Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
З обох боків ніхто не вимовив жодного слова, що означало: обидві сторони були зацікавлені у цій мовчанці.
– Чи не Роберт це, часом? – прошепотів Гленарван, та Мері Грант почула його шепіт. Вона прослизнула до Гленарвана і, схопивши руку, обсипала її поцілунками.
– Ти! Ти! – шепотіла дівчина. Як було їй не впізнати цієї дитячої руки! – Ти, мій Роберте!
– Так, сестро, це я, – долинув Робертів голос. – Я тут, аби всіх вас врятувати, але дуже прошу, тихіше!
– Який хоробрий хлопчик!.. – раз у раз повторював Гленарван.
– Стежте за дикунами біля входу, – знову долинув голос юного Гранта.
– Усе гаразд, – прошепотів Мюльреді, який стежив за вартовими, – четверо вартують, решта сплять.
– Сміливіше, – закликав Вильсон.
Вмить отвір розширили і Роберт із сестриних обіймів перейшов до обіймів Гелени. Його оперізувала мотузка із форміуму.
– Мій хлопчику, – шепотіла Гелена, – тебе не вбили дикуни!
– Ні, не вбили, я й сам не втямлю, як тоді зміг вислизнути. Я вибрався з фортеці й два дні блукав у кущах. Вночі ж ходив попід фортецею в надії побачити вас.
Коли плем’я ховало вождя, я дивився на ту частину фортеці, де стоїть ваша в’язниця, і впевнився, що зможу дістатись до вас. Із якоїсь порожньої хижі я поцупив цей ніж і мотузку й видерся нагору, тримаючись за траву та кущі. На щастя, у скелі, на якій зведене святилище, виявилося щось на зразок гроту. Аби дістатися до вас, мені треба було прорити лише кілька футів пухкої землі. І ось я з вами!
Двадцять поцілунків були мовчазною відповіддю на Робертові слова.
– Ходімо! – промовив він рішуче.
– А Паганель унизу?
– Месьє Паганель? – здивовано перепитав Роберт.
– Так, він чекає на нас?
– Ні, сер, а хіба Паганель не з вами?
– Ні, Роберте. Його тут немає, – відповіла Мері.
– Невже ти його не бачив? – запитав Гленарван. – То ви не разом утекли?
– Ні сер, – пригнічено відповів хлопчик, дізнавшись про зникнення свого друга Паганеля.
– Біжімо, – наказав майор. – Не гаймо жодної секунди. Хоч би де був Паганель, зараз ми перебуваємо в більшій халепі, аніж він. Рушаймо!
І справді, на рахунку була кожна хвилина. Слід було негайно тікати. На щастя, тепер це було нескладно. Головною перепоною був лише майже вертикальний спуск. Далі, до підніжжя гори, схил не був надто крутим. Звідтіль бранці могли швидко дістатися долин, що простягались унизу. Коли маорійці помітять утечу, то їм доведеться здолати великий шлях в обхід. Утеча розпочалась. Бранці один по одному пробрались крізь вузький прохід і опинились у гроті. Джон Манглс полишав святилище останнім і затулив отвір матом, що зробило прохід зовсім непомітним.
Тепер залишалося спуститись по прямовисній скелі до підніжжя схилу.
Без мотузки із форміуму, що її прихопив Роберт, цей спуск був неможливий. Її розмотали, один кінець прив’язали до виступу скелі, а другий скинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити друзям спускатись, ретельно перевірив міцність мотузки.
– Як на мене, ця мотузка витримає не більше двох людей. Першими нехай спускаються лорд і леді Гленарван. Коли вони опиняться біля підніжжя скелі, то хай тричі смикнуть за мотузку, – це буде сигналом для спуску решти.
– Першим спускатимусь я, – промовив Роберт. – Унизу я знайшов западину, в якій сховаються ті, хто спустяться першими.
– Спускайся, мій хлопчику, – сказав Гленарван, потискаючи Робертові руку.
Хлопчина зник, і за мить мотузка тричі смикнулась, що свідчило про вдалий спуск. Гленарвани вийшли з грота. Ще було темно, але на сході вершини гір уже потроху сіріли.
Різкий вранішній холод пройняв молоду жінку. Вона відчула приплив сил.
Спершу спускався Гленарван, за ним Гелена. Обидва опинилися на тому місці, де сходилися стіна зі схилом. Звідсіль Гленарван, підтримуючи дружину, став спускатися вниз схилом гори. Намацавши траву чи кущі, він спершу випробовував їх на міцність, лише тоді ставив на них ногу Гелени. Вони вже майже спустились до половини схилу, як раптом почувся шепіт Джона Манглса:
– Стійте!..
Тривогу здійняв Вільсон. Він почув якісь звуки на майдані і повернувся до святилища, відхилив циновку і став спостерігати за маорійцями. За його знаком Джон Манглс і призупинив спуск Гленарвана.
Виявилося, що якийсь воїн почув незвичайний шерех і підійшов до святилища. За два кроки до входу маорієць прислухався, постояв з хвилину, яка видалась Вільсону годиною, і повернувся до своїх товаришів, з досадою труснувши головою.
– Усе гаразд, – прошепотів Вільсон, повернувшись до гроту.
Джон тричі смикнув мотузку, й невдовзі Гленарван із Геленою опинились на вузькій стежці, де на них уже чекав Роберт.
Мотузку тричі смикнули – настала черга Джона Манглса й Мері Грант спускатися. Цього разу все пройшло без затримок.
П’ять хвилин – і всі втікачі щасливо вибралися з Варе-Атуа. Вузенькими стежками вони заглибилися в гори. Ішли швидко, намагаючись оминати місця, де їх могли помітити. Рухалися мовчки, обходячи кущі. Куди йшли? У безвість, але вони були вільні!
О п’ятій почало розвиднятися. Високі хмари вже забарвились під блакитний мармур. На гірських вершинах танув уранішній туман. Ось-ось мало спалахнути денне світило. Його схід тепер був ознаменуванням не страти, а виявлення втечі засуджених, тому слід було поспішити, аби не наздогнали дикуни. Та втікачі просувалися досить повільно – стежки були дуже стрімкі. Гленарван ніс дружину на руках. Мері Грант спиралась на руку Джона Манглса. Щасливий Роберт простував попереду. Матроси йшли останніми. За півгодини з-за туманного обрію мало з’явитися променисте світило. Увесь цей час утікачі йшли навмання. З ними не було Паганеля, який завжди вів їх правильним шляхом. Його відсутність затьмарювала їхнє щастя.
Та вони йшли на схід, назустріч чудовій вранішній зорі. Незабаром мандрівники досягли висоти 500 футів над озером Таупо. Тут вранішня холоднеча дошкуляла найбільше. Гленарван прагнув якнайшвидше загубитися серед гір, а там якось уже вибиратися із цих гірських лабіринтів. Нарешті сонце осяяло втікачів своїми першими променями, й раптом пролунало моторошне виття сотень голосів. Воно долинало з фортеці, й утікачі зрозуміли, що їхнє щезнення викрито. Чи вдасться їм уникнути погоні? Чи помітили їх туземці? Чи видадуть їх сліди?
У цю мить туман здійнявся вгору і за 300 футів од себе втікачі помітили розлючений натовп туземців. Дикуни також їх помітили. Знову пролунало моторошне виття й собачий гавкіт. Плем’я, марно спробувавши перебратися через скелю, кинулося геть із фортеці й найкоротшими стежками помчало навздогін утікачам.
Розділ XIV. Гора, оголошена табу
До вершини гори залишалось не більше сотні футів. І до неї слід було дійти, аби зникнути з поля зору маорійців. Утікачі сподівалися, що їм вдасться по якомусь гірському кряжу дістатися сусідніх гірських вершин, та таких заплутаних, що в них під силу розібратися тільки бідолашному Паганелеві.
Загрозливі крики чулися дедалі ближче. Утікачі прискорили кроки. Орда дикунів уже наближалась до підніжжя гори.
За п’ять хвилин мандрівники досягли вершини. Тут товариші перевели дух і стали розмірковувати, як збити з пантелику маорійців. З вершини перед очима втікачів відкрилося озеро Таупо. На півночі здіймалися шпилі Піронгії, на півдні – вогнедишний кратер Тонгаріро, на сході око бачило гірське пасмо, що прилягало до Вагіті-Рендж. Її кряжі перетинають весь Північний острів, від протоки Кука до Східного мису. Отже, залишалось спуститися до протилежного схилу і заглибитись у вузькі ущелини, з яких, можливо, й не було виходу.
Гленарван збентежено роззирнувся. Промені сонця розтопили туман, і тепер можна було побачити найменші горбки. Він бачив кожен рух дикунів.
