Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (бесплатные полные книги txt) 📗
Минула ніч, а з нею й гроза. Лише на заході завмирало останнє відлуння грому. Дощ припинився, але небо досі ще було захмарене.
Жовтень – перший весняний місяць у Південній півкулі – починався погано: вітер весь час міняв напрямок, і годі було сподіватися на тривалість погоди.
Попрощавшись із печерою Дакара, Сайрес Сміт і його супутники подалися до загону для худоби. Попутно Наб і Герберт змотували в клубок телеграфний дріт, що з’єднував печеру із загоном, розраховуючи, що він їм, може, ще придасться.
Дорогою всі мовчали. Події ночі з 15 на 16 жовтня справили на колоністів невимовне враження. Таємничий заступник, який так часто їх рятував, напівбог, наділений у їхніх очах надприродною владою й могутністю, – капітан Немо – пішов із життя… «Наутілус» разом зі своїм хазяїном похований у глибині підводної безодні. І кожен з колоністів почувався мов осиротілим, ще більше відірваним від людей, від світу. Всі вони звикли сподіватися у глибині душі на його підтримку, й тепер їм бракувало колишньої впевненості; навіть Гедеон Спілет і Сайрес Сміт піддалися загальним настроям. Ось чому, посмутнілі, друзі майже не озивалися один до одного, йдучи до загону.
Близько дев’ятої ранку колоністи повернулися до Гранітного Палацу.
Того ж дня, порадившись, вони вирішили прискорити спорудження судна, і Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Ніхто не знав, що готує для них майбутнє. Мати велике надійне судно, на якому можна буде вирушити в плавання, а при потребі і в тривалу подорож, навіть у бурю, означало здобути шанс на порятунок. Якби колоністи й не відважилися покинути острів Лінкольна і пливти на новому кораблі до Полінезійського архіпелагу або до берегів Нової Зеландії, все ж таки треба було квапитися, аби відвідати хоча б острів Табор і залишити там записку з повідомленням, де тепер Айртон. Це конче слід було зробити на той випадок, якщо шотландська яхта ще раз з’явиться в тутешніх водах; такою можливістю не можна було нехтувати.
На корабельні знову закипіла робота. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон, яким допомагали Наб, Гедеон Спілет і Герберт, працювали не покладаючи рук, якщо тільки не траплялося нагальнішої справи. Судно мало бути готове через п’ять місяців, тобто до початку березня, бо пізніше вітри осіннього рівнодення вже не дадуть вийти в море. Отож теслі не розгинали спини. На щастя, їм принаймні не довелося наново виготовляти оснастку корабля – вони цілком урятували її зі «Швидкого».
Весь кінець 1868 року друзі присвятили спорудженню судна і нічого більше не робили. Через два з половиною місяці було поставлено на місце шпангоути й прикріплено перші дошки бортової обшивки. Навіть тепер не виникало сумнівів, що інженер не марно працював над проектом корабля і що той витримає будь-які випробування. Пенкроф трудився без спочинку і завжди бурчав, коли інші колоністи міняли сокиру на рушницю й вирушали полювати. Хоч-не-хоч необхідно було запастися харчами на зиму. Але яке це мало значення для моряка? Він аж кипів, коли на корабельні бракувало когось із робітників. У таких випадках він ставав темним, наче хмара, і з люті починав ішачити за шістьох.
Ціле літо не було гарної погоди. Кілька днів не давала дихати спека, у повітрі аж на дотик відчувалася наелектризованість, і рідко минав день, щоб на острів не налітали грози. З ранку до вечора чувся далекий грім. Небо весь час глухо бурчало – досить звичне явище в екваторіальних зонах.
1 січня 1869 року ознаменувалося страшною грозою. Блискавка кілька разів била в острів. Буря повалила безліч дерев, а серед них і одне з чудових кропив’яних дерев, що захищало пташник із південного краю озера.
Чи не було якогось зв’язку між цими атмосферними явищами і процесами, що відбувалися під землею? Чи не були ті грози відображенням невідомих зрушень у глибинах земної кулі?
Сайрес Сміт гадав, що такий зв’язок мав місце і грози обумовлювались саме відновленням вулканічних процесів.
Третього січня Герберт, піднявшись удосвіта на плоскогір’я Широкий Обрій, щоб осідлати онагра, побачив величезний стовп диму над вершиною гори Франкліна.
