Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
– О, сер! Гори тут невисокі й нецікаві. До того ж їх давно досліджено.
– Досліджено? – здивувався Гленарван.
– Так. Мені, як завжди, не щастить. Якщо на Канарських островах мене випередив Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.
– Невже?
– На жаль, це так! – тужливо відповів Паганель. – Цей учений перебував на борту французького корвета «Рішучий», коли той стояв поблизу островів Зеленого Мису. Він піднявся на найцікавішу вершину архіпелагу – на вулкан острова Фого. То що мені залишається робити?
– Справді, це сумно, – промовила Гелена. – І що ви, пане Паганелю, думаєте робити?
Паганель якийсь час мовчав.
– Їй Богу, вам слід було висадитися на Мадейрі, хоч там уже й не виробляють вино, – зауважив Гленарван.
Учений секретар Паризького Географічного товариства і далі мовчав.
– Я б не квапився з висадкою, – заявив майор таким тоном, яким сказав би: «Я б негайно зійшов на берег».
– Вельмишановний Гленарван, – нарешті урвав мовчанку Паганель, – де ви маєте намір зробити наступну зупинку?
– О, не раніше ніж у Консепсьйоні.
– Хай йому чорт! Це дуже далеко від Індії!
– Аніскільки: щойно обігнувши мис Горн, «Дункан» почне наближатися до Індії.
– Сумніваюся.
– До того ж, – продовжив серйозно Гленарван, – яка різниця – потрапите ви до Ост– або Вест-Індії?
– Тобто?
– Бо мешканці пампи в Патагонії такі ж самі індіанці, як тубільці Пенджабу.
– А знаєте, сер, – вигукнув Паганель, – ось це б мені ніколи не спало на думку!
– А золоту медаль, шановний Паганелю, – продовжував Гленарван, – можна заслужити в будь-якій країні. Всюди можна працювати, проводити дослідження та здійснювати відкриття: і в Кордильєрах, і в горах Тибету.
– А мої дослідження річки Яру-Дзангбо-Чу?
– Пусте, ви досліджуватимете Ріо-Колорадо. Ця велика ріка ще мало вивчена, і, судячи з мап, географи досить довільно позначили її.
– Знаю, мій шановний лорде. Трапляються всілякі помилки. Я не маю жодних сумнівів, що Географічне товариство мене так само охоче відряджало б до Патагонії, як і до Індії. Але ця ідея раніше не спадала мені на думку.
– Як наслідок вашої надзвичайної неуважності…
– А чому б вам не мандрувати разом з нами, пане Паганелю? – запропонувала ученому найлюб’язнішим тоном леді Гелена.
– Шановна! А моє відрядження?
– Попереджаю вас: ми пройдемо Магеллановою протокою, – зауважив Гленарван.
– Сер, ви спокусник!
– Додам, що ми побуваємо в порту Голоду.
– Порт Голоду! – вигукнув зусібіч атакований француз. – Відомий в усіх географічних літописах порт!
– Зауважте, пане Паганелю, – вела далі Гелена, – ваша участь в експедиції прославить Францію нарівні з Шотландією.
– Звичайно!
– Географ принесе користь нашій експедиції. Що може бути прекрасніше за науку, що служить людству!
– Чудова фраза, леді.
– Повірте мені: як і ми, ви маєте скоритися волі випадку, точніше, волі провидіння, що послало нам цей документ. Ми рушили в путь. Провидіння привело вас на борт «Дункана», не полишайте ж яхту.
– Сказати вам, друзі мої, що я думаю? – запитав Паганель. – Мені здається, що всім вам дуже хочеться, щоб я залишився.
– Вам самому, Паганелю, страшенно хочеться залишитися, – відповів на те Гленарван.
– Ваша правда! – вигукнув учений-географ. – Та я боявся бути докучливим.
Розділ IX. Магелланова протока
Усі на яхті зраділи Паганелевому рішенню. Юний Роберт із таким запалом кинувся йому на шию, що поважний секретар Географічного товариства ледь утримався на ногах.
– Жвавий хлопчик! – сказав Паганель. – Я навчу його географії.
А оскільки Джон Манглс вирішив зробити з Роберта моряка, Гленарван – мужнього легіня, майор – незворушного індивіда, леді Гелена – добросерду і шляхетну істоту, а Мері Грант – вдячного учня таких чудових учителів, то, вочевидь, юному Гранту належало стати неабиякою людиною.
