Золоті копита - Логвин Юрий (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Всі, хто стояв найближче, хрестились і перезирались мовчки: «До чого воно оце?.. До якої ще біди?…» Але поки хтось отямився, козак з хлопчиком вже потрюхали з торжища короткою риссю.
— Батьку, батьку! Хто це такий?! — Вже на дорозі до зарічного кутка спитав хлопчик.
— Це небіж Михводія… Ну й Михводій! І жарти в нього такі, як і його рукомесло. Я його тоді питаю: «Де твій небіж? Він мені потрібен» А Михводій відповідає мені: «Він все пив-гуляв, зі шляхтою сварився, а тепер стирчить у Грушках на торжищі. «Ну, я й подумав, що він, як і його дядько, дурів тут на ярмарку… А воно, бач, кат йому голову втяв і на палю настромив!
— А він був поганий чи хороший?
— Це був наш чоловік! Тільки дуже необачний. Видно, когось із шляхти порішив або скалічив навіки.
Не встигли вони спішитись, як вже їм ворота відкривали і назустріч поспішали цілою юрбою і дорослі, й діти. А попереду всіх невисокий білобородий чоловік із блакитними яскравими очима. Тільки він дуже їх мружив. Омелька і хлопчика і їхніх коней оточили з усіх боків діти.
Господиня, висока поважна жінка, запрошувала до хати, але Омелько вибачився, цілуючи ручку.
— Господине, моя матінко! Ми з малим у дорозі. Поспішаємо. Треба з твоїм господарем поговорити — та й далі!
— Якби тебе не знала, то… Коней напоїти, вівса всипати?
— Поводіть, поводіть, нехай охолонуть. Синку, передай господарям поводи! Нехай поводять.
Вони втрьох: Омелько, малий і дяк зайшли до хазяйської майстерні — просторого вибіленого зрубу. Пахло різним сухим деревом, оливою, смолистою стружкою і ще якимись незнайомими, та однак приємними, пахощами. По-під стінами стояли дошки просто вистругані, прооливлені, наче запітнілі, за? рунтовані і вже промальовані по-першому разу.
Омелько поклав на верстат перекидні торби і видобув із глибини згорток із окулярами і книгою.
— Боже! Загинув! Царство йому небесне! Упокій, Господи, його душу… — Пропали хлопці… Наскочили на татарський чамбул на переправі… Мене Бог цього разу помилував… А хлопців побили… Окуляри тобі…
Дяк Лука почепив собі на носа ці скельця на дротинах. Та й заходився перегортати цупкі сторінки книги, закапані свічним воском.
— Кринці, царство йому Небесне, не можу подякувати! Але тобі від мене і від усієї нашої громади дякую, дякую, дякую! Тепер скінчу переписувати псалми.
— Братчику Лука! А ти йому нічого не говорив, не натякав про чисту книгу?
— Ні. Про книгу не було ні слова… А тепер я бачу, що ти щось хочеш дуже й дуже важливе мені сказати?..
— Синку, зачини двері на засувку! Омелько розв'язав гаманець і висипав з нього загарбане турками у християн добро.
— Я не знаю, що з цими цяцьками робити. Може, цих дівчат вбили? Може, у Крим вже загнали? І де їх шукати? І кого шукати?.. Візьми, почепи на Варварі чи на Параскеві… Ну, та краще мене знаєш, не мені тебе вчити. Але ось найголовніше. Омелько розв'язав вузличок із блакитними шахвірами і поклав їх на долоню дякові.
Дяк Дука розглядав їх і крізь скельця, і без окулярів. І на світло роздивлявся.
— Це нехай буде на шати вашій Божій Матері. Ні в одній церкві до самого Києва не буде таких самоцвітів.
— Омельку, Омельку! Це такі коштовні камені, що від них буде диявольська спокуса. І нам буде небезпека і від злодіїв і від ляхів, що й не сказати. Їх тільки у Печери можна сховати. Єдине надійне місце. Тільки в Печери віддай. І хай тобі Бог помагає!
— Нехай буде так. А тепер ось що: ми з малим знайшли в лісі золоту оздобу від рукояті меча. Так мислю, що чотири золотники буде. Може, й більше. Це даю на вашу церкву. Але й ти зроби нам з малим ласку — змалюй до Михайла ще невеличку «Покрову». Так на лікоть і два вершки заввишки. Он як отой блят, що під вікном стоїть. Невеликий такий. Якраз би згодився під нашу «Покрову». Та вималюй унизу наших хлопців, кого пам'ятаєш. А попереду всіх отамана нашого і Кринку. Отамана під праву руку Матері Божої, а Кринку під ліву. Він був сердечною людиною, йому ближче й до серця стояти.
