Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
– Паганелю! Я покладаюся на вашу проникливість. Чи не помиляємося ми щодо тлумачення документа? Либонь, доповнені нами слова неправильні?
Паганель мовчав: він роздумував.
– Може, ми помиляємося щодо місця катастрофи? – продовжував Гленарван. – Хіба слово «Патагонія» не впадає в око навіть найбільш непроникливій людині?
Паганель і далі мовчав.
– Нарешті, слово «індіанець», чи не є воно свідченням того, що ми маємо рацію? – додав Гленарван.
– Поза сумнівом, – відгукнувся Мак-Наббс.
– У такому разі, хіба не зрозуміло, що коли потерпілі в катастрофі писали ці рядки, вони боялися потрапити в полон до індіанців?
– Тут я дозволю собі спинити вас, шановний Гленарване, – відповів нарешті Паганель. – Якщо перші ваші висновки правильні, то останній здається мені помилковим.
– Що ви хочете цим сказати? – запитала Гелена. Усі присутні спрямували погляди на географа.
– Здається, – багатозначно вимовив Паганель, – капітан Грант «_зараз перебуває у полоні інді_», і додам, щодо цього документ не залишає жодних сумнівів.
– Будь ласка, розтлумачте, пане Паганелю, – попросила міс Грант.
– Дуже просто, люба Мері: замість того щоб читати «…станемо бранцями..», читайте: «…стали бранцями…», і все буде зрозуміло.
– Але це неможливо! – вигукнув Гленарван.
– Неможливо? А чому, мій поважаний друже? – запитав, усміхаючись Паганель.
– Та тому, що пляшка могла бути кинута тільки в мить, коли судно розбивалося об скелі. Звідси висновок: градуси широти і довготи, зазначені в документі, збігаються з місцем катастрофи.
– Я з вами не згоден, – швидко заперечив Паганель. – Чому не припустити, що індіанці відвели потерпілих углиб материка і, можливо, що ці нещасні спробували вже звідти за допомогою пляшки вказати місце, де вони перебувають у полоні.
– Проте як вони могли це зробити, любий Паганелю? Для того щоб кинути пляшку в море, необхідно перебувати поблизу моря.
– Звичайно, але за відсутності моря можна перебувати на березі річки, що впадає в море.
Усі мовчки сприйняли цю несподівану, та аж ніяк не неймовірну відповідь. За блиском очей своїх слухачів Паганель зрозумів, що в серці кожного знов зажевріла надія.
Першою урвала мовчанку Гелена.
– Оце так думка! – вигукнула вона.
– І яка вдала думка! – наївно додав географ.
– Що ж у такому разі робити? – запитав Гленарван.
– Я вважаю, що треба почати з того місця на Американському материку, де проходить тридцять сьома паралель, потім іти вздовж неї, не ухиляючись і на півградуса, до того пункту, де паралель доходить до Атлантичного океану. Таким чином, просуваючись цим маршрутом, нам, можливо, вдасться знайти потерпілих із «Британії».
– Мало шансів, – зауважив майор.
– Однак ми не маємо права нехтувати навіть цими малими шансами, – заперечив Паганель. – Якщо моє припущення правильне і пляшка справді потрапила в океан, пливучи за течією однієї з річок материка, то ми повинні натрапити на слід полонених. Подивіться, друзі мої, на мапу цієї країни: я доведу вам, що маю рацію.
Кажучи це, Паганель розклав на столі мапу Чилі й аргентинських провінцій.
– Ось погляньте, – сказав він, – і стежте за мною в цій прогулянці Американським материком. Переберемося через вузьку смугу Чилі. Перевалимо через Андські Кордильєри і спустимося в пампу. Скільки тут рік, річок, гірських потоків! Ось Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо, їхні притоки, що перетинають тридцять сьому паралель, усі вони могли вільно понести пляшку з документом у море. Либонь, там, у таборі індіанців, на березі однієї з маловідомих річок, в ущелинах гірського кряжу, перебувають ті, кого я маю право назвати нашими друзями, і вони чекають на звільнення. Чи можемо ми звести їхні надії нанівець? Хіба ви не згодні зі мною, що необхідно неухильно дотримуватися маршруту, який я зараз показую пальцем на мапі? А якщо, всупереч своїм очікуванням, я і цього разу помилюся, то хіба обов’язок не зобов’язує нас просуватися і далі тридцять сьомою паралеллю, а як знадобиться, то для їхнього порятунку навіть здійснити навколосвітню подорож?
