Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис (электронные книги без регистрации txt) 📗

Не соромлюся сказати, що я дивився на цю цифру радісно й гордо. Вісім тисяч доларів (тобто зароблені останнім часом) були реальні, вони лежали в банку, а інші обертались десь поза досяжністю самої уяви (їх можна було бачити, як у дзеркалі, в наших рахункових книгах), підкоряючись нездоланним чарам характерника Пінкертона. Мої долари пробиралися до берегів Мексіки, де їм загрожували морські глибини та берегова охорона; вони дзвеніли на прилавках барів у місті Томстоуні, штат Арізона; вони сяяли в руках картярів у наметах золотошукачів — навіть уявити було годі, як широко вони розлітались, як змінювали напрям, підкоряючись примхам чарівника. Але, хоч ці долари були нині тут, а завтра там, вони залишалися моїми; ще більше тішило мене те, що вони приносили чималі дивіденди. «Мій маєток», називав я їх; у доларах або навіть британських фунтах це була значна сума, а в французьких франках вони здавалися справжнім багатством. Мабуть, я вже розкрив свої карти, і вже можна звинуватити мене в непослідовності… Але вислухайте спочатку мої виправдання та оповідь про зміни в долі Пінкертона.

Десь через тиждень після пікніка, на який він з'явився в супроводі Меймі, Пінкертон признався мені, що він її кохає. Я стежив за ними на палубі, я бачив, як виразно поглядала на Пінкертона Меймі, і я порадив сором'язливому закоханому відкритись їй. Наступного вечора він уже вів мене в гості до своєї нареченої.

— Ти повинен подружити з нею, Лаудене, як подружив зі мною, — зворушливо мовив Пінкертон.

— Наговоривши їй усіляких прикростей?.. Навряд чи завоюєш таким чином прихильність молодої дівчини, — відповів я. — Завдяки пікнікам я вже маю деякий досвід.

— Так, ти просто незрівнянний на пікніках! Не знайду слів, щоб сказати, як я захоплююсь тобою! — вигукнув він. — А що вже казати про неї! Вона — сама досконалість! Бог відає, чим я заслужив її любов. Друже мій, яка ж це відповідальність для такого неотеси, як я, та ще й не завжди правдивого!

— Нічого, старий, тримайся! — сказав я.

Та коли ми прийшли до пансіону, де жила Меймі, Пінкертон був схвильований неймовірно.

— Це Лауден, Меймі, — тільки й мовив він, мало не схлипуючи. — Люби його, у нього велика душа.

— Я вас знаю добре, містере Додд, — сказала дівчина люб'язно. — Джеймс безперестану розхвалює ваші чесноти.

— Люба леді, — відповів я, — коли ви познайомитеся з нашим другом ближче, пізнаєте його гаряче серце, ви будете про мене гіршої думки. Мої чесноти зводяться до того, що я дозволяв йому годувати й одягати мене і тяжко працювати задля мене, коли йому й самому було нелегко. Коли я сьогодні живий, то це завдячую йому. Ще ніхто в світі не мав кращого друга. Вам треба добре дбати про нього, — додав я, обнімаючи Пінкертона за плечі, — добре доглядати його, бо йому це конче потрібно.

Ця промова справила на Пінкертона сильне враження — і на Меймі, боюсь, теж. Як по правді, мої слова були не вельми тактовні. «Коли ви познайомитеся з нашим другом ближче» — вислів не дуже вдалий, і навіть слова «добре доглядати його» можна було витлумачити як образливі. Та певен — ви погодитесь зі мною, що загальний тон моєї промови не назвеш зверхнім. Якщо саме таким був присуд міс Меймі, я не можу її в цьому звинувачувати, як не можу звинуватити й себе: Пінкертон, без сумніву, так надокучив нещасній дівчині балачками про мене, що вона не могла вже спокійно чути навіть моє ім'я; тож якби навіть я став перед нею з Аполлоновими співами — вона слухала б мене так само неприязно.

Попри все це, у мене виникли дві підстави взяти курс на Париж. По-перше, Джім збирався женитись, отже, йому вже не загрожувала самостійність; по-друге, я не сподобався його нареченій, отже, краще звільнити її від мого товариства.

Якось пізно ввечері я повідав Пінкертонові свої думки. Цей день уже був відзначений для мене видатною подією: я поклав у банк п'ять тисяч доларів, виручених від продажу Катамаунтських акцій; Джім свого часу відмовився стати співвласником тих акцій, тож увесь ризик і весь прибуток дістались мені. Ми відзначали успіх міцним портером [67]із сухим печивом. На початку я сказав Пінкертонові, що не повернусь більше до цієї розмови, якщо вона буде йому неприємна чи спричинить труднощі в справах. Він мій найвірніший друг; кращого годі й уявити. І я ладен задля нього піти на все. Та водночас я прошу зважити, наскільки я йому потрібен, бо таке життя не задовольняє мене, усі мої справжні заміри зманюють мене на інший шлях. До того, він збирається одружитись, отже, в і з'являться нові обов'язки та інтереси, і щира дружбa може не сподобатись його дружині.

— О ні, Лаудене, їй-право, ти помиляєшся! — палко заперечив Пінкертон. — Вона дуже цінує тебе!

— Що ж, тим краще, — зауважив я. А далі сказав, що ми розлучимось ненадовго, що, судячи зі стану наших справ, через два роки Пінкертон зможе приїхати до мене в Париж, заощадивши капітал, хоч і невеликий для Сполучених Штатів, але для Франції досить солідний; що ми складемо наші кошти і купимо два будинки: в Парижі — на зиму, в Фонтенбло — на літо і щасливо заживемо вдалині від доларової гарячки Заходу, виховуючи у маленьких Пінкертонів практичні нахили і художні смаки.

— Тож хай я поїду не як дезертир, а як авангард, що очолює марш пінкертонівського загону! — Так скінчив я свою мову.

Я переконував і вмовляв Пінкертона, не шкодуючи запалу, він сидів навпроти мене, схиливши підборіддя на руки, і, якщо не брати до уваги одного-єдиного вигуку, справляв мовчанку.

— Я чекав цього, Лаудене, — сказав він нарешті, коли я замовк. — І мені боляче, це факт — такий уже я непоправний егоїст. Крім того, твій від'їзд — це смертельний удар по пікніках. Що там казати — ти був душею цієї справи; твій жезл і твоя ґречність, твій розум, твій гумор, твоя рицарська поведінка — усе це створювало атмосферу приязні, дружби, невимушеності, веселощів. Та все ж ти маєш слушність — тобі треба їхати. Можеш розраховувати на сорок доларів щотижня, а якщо діло в Діп'ю-Сіті — це ж один з природних центрів нашого штату! — вигорить, як я сподіваюся, то ця сума подвоїться. Але й сорок, доларів — теж непогано. Згадай: два роки тому ти змушений був мало не жебрачити.

— Я й справді жебрачив.

— І ті негідники не підтримали тебе! — вигукнув Джім. — Однак тепер я цим задоволений. Я захоплений — адже ти повертаєшся переможцем! Уяви, як здивується твій маестро або отой бездушний Майнер! Ех, нехай лиш мої справи в Діп'ю-Сіті підуть угору — і ти поїдеш до Парижа. А рівно через два роки, в точно визначений день я приїду до тебе з Меймі!

Ми розмовляли в такому дусі до пізньої ночі. Я так радів, що повернув собі свободу, а Пінкертон так пишався моїм товариством, так утішався моїм щастям, з такою ніжністю говорив про свою прекрасну обраницю, а всю кімнату так заполонили повітряні замки й вілли в Фонтенбло, що сон, звісно, втік од нас, і тільки коли конторський годинник вибив третю, Пінкертон почав розкладати свого патентованого дивана.

РОЗДІЛ VIII

ЛЮДИ ПРИПОРТОВИХ КВАРТАЛІВ

Дуже багатьом людям притаманна звичка дивитись на життя так, начебто в ньому є чітка межа між справами й розвагами, як, приміром, між сном і пробудженням. Я вже розповів про діловий бік мого життя в Сан-Франціско, а тепер поведу мову про розваги: вони теж відіграли свою роль в історії мого героя — джентльмена, який потрапив у корабельну катастрофу і про якого я незабаром поведу мову.

Хоч я мав чимало обов'язків, два-три вечори на тиждень були в мене вільні, так само, як пообідній час майже щодня — обставина, тим приємніша, що я жив у дуже мальовничому місті, якого раніше не знав. Із «поклонника Парижа», як я колись себе називав, я виріс (чи опустився) до любителя прогулянок морським узбережжям, споглядача причалів, постійного відвідувача околиць, охочого до знайомств із диваками. Я відвідував китайські та мексіканські гральні кубла, німецькі таємні товариства, матроські нічліжки та інші не менш ославлені й небезпечні притулки. Я не раз бачив, як слизьку долоню спійманого на шулерстві партнера пришпилювали до столу ножем; як серед людної вулиці моряків били по голові і вони падали непритомні і їх тягли на корабель, де бракувало робочих рук; як бешкетники стріляли один в одного і клуби порохового диму (разом із натовпом) котилися з дверей бару. Я чув, як незворушні поляки обговорювали найзручніший спосіб пожежі в Сан-Франціско, що спалила б його дотла; як заповзяті робітники й робітниці голосно присягалися з трибуни на Піщаному березі; як збирали пожертви на. шибеницю, причому називали прізвища фабрикантів, котрих повісять, і читали перед захопленим натовпом телеграму, в якій один із представників законодавчої влади штату давав на це згоду. Проте всі ці готування до виступу пролетаріату спинялись (і то негайно) зловісним іменням містера Колемана. Досить було цьому лінчувальникові, проводиреві «комітету пильності» з'явитись і нашорошити вуха, як уся галаслива юрба втихомирювалась.