Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
– Ви один із тих, хто зазнав аварії на «Британії»? – запитав лорд.
– Так, сер. Я служив боцманом у капітана Гранта, – відповів Айртон.
– Під час аварії ви врятувалися разом із ним?
– Ні, сер! У ту моторошну мить хвиля змила мене з палуби і викинула на берег.
– Отже, ви не один із тих матросів, про яких ідеться в документі.
– Я нічого не знаю про існування документа. Мабуть, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на кораблі.
– А як же капітан… капітан?
– Я гадав, що він загинув, зник разом із командою. Мені здавалося, що з «Британії» лише я один залишився живий.
– Але ви щойно сказали, що капітан Грант живий!
– Ні. Я лише сказав: «Якщо капітан Грант живий…»
– І ви додали: «то він в Австралії».
– Так. Він не може бути деінде.
– То вам не відомо, де він.
– Ні, сер. Повторюю: я вважав, що він потонув чи розбився об скелі. Лише від вас ось зараз я дізнаюсь, що, можливо, він ще живий.
– Але що ви тоді знаєте?
– Я знаю лише одне: якщо капітан Грант ще живий, то він перебуває в Австралії.
– Де сталася аварія? – запитав майор Мак-Наббс.
Звісно, це питання мало прозвучати першим, однак збентежений Гленарван натомість поцікавився місцеперебуванням капітана Гранта. І от саме з цього моменту непослідовна та нелогічна розмова спрямувалась у спокійне русло, і незабаром перед нашими мандрівниками чітко вималювалася картина дворічної давності.
На Мак-Наббсове питання Айртон відповів так:
– Я спускав клівер на баку, там мене і змила хвиля. «Британія» мчала на австралійський берег – до нього залишалося менше двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме в цьому місці.
– Під тридцять сьомим градусом широти? – запитав Джон Манглс.
– Під тридцять сьомим, – підтвердив Айртон.
– На західному узбережжі?
– О ні, на східному, – швидко заперечив боцман.
– А коли сталася аварія?
– В ніч на 27 червня 1862 року.
– Так і є! Дата збігається! – вигукнув Гленарван.
– Як бачите, сер, я мав право сказати: якщо капітан Грант ще живий, то його слід шукати тільки на Австралійському материку і ніде інде.
– І ми шукатимемо його, знайдемо його і врятуємо його, мій друже! – вигукнув Паганель. – Ох, дорогоцінний документ, – провадив географ з дитячою наївністю, – варто визнати, що ти втрапив до рук проникливих людей!
Та ніхто не звернув уваги на Паганелеві вихваляння. Едуард і Гелена Гленарван, Мері і Роберт – усі обступили Айртона, по черзі потискуючи йому руки, наче присутність цієї людини була запорукою порятунку капітана Гранта. Якщо матросові вдалося вижити після аварії, то чому б не врятуватися і капітанові? Айртон наполягав, що капітан живий, як і він. Де саме перебуває Грант, цього Айртон не знав, але не сумнівався, що на Австралійському материку.
На незліченні питання, якими його закидали, боцман відповідав навдивовижу розумно і впевнено. Поки він говорив, міс Мері весь час тримала його руку в своїх руках, адже ця людина була супутником її батька, матросом із «Британії»! Він жив поруч із Гаррі Грантом, поневірявся з ним по морях, долав із ним небезпеки… Мері плакала від радості й не могла відірвати очей від суворого обличчя боцмана.
Досі нікому й не спадало на думку засумніватися в правдивості слів цього боцмана. Лише майор і, мабуть, Джон Манглс – люди менш довір ливі – запитували себе, чи заслуговують Айртонові слова цілковитої довіри. Зустріч із ним була такою несподіваною, що й справді могла зродити певні підозри. Щоправда, Айртон називав точні події і дати, згадуючи вражаючі подробиці. Та хай якими були подробиці, все ж вони не дають підстав для беззастережної довіри. Не раз-бо бувало, що брехня будувалася на достовірних подробицях. Тож Мак-Наббс мав сумніви, але змовчав.
Що ж до Джона Манглса, то щойно матрос заговорив до дівчини про її батька, як одразу ж усі його підозри здиміли, як туман під вранішнім сонцем. Він і справді повірив, що Айртон є товаришем Гаррі Гранта. Айртон чудово знав дітей капітана Гранта, він бачив їх у Ґлазґо в день відплиття «Британії». Він нагадав дівчині про її перебування з братом на прощальному сніданку, який капітан дав своїм друзям на облавку «Британії». На цьому сніданку був присутній шериф міста Мак-Інтайр. Наглядати за Робертом – йому ледве минуло тоді десять років – доручено було боцманові Дікові Тернеру, а хлопчисько вирвався від нього і підійнявся на бом-салінг.