Ці слова, вимовлені Паганелем із шляхетним піднесенням, глибоко вразили слухачів. Усі підійшли до нього і потисли йому руку.
– Так! Мій батько там! – вигукнув Роберт, поїдаючи очима мапу.
– І хоч би де він був, ми знайдемо його, мій хлопчику, – відповів Гленарван.
– Справді, наш друг Паганель правильно тлумачить зміст документа і нам слід без жодних вагань прямувати наміченим шляхом. Капітан Грант або потрапив у полон до численного племені індіанців, або він у полоні слабкого племені. В останньому випадку ми звільнимо його силоміць. А в першому випадку ми, довідавшись про становище капітана, повернемося на східне узбережжя, сядемо на «Дункан», досягнемо Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс організує такий сильний загін, який упорається зі всіма індіанцями аргентинських провінцій.
– Правильно, правильно, сер! – вигукнув Джон Манглс. – А я додам, що перехід через материк буде вельми вдалим.
– Так, вдалим і нікого не стомить, – підтвердив Паганель. – Ох і багато ж люду здійснило цей перехід! У них не було наших матеріальних можливостей, вони не мали перед собою тієї великої мети, яка надихає нас! Хіба Базіліо Вільярмо у 1782 році не пройшов від Кармена до Кордильєр? Хіба в 1806 році чилієць, суддя з провінції Консепсьйон дон Луїс де ла Крус, ви йшовши з Антуко і переваливши через Андський хребет, через сорок днів не дістався до Буенос-Айреса, прямуючи тридцять сьомою паралеллю?
Врешті-решт, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій поважний колега доктор Мартін де Муссі – хіба вони не об’їздили вздовж і впоперек цей край, здійснюючи в ім’я науки те, що ми прагнемо зробити в ім’я гуманізму!
– Пане Паганелю! Пане Паганелю! – схвильовано вигукнула Мері Грант. – Як нам віддячити вам за те, що ви так віддано наражаєтеся на небезпеки!
– Небезпеки? – вигукнув Паганель. – Хто вимовив слово «небезпека»?
– Не я! – відгукнувся Роберт.
Очі хлопчика горіли і погляд був сповнений рішучості.
– Небезпеки! – повторив Паганель. – Які небезпеки? Тут ідеться лишень про подорож у триста п’ятдесят льє – адже ми весь час рухатимемося по прямій лінії; про подорож під широтою, на якій у Північній півкулі розташовані Іспанія, Сицилія, Греція, а отже, про подорож в ідеальних кліматичних умовах, про подорож, яка триватиме щонайбільше місяць. Адже це просто прогулянка!
– Пане Паганелю, – звернулася до нього леді Гелена, – отже, ви вважаєте, що якщо потерпілі потрапили до рук індіанців, то ті їх пощадили?
– Поза сумнівом, шановна, адже індіанці зовсім не людожери. Один мій співвітчизник, мій знайомий по Географічному товариству, Гінар, провів три роки в пампі у полоні в індіанців. Він багато пережив, з ним жорстоко поводилися, але врешті-решт він вийшов переможцем із цього випробування. У цих краях європеєць – істота корисна; індіанці знають йому ціну і дбають про нього, як про породисту тварину.
– Отже, вирішено, – заявив Гленарван. – Негайно вирушаємо. Якою дорогою ми попрямуємо?
– Легкою і приємною, – відповів Паганель. – Спочатку горами, потім пологим східним схилом Андського хребта і далі гладкою рівниною, порослою рівною травою, місцями піщаною: справжній сад.
– Подивімося по мапі, – запропонував майор.
– Прошу, шановний Мак-Наббсе. Відшукаємо на чилійському узбережжі між мисом Румена і бухтою Карнеро той пункт, де тридцять сьома паралель простягається вздовж Американського материка – звідтіль і вирушимо. Оминувши столицю Арауканії, гірським проходом Антуко ми переходимо через Кордильєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. Далі, спустившись пологими схилами гори, перебравшись через Ріо-Колорадо, ми рушимо пампою до озера Салінас, до річки Гуаміні, до Сьєрра-Тапалькем. Ми переходимо кордон Буенос-Айрес, піднімаємося на Сьєрра-Танділь і продовжуємо наші пошуки до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
Під час розробки маршруту майбутньої експедиції Паганель жодного разу не поглянув на мапу, що лежала перед ним: вона йому не знадобилась. У його дивовижній пам’яті зберігалися всі праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, і він безпомилково та без вагань обирав щонайліпший напрям. Закінчивши свій географічний перелік, Паганель додав:
