Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗

І, схопивши за вуздечку Тауку, він сказав:

– Я поїду!

– Ні, – спокійно відповів патагонець.

– Я поїду! – вигукнув Гленарван, вириваючи з Талькавових рук повід. – А хлопчикове життя я довіряю тобі, Талькаве!

Надзвичайно стурбований Гленарван гарячково перемішував іспанські слова з англійськими. Однак у такі напружені миті жест буває красномовніший од слів, а тому люди одразу розуміють один одного.

Проте Талькав опирався, суперечка затягувалася, а небезпека наростала. Під натиском вовків тріщали згризені стовпи частоколу.

Ніхто з чоловіків не збирався поступатися: ні Гленарван, ні Талькав. Індіанець поволік Гленарвана до хідника і вказав йому на вільну од вовків рівнину. Енергійними жестами він хотів утовкмачити Гленарвану, що не можна гаяти жодної секунди, що він краще за всіх знає Тауку і він один зуміє використати для спільного порятунку її дивовижну легкість і прудкість. Та Гленарван упирався: він будь-що прагнув пожертвувати собою, аж раптом щось сильно штовхнуло його. Таука злетіла на диби і, раптово рвонувши вперед, перемахнула через вогненну перепону і трупи вовків. Уже здалека до них донісся дитячий голос:

– Нехай врятує вас Бог!

Гленарван і Талькав встигли лише помітити Роберта, який учепився в гриву Тауки. Ще мить – і він зник у мороці.

– Роберте! – заволав Гленарван.

Проте цього крику не розчув навіть індіанець: пролунало страхітливе завивання. Червоні вовки шугнули за Таукою і чвалом помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли за огорожу рамади. На рівнині знову запанувала тиша, лише вдалині серед нічного мороку можна було розгледіти нечітку хвилеподібну лінію.

Приголомшений Гленарван, заламуючи у відчаї руки, впав долі. Він поглянув на Талькава. Той усміхався із звичним спокоєм.

– Таука – хороший кінь! Хоробрий хлопчик! Він врятується! – повторював патагонець, ствердно киваючи головою.

– А якщо він упаде? – запитав Гленарван.

– Не впаде!

Попри Талькавову впевненість нещасний Гленарван провів тривожну ніч. Він і не думав, від якої небезпеки позбавився зі зникненням вовків; поривався кинутися на пошуки Роберта, але індіанець стримував його. Талькав переконував шотландця, що їхні коні не наздоженуть Тауку, що вона випередила своїх ворогів, що знайти її в темряві неможливо і що слід дочекатися світанку, аж лише тоді їхати на пошуки Роберта.

О четвертій ранку зажевріла зоря. Густі тумани на горизонті поволі рідшали. Прозора роса лягла на рівнину, і високі трави зашелестіли від подиху передсвітанкового вітерцю. Час вирушати в путь.

– В дорогу! – сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Незабаром вершники вже мчали клусом на захід, дотримуючись напряму, від якого не повинен був відхилятися і другий загін.

Протягом години вони мчали, не сповільнюючи ходу, шукаючи очима Роберта, і на кожному кроці боялися натрапити на його скривавлений труп. Гленарван нещадно пришпорював коня. Нарешті почулися рушничні постріли: стріляли через певні проміжки, явно подаючи сигнал.

– Це вони! – вигукнув Гленарван.

Обидва вершники пришпорили коней і за кілька хвилин досягли загону під проводом Паганеля. Із Гленарванових грудей вирвався крик радості: Роберт був тут, живий, неушкоджений, верхи на прекрасній Тауці, що весело заіржала, побачивши господаря.

– Дитино моя! Моя дитино! – з надзвичайною ніжністю вигукнув Гленарван.

Він і Роберт спішилися та кинулися в обійми один одному.

Потім настала черга індіанця притиснути до грудей мужнього сина капітана Гранта.

– Він живий! Він живий! – вигукував Гленарван.

– Так, – відповів Роберт, – завдяки Тауці!

Та не чекаючи на слова вдячності на свою адресу, Талькав уже дякував своєму коню – промовляв до нього ніжні слова, цілував його, немов у жилах цієї шляхетної тварини текла людська кров.