– Правда, правда! – підтвердив Роберт.
Айртон згадав безліч дрібних фактів, мабуть не надаючи їм значення, але вони неабияк важили для Джона Манглса. І щоразу, коли боцман замовкав, Мері ласкаво повторювала:
– Ще розкажіть нам, містере Айртон, ще що-небудь про нашого батька!
І боцман, пригадуючи все, що могло зацікавити дівчину, продовжував свою розповідь. Гленарван хотів було поставити йому купу значно корисніших запитань, але Гелена утримувала його, вказуючи поглядом на щасливу Мері.
Айртон розповів історію плавання «Британії» Тихим океаном. З цього Мері багато було відомо, адже листи капітана Гранта приходили аж до травня 1862 року. Протягом річного плавання Гаррі Грант побував на багатьох островах Океанії. Він заходив у гавані островів Нові Гебріди, Нової Ґвінеї, Нової Зеландії, Нової Каледонії. Усі острови виявлялися захопленими, часто незаконно. Місцева англійська влада всіляко перешкоджала Грантові, адже була попереджена про його мету. Одначе на заході від Нової Гвінеї капітан Грант знайшов відповідні землі: він не сумнівався, що там легко буде заснувати шотландську колонію і домогтися її процвітання. Через придатний для стоянок порт, розташований між Молуккськими і Філіппінськими островами, мало проходити багато суден, особливо після відкриття Суецького каналу. Гаррі Грант належав до прибічників його будівництва.
Після ретельного вивчення Нової Гвінеї «Британія» вирушила в Кальяо, щоб запастися провіантом і паливом. 30 травня 1862 року вона полишила порт і взяла курс на Європу через Індійський океан, а затим – навколо мису Доброї Надії. За три тижні після відплиття «Британії» здійнялася страшенна буря, внаслідок чого корабель втратив керування, його накренило, тож довелося рубати щогли. У трюмі знайшли течу, проте залатати її не вдалося. Команда геть знесилилася. Помпи не встигали викачувати воду. Тиждень ураган бавився судном, мов іграшкою. Вода в трюмі досягла шести футів, корабель поступово тонув. Шлюпки знесло ураганом – екіпаж був приречений на смерть. Аж раптом показалося східне узбережжя Австралії. Незабаром «Британію» викинуло на берег.
Айртона змило хвилею й жбурнуло в піну прибою. Він знепритомнів. Отямився вже у полоні в туземців, які повели його вглиб материка. Відтоді він нічого не чув про «Британію» і був певен, що судно розбилося об рифи затоки Туфолда й загинуло разом з екіпажем та вантажем.
На цьому завершилася перша частина розповіді про капітана Гранта. Не раз Айртонові слова уривали скрушні вигуки. Навіть майор не мав сумнівів у правдивості боцманових слів. Тепер слід було вислухати історію Айртона, що становила навіть більший інтерес, аніж історія «Британії». Адже в документі йшлося, що капітан Грант із двома моряками, як і Айртон, залишилися живими. Отже, на основі історії одного можна було скласти уявлення про долю іншого. А тому Айртона попросили розповісти про його подальші пригоди. Він зробив це доволі стисло.
Моряк, що вцілів після аварії, опинився в полоні у тубільного племені. Його відвели вглиб країни, в місця, зрошувані річкою Дарлінг, що приблизно за 400 миль на північ від тридцять сьомої паралелі. Там йому велося дуже зле, але не тому, що до нього погано ставилися, а тому, що плем’я саме ледь животіло. Два роки рабства тяглися нескінченно довго, втім у нього завжди жевріла надія на порятунок. Він вичікував слушної нагоди для втечі, хоча й чудово розумів, що на нього чигає небезпека. Однієї жовтневої ночі 1864 року йому таки вдалося втекти і сховатися у нетрях незайманих лісів. Протягом місяця йому доводилося харчуватися самим корінням папороті. Він блукав нескінченними безлюдними місцями, орієнтуючись удень за сонцем, уночі – за зорями, часто не тямлячись од відчаю. Він брів болотами, перепливав річки і долав гори, перетнувши відлюдну частину Австралійського материка, яку до нього бачили лише деякі відважні дослідники. Нарешті він виснажений, ледь живий добрів до гостинного даху Падді О’Мура. Там він став на службу і зажив щасливо.