Юнак відразу ж попередив про це колоністів, і ті вийшли подивитися на дим.
– Еге-е! – вигукнув Пенкроф. – Це вже не пара, а справжній дим! Схоже на те, що велетень не тільки дихає, а й курить!
Образне порівняння моряка точно передавало характер змін, що відбулися у вулкані за ніч. Цілих три місяці над його кратером здіймалася хмарка пари, але вона свідчила тільки про те, що в надрах вулкана кипить розплавлена маса. Тепер замість пари в небо піднімався густий стовп сірого диму грибовидної форми завширшки футів триста біля основи і заввишки футів сімсот – вісімсот.
– У комині загорілася сажа, – зауважив Гедеон Спілет.
– І нічим не погасиш, – відповів Герберт.
– Не завадило б, якби кожен вулкан час від часу чистили сажотруси, – без тіні посмішки сказав Наб.
– Молодчина, Набе! – похвалив Пенкроф. – Може, ти й візьмешся чистити сажу у вулканах?
І моряк зареготав, задоволений своїм жартом.
Сайрес Сміт уважно спостерігав за густою хмарою диму, що зависла над горою; він навіть відійшов на кілька кроків від решти колоністів і нашорошив вуха, ніби сподіваючись почути далекий гуркіт. Потім, повернувшися до приятелів, мовив:
– Друзі, не треба приховувати від себе, що за минулу ніч у вулкані сталися великі зміни. Надра землі, які ще вчора плавилися й кипіли, сьогодні вже загорілися. Поза всяким сумнівом, незабаром нам загрожуватиме виверження!..
– От і добре, пане Сайресе! – вигукнув Пенкроф, – Виверження то й виверження! Якщо видовище справить враження, ми нагородимо вулкан оплесками! Думаю, нам немає чого боятися!
– Звичайно, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт, – давній стік лави відкритий, а кратер нахилений так, що досі лава виливалася в північному напрямку. І все ж таки…
– І все ж таки, – підхопив Гедеон Спілет, – раз нам немає ніякої користі від виверження вулкана, то краще б цього не сталося.
– Хто його знає, – відповів моряк, – а може, вулкан викине для нас якісь рідкісні корисні копалини і нам зостанеться лише підібрати їх?
Але інженер тільки неспокійно похитав головою, вочевидь не чекаючи нічого доброго від такого природного явища. Він не міг так легковажно, як Пенкроф, ставитись до майбутнього виверження вулкана. Навіть якщо завдяки нахилу гори лава потече давнім стоком і не загрожуватиме безпосередньо лісам та обробленим землям, можуть виникнути інші біди. І справді, нерідко трапляється, що виверження вулканів супроводять страшні землетруси, а острів Лінкольна при сильному землетрусі міг просто розвалитися на шматки, адже за своєю структурою він складався з дуже різних порід: базальту й граніту, застиглої лави на півночі й крихких ґрунтів на півдні, – а такі породи не тримаються між собою. Якщо навіть саме виверження лави не несе дуже серйозної небезпеки, то й слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.
– Мені здається, – сказав Айртон, ставши навколішки й приклавши вухо до землі, – що я чую якийсь глухий гуркіт, наче по кам’яній бруківці гуркоче віз, навантажений залізними брусами.
Всі колоністи відразу приклали вуха до землі й переконалися, що Айртон не помилився. Часом до далекого гуркоту домішувалось, то наростаючи, то затихаючи, якесь невиразне виття, ніби десь глибоко під землею свистів вітер. Однак підземних ударів ще не було чути. Очевидно, продукти горіння надр: гази, дим і пара – знаходили вільний вихід через центральну трубу – кратер вулкана, і поки той вихід був досить широкий, вибуху можна було не боятися.
– Хай йому пек! – раптом сказав Пенкроф. – Скільки ми будемо байдики бити? Нехай ця гора Франкліна і курить, і бурчить, і стогне, й виє, нехай, скільки їй влізе, блює вогнем – це ще не підстава, щоб скласти руки й тільки дивитися на неї! Айртоне, Набе, Герберте, пане Сміте, пане Спілете! Пора братися до роботи! Сьогодні ми повинні ставити ширстрек, а для такої роботи і десяти рук мало. Я хочу, щоб через два місяці наш новий «Бонавентур» – сподіваюсь, ми збережемо цю назву? – стояв у порту Повітряної Кулі. А коли так, не можна марнувати ні хвилини!