Потім, обернувшись до Паганеля, патагонець указав на Роберта.

– Сміливець! – сказав він і, вживши індіанську метафору для визначення відваги, додав: – Його шпори не тремтіли.

– Скажи, дитя моє, чому ти не дав мені або Талькаву зробити цю останню спробу врятувати тебе? – запитав Гленарван, обіймаючи Роберта.

– Сер, – відповів хлопчик, і в голосі його звучала палка подяка, – цього разу була моя черга жертвувати собою. Талькав уже врятував мені життя, а ви рятуєте життя мого батька!

Розділ XX. Аргентинські рівнини

Хоч яка була радісна зустріч, та не встигли Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, словом, усі (хіба за винятком майора Мак-Наббса), радісно привітатися один з одним, як мандрівники відчули, що помирають од спраги. На щастя, неподалік протікала Гуаміні. Подорожні зразу рушили в путь, і о сьомій ранку маленький загін досяг загорожі. Споглядаючи купу вовчих трупів біля входу, можна було легко уявити лють, із якою нападав ворог, і відвагу, з якою боронилися.

Коли мандрівники втамували спрагу, всередині огорожі на них чекав вельми ситний сніданок. Філе нанду визнали дуже смачним, а засмаженого у власному панцирі тату [43], – вишуканим делікатесом.

– Такі фантастичні страви куштувати в помірній кількості було б невдячністю щодо провидіння, – заявив Паганель. – А тому геть помірність!

І він справді наївся донесхочу, що зовсім не завдало шкоди його здоров’ю завдяки Гуаміні. На думку вченого, вода цієї річки мала властивості, надзвичайно сприятливі для травлення.

О десятій ранку Гленарван, щоб уникнути помилки Ганнібала, який аж надто затримався в Капуї, наказав вирушати. Спершу поналивали міхи води, а потім загін рушив у путь. Спочилі, нагодовані коні швидко мчали вперед і майже весь час легко йшли навскач. Через близькість води місцевість була вологіша і родючіша, одначе безлюдна.

Два наступних дні, 2 і 3 листопада, не були багатими на події. Увечері 3-го числа подорожні, звиклі до тривалих перегонів, зробили привал аж на кордоні пампи і провінції Буенос-Айрес. Загін полишив бухту Талькауано 14 жовтня. Отже, за двадцять два дні він подолав 450 миль – дві третини шляху.

Наступного ранку мандрівники перетнули умовний кордон, що відокремлює аргентинські рівнини від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, у чиїх руках – він був певен – перебуває Гаррі Грант із товаришами.

З-поміж чотирнадцяти провінцій, що входять до Аргентинської республіки, провінція Буенос-Айрес найбільш населена і найбільша за площею. На півдні між 64° і 65° вона сусідить із індіанською територією. Землі цієї провінції надзвичайно родючі, а кліматичні умови вельми сприятливі. До підошви гір Танділь і Тапалькем простягається майже ідеальна гладка рівнина, вкрита злаками і бобовими рослинами.

Відтоді як мандрівники покинули береги Гуаміні, вони з приємністю відчули зниження температури. Середня денна температура не перевищувала 17 градусів. Дужі холодні вітри, що завше віяли з Патагонії, істотно охолоджували повітря.

Тварини і люди, що потерпали від засухи, тепер дихали на повні груди. Їхали бадьоро і впевнено. Проте, всупереч запевненням Талькава, край виявився зовсім відлюдним.

Шлях на схід уздовж тридцять сьомої паралелі, яким рухався загін, простягався повз невеликі озера із прісною або солоною водою. Біля води під пологом кущів пурхали жваві корольки, співали веселі жайворонки; маювали тангари – конкуренти колібрі у барвистому блискучому оперенні. Ці красиві птахи весело тріпотіли крильми, ігноруючи шпаків із погонами і полум’яними грудьми, що гордовито походжали узбіччям.

На колючих чагарниках розгойдувалося, немов креольський гамак, гніздо птаха анубіс. Береги озер строкатіли од зграй прекрасних фламінго. Їхні гнізда, що мали форму усіченого конуса заввишки з фут, утворювали химерне містечко. Наближення вершників зовсім не сполохало пташок, що вивело з рівноваги ученого Паганеля.