На «Дункані» закінчили завантаження вугілля, і нарешті яхта полишила ці похмурі місця. Узявши курс на захід, «Дункан» потрапив у течію, що проходила поблизу берегів Бразилії, а 7 вересня при сильному північному вітрі перетнув екватор і опинився у водах Південної півкулі.
Нічого не перешкоджало вдалому плаванню. Усі вірили в успіх експедиції.
Здавалося, шанси знайти капітана Гранта зростали з кожним днем. Найбільше в це вірив капітан «Дункана», що пояснювалося його палким бажанням бачити міс Мері спокійною і щасливою. Він так захопився юною дівчиною і так невміло приховував свої почуття, що всі, крім нього самого й Мері Грант, помітили це. Що ж до вченого-географа – той почувався найщасливішою людиною у всій Південній півкулі. Він цілісінькими днями вивчав географічні мапи, розкладені на столі в кают-компанії, що слугувало причиною щоденних сутичок із містером Олбінетом, якому він заважав накривати на стіл. У цих суперечках усі вболівали за Паганеля, за винятком майора, який ставився до географії з властивою йому байдужістю, особливо в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на ящики з численними книгами, що належали помічникові капітана, і відшукавши серед них кілька томів іспанською мовою, Паганель вирішив опанувати мову Сервантеса. Цією мовою ніхто на яхті не володів. Знання іспанської мало полегшити географові вивчення чилійського узбережжя.
Маючи здібності поліглота, Паганель сподівався вільно спілкуватися новою для нього мовою ще до прибуття яхти в Консепсьйон, а поки він затято вивчав іспанську й постійно бубонів собі під носа незрозумілі слова.
Коли знаходилась вільна годинка, він примудрявся займатися з Робертом. Учений викладав йому історію материка, до якого так стрімко наближався «Дункан».
10 вересня яхта перебувала під 5°37? широти і 37°15? довготи.
Від Паганеля Гленарван дізнався якусь історичну подробицю, яка, либонь, не була відома більшості найосвіченіших людей. Паганель переказував історію відкриття Америки і, розповідаючи про видатних мореплавців, шляхом яких тепер прямував «Дункан», воскресив образ Христофора Колумба, стверджуючи, ніби видатний генуезець помер, і гадки не маючи, що відкрив Новий Світ.
Слухачі голосно запротестували, але Паганель стояв на своєму.
– Це цілком достеменно, – казав він. – Я зовсім не хочу применшувати слави Колумба, але цей факт неспростовний. Наприкінці XV століття люди прагнули полегшити відносини з Азією і західними шляхами вийти на схід. Словом, хотіли знайти найкоротший шлях до «країни прянощів». Ось яке завдання стояло перед Колумбом. Він здійснив чотири подорожі, підходив до Америки біля Кайманових островів, Гондурасу, Москітного берега, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки і Панами, але вважав, що ці землі належать Японії і Китаю. Він помер, так і не дізнавшись про існування величезного материка, який, на жаль, навіть не успадкував його імені.
– Я готовий повірити вам, вельмишановний Паганелю, – відгукнувся Гленарван. – Проте мене дивує, і я прошу вас пояснити мені, які мореплавці приписали Колумбові честь відкриття Америки?
– Його наступники: Охеда, який супроводжував його в подорожах, Вінсенте Пінсон, Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабрал, Соліс, Бальбоа. Усі вони пройшли вздовж східних берегів Америки, позначаючи на мапі кордони; триста шістдесят років тому їх несла на південь та ж бистрина, що нині несе і нас. Уявіть собі, друзі мої: ми перетнули екватор саме в тому місці, де перетнув його Пінсон останнього року XV століття, а зараз ми наближаємося до 8° південної широти, під яким Пінсон пристав колись до берегів Бразилії. Роком пізніше португалець Кабрал спустився ще південніше, до порту Сегуро. Потім мореплавець Веспуччі під час своєї третьої експедиції, 1502 року, просунувся ще південніше. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єдналися для спільного дослідження американських берегів, а 1514 року Соліс відкрив гирло річки Ла-Плата, де був розтерзаний тубільцями, і честь першим обігнути новий материк випала на долю Магеллана. Великий мореплавець у 1519 році проплив із п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Десеадо, порт Сан-Хуліан, де надовго затримався, під 52° широти відкрив протоку Онз-Міль В’єрж (Одинадцять Тисяч Наречених), яку згодом назвали на його честь, і 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. О! Що мав відчувати Магеллан, як калатало його серце, коли на горизонті він побачив невідоме море, що виблискувало у променях сонця!