— Ой Омелечку, часу геть нема. Треба до Покрови два образи скінчити… І тобі теж треба до Михайла…
— Тепер у тебе окуляри є, швидше свої образи викінчиш — наш почнеш. І ще одне, братчику Лука! Оце іду в Степ, а нечистий все мені спокуси підставляє. І як хитро — на гріхом мене відхиляє з путі, а добрими ділами відволікає… Слухай, поворожи мені на Письмі!
— Я сьогодні не можу — аери не відчуваю. А от нехай твій малий піде і скаже моїй Уляні, щоб вона принесла Письмо і привела Ілька.
Поки малий ходив до хати по дячиху, Омелько почав оглядати дерево, заготоване до малярства. Нахилився раптом і з-під самого низу витяг темно-вохристу дошку із сильним смоляним запахом. Завдовжки була до трьох ліктів, завширшки з п'ять вершків, а завтовшки і до вершка не доходила. — Не знаю чого, а взяв та й виторгував у вірмен на ярмарку в Білій. Аж із самої Кафи привезли. На такім дереві ще не писав. Навіть не знаю, що на нім робили. Завузьке. А різати, клеїти, на шпони брати — стільки мороки. — Щоб не було мороки — віддай мені.
— Ти це жартома, чи справді? Воно тобі дуже потрібне?
— Якби ти знав, як воно мені потрібне, ти б сам мені його подав!
— Ну, тоді бери.
Тут повернувся малий і дячиха Уляна привела маленького хлопчика та принесла велику книгу в темній шкіряній палітурці.
— От спасибі. Та ходи, збери чогось козакам у дорогу.
— Та вже готую. — Поважно відповіла дячиха Уляна і неквапно вийшла з майстерні.
— Ілько, дитино! Відкрий нам Письмо, де хочеш. І покажи нам ті слова, які тобі сподобаються.
Всі мовчки встали і перехрестились. І маленький хлопчик Ілько перехрестився та й поліз на лаву. Став на лаві навколішки і почав гортати Письмо. Все гортав, гортав, спиняючись і приглядаючись до аркушів. Нараз викинув уперед руку і показав пальчиком червону літеру.
Знов всі перехрестились. І дяк Лука дзвінким, чистим голосом прочитавпроспівав: — «І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться: одні на життя вічне, другі на вічний сором та ганьбу»… Зрозумів?
— Не зрозумів, що воно мені каже, — відказав Омелько. — Але стало геть легко, як ти прочитав!
— Тоді хай по цих словах сповниться воля Божа. Амінь!
Омелько забрав перекидні торби і пахучу золотаву дошку. І всі вони вийшли на подвір'я. Там дякові хлопці все водили по колу коней.
Омелько ув'язав до тороків перекидні торби, а при сідлі одного із захоплених коней припасував даровану дошку. Як завжди при зупинках, збрую, сідла і торби обдивився уважно і навіть обмацав всі зав'язки та защібки. А тоді сам напоїв, спочатку сам скуштувавши воду — чи не холодна часом?
Дячиха Уляна чекала стоячи біля дверей низької старосвітської хати, але охайної та причепуреної білою і червоною глиною.
Як Омелько напоїв коней, взяла із призьби два полотняних згортки і піднесла Омелькові.
— Як смакуватиме, то згадаєш, а як буде глевке — полаєш. А все згадаєш. А оце — твоєму джурі молодому. Нехай носить на здоров'я.
Омелько приклався до ручки господині і, прокашлявшись, проказав:
— Господине моя, матінко! Як збрехати, то де й слова беруться. Як хочеш добру річ висловити, то й слів обмаль. Тому просто тобі кажу: ти наша щира рятувальниця. Вклоняюсь тобі і дякую. Омелько низько вклонився і відступив на крок так, що малий опинився перед Уляною.
Він озирнувся на Омелька: «Що робити? «Але Омелько тільки посміхався. Тоді малий ступив уперед, схопив обома руками руку господині, і поцілував і майже прокричав:
— Спасибі! Спасибі!
І всі весело засміялись.
А за мить вже козак і хлопчик вилетіли з двору і помчали до Роставиці, до броду.
Переправились через річку, проскакали до лісу, потім лісом зробили гак і знову переправились через річку, але іншим бродом. Отут їх і Бубка наздогнав.
І тепер, вже з Бубкою, вони з'явились на торговищі. Не звертаючи ні на кого уваги, Омелько підігнав коней до воза, з якого кушнір продавав і смушки і шапки.
