пана де Тревіля, який єдиний залишив зброю при собі, почепивши перев’язь зі шпагою і пояс із пістолями на бильце стільця, тоді як кадети повісили свою зброю на гаки біля дверей. Петр спочатку витягнув з піхви капітанову шпагу, тоді пістолі і тільки–но стиснув у руках їхні тверді, холодні й гладкі руків’я, як поблизу почулись кроки й голоси.
Двері відчинились, до зали ввійшов слуга–іспанець у супроводі двох чоловіків, одягнутих так само охайно і пристойно, як він, з вигляду небагатих, але поважних городян. Один із них, менший, із добродушним, повним, поголеним обличчям, ніс у руш’ різницьку сокиру.
— Ну, де він? — запитав він, крутячи опущену до землі сокиру. Він, безперечно, намірився відрубати Петрові голову відразу на місці і не збирався тягнути кудись його тіло.
— Десь тут, — відповів слуга. Він нахилився під стіл у тому місці, де стояв порожній стілець Петра, щоб вже ніколи не випростатись, бо шпага простромила його серце, мов удар блискавки. І відразу ж гримнули два постріли пістолів, товстий городянин і його приятель упали, і знову запанували спокій і тиша, порушувані лише суворим подихом сонних богатирів. Свічки на круглій люстрі тріщали й гасли одна за одною.
«Усе це нітрохи не перешкоджає мені здійснити свій намір, навіть навпаки», — сказав собі Петр, долаючи новий напад дрімоти, яка мов камінна брила хилила його до землі. Це він сказав уголос, щоб додати своєму наміру більше рішучості; але цієї миті у нього підломилися руки, якими він, стоячи навколішки, спирався об землю, і він заснув, мов убитий.
На світанку городник, постійний постачальник подружжя Ляванші, зупинив свій візок, запряжений віслюком, перед брамою «Червоної корчми» й закалатав своїм дзвоником, як робив це вже багато років. Він подзвонив тричі, та оскільки ніхто не вийшов відчинити йому браму, надійно замкнену ізсередини, городник виліз на борт свого візка і, подивившись за стіну, побачив серед подвір’я у калюжі крові дівча з корівника, рудувату Сюзанну, якій, коли вона в неділю виряджалася до церкви, не було рівних серед дівчат В’єна. Городник, упавши від переляку з візка, закричав на все горло, скликаючи мешканців вулиці Шевців на місце злочину.
Бажаючих збіглося достатньо, а жахи, які вони потім побачили в «Червоній корчмі», були такі великі, нечувані й небачені, що дали поштовх до виникнення страхітливої ярмаркової пісні, яку згодом співали по всіх ярмарках і народних гуляннях південної Франції добрих двадцять, а може, й більше років. Крім дівчини Сюзанни і трьох незнайомих чоловіків, убитих у залі, жорстоко замордували ще й майстра Ляванші та його дружину. Мушкетери, а в першу чергу Петр, який один знав, що сталося, мусили докласти величезних зусиль, щоб після свого пробудження переконати жандармів у своїй невинності і задовільно пояснити, як могло статися, що їхня вечеря мала такий кривавий і сумний кінець; невідомо, як би обернулася справа, коли б у кишені мертвого іспанця не знайшли велику кількість порошків, яких, за висновком експерта, місцевого аптекаря, вистачило б, щоб приспати цілий полк.
Наближався полудень, коли слідство закінчилось і протокол про жахливі події у «Червоній корчмі» було написано й підписано, отже капітан де Тревіль, кадети і ескортова–ний Петр Кукань могли вирушити далі в дорогу. їхали мовчки й похмуро, бо всі, як один, страждали від головного болю й страшенної спраги, втамувати яку не могла навіть велика кількість води. Уже під’їжджаючи до Ліона, капітан де Тревіль раптом застогнав, приострожив свого коня, від’їхав кроків на двадцять, тоді зупинився й обернув обличчя до загону, що ледь сунув.
— Панове кадети! — гукнув він. — Ми правильно чинимо, що мовчимо, бо єдине, що кожен із нас може сьогодні зробити, це виступити із самооцінкою, яку найточніше можна сформулювати таким чином: «Я вайло. Я опудало у військовій формі. Я прикра карикатура на те, чим має бути королівський мушкетер». Ми стали жертвами змови, і єдиний серед нас, хто зміг протистояти цій змові, це наш в’язень, якого ми повинні охороняти і за безпеку якого відповідаємо своєю честю, і який, навпаки, охороняв нас, коли ми спали. Пане де Кюкан, дозвольте мені від свого імені й від імені моїх кадетів висловити вам своє визнання і свою вдячність.
— Пане де Тревіль, — відповів Петр, — дозвольте й мені правильно витлумачити ваші слова, хоча я й ціную їх щирість, сердечність і мужність. Ви помиляєтеся, твердячи, що я вас охороняв, бо хоча ситуація, у якій ви опинилися не з своєї провини, виглядала небезпечно, нікому з вас ніщо не загрожувало. Злочинців, яких я убив, цікавила моя особа і моя голова, і то зовсім не образно, а цілком буквально; мабуть, ви й самі помітили, що один із них приніс із собою сокиру.
Капітан де Тревіль, того дня навдивовижу блідий, ще більше посинів і скрикнув:
— І ви твердите, що нікому з нас ніщо не загрожувало? Що було б із нами, якби ми довезли вас, за чию безпеку відповідаємо, до Парижа без голови?
