Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан (читать книги полностью TXT) 📗
Далеко поза козацький обоз, ген у степ проводжав Хмельницький свого першого союзника.
Вже була глибока ніч, як обидва союзники подавали собі руку на прощання. Домовились, що Хмельницький загостить іще до Бахчисараю і відвідає його милість хана Іслям-Ґірея, щоб закріпити союз і дружбу між обома народами. Після того, якщо хан сам не вирушить із ним, Тугай-бей певно поспішить із своєю ордою на поміч козакам.
У глибокій задумі повертався Хмельницький до обозу. Оце думав — перший раз в історії татарські сили підуть рука в руку з козацькими, підуть в Україну не як вороги - напасники, а як помічники - союзники. Лютий, хижий перекопський мурза Тугай-бей, пострах християнського народу, піде під його рукою, як його друг.
Події, що закриті були ще густим серпанком майбутности, доказали згодом, що справді єдиним щирим союзником українського гетьмана був Тугай-бей. Зраджували його різні союзники, зраджував не раз у хвилинах найтяжчих спроб татарський хан. Один тільки Тугай-бей злучив свою долю з долею козацького гетьмана, один Тугай-бей залишився йому вірним до смерти.
У таборі на Бучках
Нарада закінчилася. Старшини почали відходити. Перші рушили Вешняк і Нечай, за ними Небаба, Жданович, понурий Кривоніс, Мозира, Пободайло, що разом із Небабою формував чернигівський полк. Наостанці піднялися Бурлай, Богун, Чорнота і Забуський.
Хмельницький повернувся до Богуна.
Ти, Іване на Данила не чекай. Він залишиться ще в мене. Я вже йому й нічліг, якийсь придумаю. Але наперед іще по чарці, панове!
— Нехай і по чарці — згодився Бурлай. Але вже не сідав.
Випили.
— Отже з татарвою, панове? — засміявся Бурлай.
— Думка, що він може рушити в похід стремено об стремено з татарином, ніяк не могла вміститись у його голові.
Старшини стали сміятись.
— А що буде — сміявся Чорнота, — як при першій зустрічі з ляхами Бурлай кричатиме: бийте тих клятих бусурманів?
— Хто знає, чи так і не буде — відізвався досі мовчазний Забуський.
— Як ти це розумієш? — запитав гетьман.
Але Забуський не мав часу відповісти, бо Чорнота говорив дальше, сміючись:
— Правда, правда. Ти, Забуський, такий самий. Я й забув. Тобі також хіба самі турки та татари сняться.
Забуський змірив Чорноту холодним поглядом, наче зимною водою облив.
— Може й що інше сниться, — промовив, — що тобі, Чорното, ніколи не присниться.
На обличчях старшин пригасли усмішки. Нечай глянув бистро на Забуського. Високий був, дужий, із русявим, довгим вусом. Його постать, його рухи, його очі виявляли гордість понад міру, честолюбивість та зухвалість уславленого на ціле Запоріжжя степовика — загонщика, що то Озова добував, до Кавказу вривався з такими очайдухами, як він сам, що з Донцями братався, завжди походами промишляв.
Забуський жив із степу, з Диких Піль та з шаблі. Славу з’єднав собі незвичайну, але ніхто його не любив. Цінили його за молодецьку відвагу, за силу, за знання степу; не любили його за зайву жорстокість, за надмірну захланність, із якою кидався на загарбане добро та за таємні зустрічі і зв'язки з різними людьми, що збуджували сумніви й підозріння.
Після його дивних слів відпала в старшин охота до жартів. Подали собі руки й розійшлися. Останній вийшов, трохи відтягаючись Забуський.
Залишилися Хмельницький і Нечай.
— Що ти думаєш про Забуського, батьку? — запитав після хвилинної мовчанки Нечай.
— Не знаю, що тобі сказати. Тяжко збагнути, що в ньому сидить. Ніхто не є такий жадний новин, як він. Усе хоче знати. Сьогодні була його черга їхати на стежу з людьми. Але, коли дізнався, що татарський посол у мене, післав Несторенка... Та цур йому!..
Напийся ще, Даниле. Ти здорожений. Дорога була тяжка?
— Довелося колувати. Всюди застави. Шляхи погані, люди неслухняні, до ладу незвичні.
— Самі селюхи?
— Більшість. Є такі, що Січ знають і ті в пригоді ставали. Є такі, що в кварті служили і в реєстрових. Є жмінка шляхти. Всі інші — селюхи. Приходилось лад заводити в час походу, тому похід довше тривав.
— Ти й так не мале виконав діло. Ніхто стільки люда не привів, що ти. А не розбігались по дорозі?
Нечай усміхнувся.
— Пробували спочатку. Потім зрозуміли, що конечний є послух.
— На коронні стежі не попав?
— Коло Кодаку. На дві стежі.
— То вони донесли гетьманам. Це недобре.
— Не донесли.
Хмельницький цікаво поглянув на Нечая.
...Одну стежу мої люди обкружили й ніхто не вийшов, друга перейшла до нас. Вів її Житкевич.
— Житкевича знаю. Він із тобою?
— Зі мною. А Корнієнка бачив, гетьмане?
— Корнієнка?
— Того, що його з листом посилав до мене, осавула з черкаського реєстрового, мабуть?
Хмельницький заперечив рухом голови.
— Не бачив. Либонь іще не повернувся.
— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.
— На його життя? — жахнувся гетьман.
— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.
— Хто?
— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.
— На тебе також?
— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.
Хмельницький стягнув густо брови.
— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?
— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.
— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.
Нечай після хвилини надуми запитав:
— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?
— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.
— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?
— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.
— По що?
— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.
— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...
— Що таке?
— Відки Чарнецький міг певно знати, що мене нема на Січі.
— Не розумію.
Нечай розказав коротко про пригоду в Мурахві. Хмельницький слухав із стягненими бровами, обертаючи чарку в руках.
— Хтось — промовив — доносить ляхам про все, що діється на Січі. Хто? Це треба простежити, бо інакше й усі фортелі та хитрощі ні до чого і надармо на Бучки подались, нову Січ закладаючи. Залиши це мені.
Я тим займуся. Здається мені, що я знаю, хто це...
— Не скажеш?
— Ні, Даниле! Надто він знаний та славний. Нічого. Я буду мати око.
— Забуський? — усміхнувся Нечай.
— Залиши це мені. То Чарнецького ти стрічав у Мурахві? Мабуть із Кам’янця вертався до війська. Вони тобі, Даниле, цього не забудуть. Але добре, що ти вже тут. Народ починає стягатися щораз більше, а в мене часу щораз менше. Про піхоту треба буде поклопотатися. Славна в нас піхота тепер, але мало її. Мені прийдеться в Крим їхати до тих поганців. Та, що робити? Такі часи настали. Але хтось мусить тут залишитись, військом піклуватися, передовсім тими людьми, що надходять. І з твоїми людьми щось треба зробити. Мав я думку тебе залишити, але сам не знаю...
— Якщо кажеш, я можу взятись за діло.
— Ні! Тебе може тут заступити чи Чорнота, чи Носач, чи хто інший. Ти мені потрібний в іншому ділі. Кажу: роботи багато, рук мало.
