Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (электронные книги без регистрации txt) 📗

Дядько Адам відкашлявся.

— Це дуже щедро, батьку, — сказав він, — і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?

І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:

— Поклич Грегга!

Ці слова явно вплинули на дядька.

— Він, мабуть, пішов до контори, — пробурмотів він, затинаючись.

— Поклич Грегга! — знову мовив дід.

— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.

— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч

— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши. — Тоді я сам піду по нього.

— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!

— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.

Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.

— Візьми ключа від садової хвіртки, — наказав дядько Адам служниці, — піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.

Містер Грегг — нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.

— Слухайте, дідусю, — обізвався я, — цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах…

Старий відмахнувся від мене.

— Говорити буду я! — різко сказав він.

В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.

— А, Грегг! — вигукнув дід. — Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?

— Боюсь, я не зовсім вас зрозумів, — спантеличено відповів нотар.

— Яке він має до нього відношення? — повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла. — Кому належить мій капітал — мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?

— Ага, тепер розумію, — відповів містер Грегг. — Звичайно, ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?

— Отже, якщо мені забажається, — провадив дід, карбуючи кожне слово, — я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?

Мабуть, він мав на увазі Великого Могола [58].

— Безперечно, — відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.

— Ти чуєш, А-адаме? — мовив дід до сина.

— Дозвольте зауважити, що все це ні до чого, — відповів той.

— От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.

Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:

— Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.

— Мені теж дуже неприємно, — відповів цей незвичайний чоловік. — Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.

Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію: непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам — великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.

Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах — про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.

Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.

— Містер Лауден просив також сказати вам, — додав нотар, зазирнувши в свої записи, — що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не «піддаватися спокусі» (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам'ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.

Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.

— Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом, — сказав нотар, — і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.

— В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником… — відповів я.

Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.

На думку Грегга, варто повернутися до дядька — хоча б для того, щоб пообідати, — і піти на прогулянку з дідом.

— На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати, — додав він, — запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама — ваша делікатність, гадаю, зайва… Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?

Як — саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів — тобто п'ятдесят тисяч франків, — я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа, — але ясно пам'ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім'я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.

Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку. Воно було на цвинтарі, що завдяки дивному випадку опинився між тюремними валами, та ще й над самим урвищем. Довкола вищилися старі кам'яні надгробки, порослі травою та плющем; східний вітер (він видався мені дуже рвучким та холодним) гнув гілля дерев, і бліде сонце шотландського літа креслило на землі їхні танцюючі тіні.

— Я хотів, щоб ти побував тут, — сказав дід. — Поглянь на цей камінь. «Евфімія Росе» — це була моя хазяйка, твоя бабуся… А бодай тобі! Переплутав — вона була моєю першою дружиною, дітей у нас не було. А ось і твоя бабуся: «Мері Маррей, народилася в 1819 році, померла в 1850». Так, це вона — гарна, спокійна, лагідна була, що там не кажи. «Александер Лауден, народився в 1792 році, помер…» — тут вільне місце, це вже про мене. Це ж мене звуть Александером. Коли я був хлопцем, мене називали Екі. Гай-гай, Екі, яким же ти став старезним дідуганом!

Незабаром я ще раз відвідав цвинтар — в рідному Мас-кегоні, над яким уже височіла баня нового капітолію, вдягненого в риштування. Я приїхав під вечір, коли саме мрячив дощ. Прямуючи широкими вулицями, назви яких були мені незнайомі, вулицями, де повз мене з дзвоном проїздили конки, де над головою перепліталися десятки телеграфних і телефонних дротів, а обабіч здіймалось громаддя потворних, то яскравих, то похмурих будівель, — я з тугою згадував вулицю Расіна, і навіть думка про візницький шинок викликала на очах сльози. За час моєї відсутності цей одноманітно-нудний Вавілон так швидко розрісся (сказати б — роздувся), що я не раз питав у перехожих дорогу. Навіть цвинтар був новий. Проте смерть, як і скрізь, не дрімала, могил було вже багато, і я петляв під дощем поміж розкішних склепів мільйонерів та скромних чорних хрестів робітників-емігрантів з Угорщини, аж поки випадково — а може, інстинктивно — натрапив на місце останнього спочинку мого батька. Надгробок був поставлений, як я вже знав, «відданими друзями». Тепер я мав уявлення про їхній художній смак, і, здогадуючись, якими можуть бути їхні літературні уподобання, остерігся підійти ближче й прочитати напис.