Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
Знаючи розум своєї дружини, Гленарван вирішив надати їх повну свободу дій.
Цього дня, 5 березня, Айртона завели до каюти леді Гелени. Тут сиділа й Мері. Присутність дівчини могла позитивно вплинути на боцмана, а Гелена не хотіла втрачати жодного шансу на успіх.
Годину провели жінки з боцманом. Та що вони йому казали, аби вивідали таємницю в каторжника, ніхто про це не знав. А втім, після побачення з Айртоном Гелена й Мері Грант виглядали вкрай розчарованими. Мабуть, і вони зазнали поразки. Коли боцмана вели до каюти-в’язниці, матроси зустріли його з погрозами, на що той лише мовчки стенув плечима. Тільки втручання Джона Манглса й Гленарвана врятували Айртона від жорстокої розправи.
Та леді Гелена так легко не здавалась. Вона все ще сподівалась дібрати ключик до серця цієї жорстокої людини, тож наступного ранку пішла до Айртонової каюти, щоб уникнути невдоволення команди, яке спричиняє кожна поява боцмана на палубі.
Дві години тиха, добра жінка віч-на-віч перебувала з ватажком каторжників-утікачів. Схвильований Гленарван намотував кола біля каюти. Щохвилини він поривався то випробувати всі можливі засоби, аби вирвати зізнання в боцмана, то негайно позбавити дружину цієї обтяжливої бесіди.
Та цього разу Гелена вийшла з каюти радісна. Невже їй вдалося розчулити цього негідника?
Мак-Наббс, котрий першим побачив Гелену, не зміг стримати недовірливого жесту.
Та серед матросів миттю поширилась чутка, начебто боцман нарешті здався, і команда миттю зібралася на палубі – навіть швидше, аніж коли їх скликав свисток Тома Остіна.
Гленарван кинувся навстріч дружині.
– Невже Айртон усе тобі розповів? – запитав він.
– Ні, – відповіла Гелена, – та він зголосився поговорити з тобою.
– Моя люба Гелено! Невже тобі вдалося домогтися цього?
– Дуже сподіваюсь, Едуарде!
– Чи не давала ти йому якихось обіцянок від мого імені?
– Я пообіцяла лише, що ти докладеш усіх зусиль, аби пом’якшити його покарання.
– Гаразд, люба. Нехай негайно приведуть Айртона.
Леді Гелена з Мері Грант пішли до своєї каюти, а боцмана привели до кают-компанії. Там на нього вже чекав Гленарван.
Розділ XIX. Угода
Боцмана ввели в кают-компанію, і вартові одразу ж залишили приміщення.
– Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? – запитав Гленарван.
– Так, мілорде, – відповів боцман.
– Віч-на-віч?
– Так. Але мені здається, що було б краще, якби при нашій розмові були присутні майор Мак-Наббс і месьє Паганель.
– Краще для кого?
– Для мене, – відповів спокійним тоном Айртон.
Гленарван пильно поглянув на нього й послав по Мак-Наббса та Паганеля. Ті не забарились з’явитися й повсідались біля свого друга.
– Розповідайте.
Айртон якийсь час збирався думками й нарешті почав:
– Мілорде, коли двоє укладають між собою контракт або угоду, то це має відбуватися при свідках. Відверто кажучи, я хотів би укласти з вами угоду.
Гленарван уже звик до поведінки Айртона, тому навіть оком не змигнув по цих словах, хоча йому не дуже хотілося укладати угоду з цією людиною.
– І що за угода?
– Ви хочете вивідати в мене певні важливі для вас відомості, а я хочу отримати навзаєм певні пільги, вельми цінні для мене. Чи підходить вам це, мілорд?
– А що за відомості? – швидко запитав Паганель.
– Ні, – зупинив його Гленарван, – що за пільги?
Айртон кивнув – мовляв, він розуміє Гленарвана.
– Ось, – промовив він, – мої умови. Скажіть, мілорде, чи не відмовились ви від наміру передати мене англійській владі?
– Ні, Айртоне, не відмовився, і це справедливо.
– Не маю нічого проти, – спокійно мовив боцман. – І це означає, що ви не погодитесь повернути мені свободу?
Якусь мить Гленарван вагався. На таке питання важко було дати миттєву чітку відповідь. Можливо, від цього залежало життя Гаррі Гранта. Та почуття обов’язку взяло гору, і він відповів:
– Ні, Айртоне, я не можу повернути вам свободу.
– А я й не прошу її! – гордо відповів боцман.
– То чого ж ви хочете?
– Чогось середнього між шибеницею і свободою, якої ви не можете мені дати.
– І що ж це?
– Прошу висадити мене на одному з безлюдних островів Тихого океану. Надайте мені предмети першої необхідності. Я спробую вижити, а як буде вільна хвилька, хтозна, можливо, покаюсь.
Гленарван не був готовий до такої пропозиції. Він поглянув на друзів – ті мовчали. За декілька хвилин Гленарван відповів:
– А як я пообіцяю вам зробити це, то чи надасте ви, Айртоне, необхідні нам відомості?
– Так, мілорде, усе, що знаю про капітана Гранта і про долю «Британії».
– Чи все?
– Так, усе.
– Але хто гарантуватиме…
– О, мілорде! Я вас розумію, але тут нічого не вдієш – вам доведеться повірити мені на слово. Така вже склалася ситуація: вам належить повірити злочинцеві.
– Я вам довіряю, Айртоне, – просто відповів Гленарван.
– І ви маєте рацію, мілорде. А втім, хай я навіть обведу вас круг пальця, ви будь-якої миті можете мені помститися.
– У який спосіб?
– Повернутись на острів і знову арештувати мене: я ж не втечу з цього острова.
На все Айртон мав відповідь.
Він передбачив усі можливі труднощі, сам висував проти себе незаперечні аргументи. Складалось враження, що він прагнув довести, ніби дуже сумлінно ставиться до своєї пропозиції. Годі було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Та Айртон у своїй відвертості пішов ще далі.
– Лорде Гленарван, джентльмени, – додав він. – Я не прагну переконати вас, що граю відкрито. Я не прагну ввести вас в оману і зараз надам вам доказ своєї щирості. Я відвертий, бо вірю у вашу чесність.
– Говоріть, Айртоне, – відповів Гленарван.
– Я ще не отримав вашої згоди, але не стану приховувати, що небагато знаю про Гаррі Гранта.
– Небагато! – вигукнув Гленарван.
– Так, мілорде. Ті подробиці, що я можу повідомити вам, стосуються особисто мене. Навряд чи вони допоможуть натрапити на загублений слід.
Розчарування відбилось на обличчях Гленарвана і майора. Вони були впевнені, що боцман володіє важливою інформацією, а він признався, що його відомості малоістотні для них. Лише Паганель зберігав спокій.
Однак зізнання Айртона, що було йому не на руку, вразило присутніх. Особливе враження справила остання боцманова фраза:
– Отже, сер, вас попереджено, що угода вигідна радше для мене, аніж для вас.
– Це не має значення, – відповів Гленарван. – Я приймаю вашу пропозицію, Айртоне, і даю вам слово висадити вас на одному з островів Тихого океану.
– Чудово, мілорде, – промовив боцман.
Чи задовольнився цей дивак Гленарвановим рішенням?
Малоймовірно, бо на його безпристрасному обличчі не з’явилось і тіні хвилювання. Складалось враження, що мова йде не про нього, а про когось іншого.
– Я готовий до відповідей, – сказав він.
– Ми не ставитимемо запитань, – сказав Гленарван. – Розкажіть, Айртоне, все, що знаєте. Та передовсім повідомте, хто ви такий.
– Джентльмени, – почав Айртон, – я справді Том Айртон, боцман «Британії». 12 березня 1861 року я відплив із Глазго на кораблі Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців разом ми пливли Тихим океаном у пошуках годящої місцини для заснування шотландської колонії. Гаррі Грант створений для великих справ, та часто в нас із ним виникали суперечки. Ми не зійшлись характерами.
Не в моєму дусі беззаперечно підкорятися, а Гаррі Грант така людина, що як ухвалив якесь рішення, то ніхто не мав права йому перечити. Це людина залізної волі стосовно як себе, так і інших. Та все ж я осмілився піти проти нього. Я спробував здійняти бунт серед команди й захопити корабель у свої руки. І зараз уже неважливо, хто з нас був правий, а хто ні, та Гаррі Грант без вагань висадив мене 8 березня 1862 року на західному узбережжі Австралії.
