Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.
І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.
Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.
– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.
– А скільки ж ви хочете за цю забавку?
– А скільки вам не шкода?
Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.
– Ну, дам вам триста гульденів.
– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.
– То беріть шістсот!
– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?
– Добре, дам вам тисячу!
– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.
Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.
Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.
Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.
– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?
Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.
Про раббі Ельханана з Бібрки розповідали подиву гідні історії. Коли він приїжджав на своїй бричці до Львова, люди збігалися звідусіль послухати, що скаже мудрий чоловік. А чимало було таких, котрі чекали чуда. І великий рабі ніколи не скупився на чудо для всіх, хто його боготворив. Він воскрешав мертвих, зцілював хворих, а з Господом розмовляв так. як ото я з вами.
Одного разу звернувся до нашого раббі хасид.
– Ай раббі, яке в мене горе! Маю глухоніму доньку, водив її до всіх лікарів Галичини – ніхто не поміг. Вся надія на вас, раббі!
І раббі обіцяв, що вилікує її. Він зодяг свого ковпака, розгорнув Тору, вдарив тричі костуром по землі і гукнув таким голосом, що, здавалося, не тільки німа дівчина промовить, а й каміння почне співати:
– Саро, донько Леї, наказую тобі – говори!
А та мовчить.
– Саро, донько Леї, говори!
Мовчить хороба.
Коли ж він і втретє прокричав з таким самим успіхом, а та впертюха ані пари з уст, наш раббі – аби жив довго! – не на жарт розгнівався.
– Ага! То ти так! Ну, коли ти така вперта віслючка, то аби до самої смерти ані звуку не злетіло з твоїх вуст!
І що ви собі гадаєте? Сталося чудо: та дівчина по сьогоднішній день німа і глуха!
Запросила якось наша громада раббі Ельханана до Львова. Пізнього осіннього вечора зупинилася бричка раббі біля корчми на личаківській рогачці. Раббі приїхав дещо зарано і ніхто його не зустрів. Вже одне це могло зіпсувати йому настрій, але насправді зіпсувало щось інше. Коли він попросив у корчмі нічлігу, господар розвів руками:
– Ой вей мір! Нема в нас місця.
– Як то нема? – обурився раббі. – Для раббі з Бібрки нема місця? Це він тобі наказує знайти мені місце!
– Ну і що з того, що він мені наказує, коли нині маємо ярмарок і в корчмі вже всі ліжка зайняті.
Ой як раббі розгнівався! Бодай мені не казати!
– Ну, коли так, то нехай згорить твоя вошива корчма разом з цілим містом. Якраз на ту пору, коли він промовив ті страшні слова, прибули достойні мужі зустрічати шановного гостя. Боже мій, який жах охопив їх, коли вони почули той прокльон! І переляканий корчмар наробив рейваху і незабаром всі, хто був у корчмі, висипали на вулицю з клунками, бо в кожну хвилю могло все спалахнути. Частина людей розбіглася темними вулицями, галасуючи і вайкаючи, щоби львів'яни покидали домівки і рятувалися в лісах і горах.
Всіх охопив страх. І тільки раббі стояв суворий і незворушний.
Тоді достойні мужі зробили останню спробу вмилосердити святого – впали йому до ніг:
– Ай, раббі, раббі, що винні діти, побожні жінки, цнотливі панни? Що винні каліки і хворі? Чим завинили старі люди?
Раббі якийсь час мовчав і ніхто не посмів навіть повітря видихнути. Чути було, як дзижчать комарі і на головний двірець прибуває потяг з Відня.
– А чим завинили гості нашого міста? – несміливо проказали достойники. І тоді раббі заговорив, а кожне слово його бриніло в повітрі, мов дзвін.
– Тільки заради тих невинних я прощаю вас усіх! І хоча Янгол Вогню, якого я викликав, уже в дорозі, я заверну його назад! І так ото Львів порятувався. Чи це не чудо?
А які славні проповіді виголошував раббі Ельханан! Ось яку проповідь почули вірні в синагозі Золота Роза.
– Слухайте мене сюди! Мандрував я від села до села, і від міста до міста, аж поки не завела мене дорога у Жовкву. І застав я там дуже побожне жіноцтво, дуже скромне жіноцтво, дуже охайне жіноцтво, кошерне жіноцтво! То були жінки, що ходили до лазні, жінки, що обтинали собі нігті, жінки, що пекли хали, жінки, що благословляли суботні свічки. Одним словом – зразкове жіноцтво.
Але потім поїхав до Христинополя, а там мешкала страшна грішниця родом з пекла. Жінка, що не ходила до лазні, рятуй нас Боже! Жінка, яка не обтинала собі нігті, рятуй нас Боже! Жінка, яка не пекла хал, рятуй нас Боже! Жінка, яка не благословляла суботніх свічок, рятуй нас Боже! Грішниця, грішниця, одним словом – грішниця!
