Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗

Небо затягло хмарами, крізь які ледь пробивалося сонячне проміння, що, безсумнівно, полегшувало життя мандрівникам. Та через горбкуватість ґрунту пересуватися ставало дедалі важче. Дорога йшла вгору, від натуги бики гучно відсапувались, а м’язи на їхніх ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть.

Джон Манглс із двома матросами їхав попереду, за кілька сотень кроків од загону, обстежуючи дорогу. Вони видивлялися зручнішого шляху для фургону. Вільсонові навіть доводилося часом прокладати путь крізь зарості чагарнику сокирою. Глинистий вологий ґрунт наче вислизав із-під ніг. До вечора вдалося подолати лише півградуса довготи. Ночувати мандрівникам довелося біля підніжжя Альп на березі річечки Кобонгра.

– Нелегко нам буде перейти ці гори, – мовив Гленарван, вдивляючись у гірське пасмо, яке поступово поглинала нічна пітьма. – Альпи! Сама назва вже змушує замислитись.

– Не беріть усе на віру, Гленарване, – вигукнув Паганель. – Ви ж насправді не збираєтеся долати гори в Швейцарії. В Австралії є також Піренеї, Альпи, Голубі гори, але в мініатюрі. Це свідчить лише про невелику фантазію географів і обмеженість нашого словника власних назв.

– Отже, ці Австралійські Альпи… – почала Гелена.

– Іграшкові гори, – підхопив Паганель, – ми й незчуємось, як перейдемо їх.

– Кажіть за себе, месьє – озвався майор. – Подолати гірський кряж і не помітити цього може лише роззява.

– То он воно як! – вигукнув Паганель. – Про мене вже так не можна сказати! Наші дами можуть підтвердити. Хіба ж я не додержую своєї обіцянки відтоді як ступив на цей материк? Хоч раз у чомусь завинив? Хоч раз схибив?

– Жодного разу, месьє Паганелю, – сказала Мері Грант.

– Тепер ви найдосконаліша людина в світі, – додала, сміючись Гелена. – А вам, до речі, дуже пасувала ваша неуважність.

– А й справді, якщо в мене не буде жодної вади, я стану пересічною людиною, – відгукнувся Паганель. – Та обіцяю, незабаром я знов утну чогось такого, від чого ви животи собі понадриваєте, сміючись. Слово честі, коли я не помиляюсь, то почуваюсь так, наче зраджую самого себе.

Наступного дня, 9 січня, всупереч запевненням наївного географа, маленький загін з величезними зусиллями здійснював перехід через Австралійські Альпи. Доводилось просуватися наздогад, заглиблюватись у вузькі ущелини, які не завжди мали вихід.

Айртонові було б непереливки, якби за годину на шляху їм не трапилася жалюгідна корчма.

– От вже не думаю, що корчма в такому місці приносить шалені прибутки! – вигукнув Паганель. – Кому вона тут потрібна?

– Та хоч би й нам! Ми ж бо можемо розпитати, як їхати далі, – відповів Гленарван. – Ходімо туди!

Гленарван і Айртон увійшли до закладу з вивіскою «Лісова корчма» над дверима. Господар справляв враження грубої людини з неприємним, навіть відразливим обличчям. Тільки кинувши на нього оком, можна було сказати, що він сам є головним клієнтом у цій корчмі на споживання джину, бренді й віскі. Зазвичай сюди зазирають подорожні скватери й пастухи, які переганяють худобу через гори.

На питання корчмар відповідав неприязно, та все ж Айртонові вдалося з його слів визначитись із подальшим курсом. Гленарван подякував корчмареві за поради і вділив монет. Він уже збирався було йти, як раптом помітив оголошення на стіні. Поліція повідомляла про втечу каторжників із Пертської в’язниці, обіцяючи винагороду 100 фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.

– Цей негідник заслуговує на страту, – сказав Гленарван боцманові.

– Та передовсім його слід упіймати! – відповів Айртон. – Сто фунтів стерлінгів – чималі гроші! Він їх не вартий.

– Не подобається мені цей корчмар, хоч він і повісив повідомлення, – додав Гленарван.

– І справді, – озвався Айртон.

Гленарван із боцманом повернулися до фургона. Звідсіль мандрівники попрямували туди, де дорога в напрямку Люкноуського перевалу звужувалась до звивистої стежки, що перетинала гірську ущелину. Почалося складне сходження. Учасникам експедиції доводилося йти пішки. Дорогою вони підтримували важкий фургон, штовхали його, розпрягали биків на крутих поворотах, підкладали під колеса гальма, щоб фургон не впав у прірву. Часом Айртон підпрягав биків до коней. Тварини геть знесиліли.

Того дня загинув кінь Мюльреді. Він раптом упав, хоча ніщо не віщувало такого лиха. Айртон оглянув мертвого коня, проте ніяк не міг визначити причину його смерті.

– Напевно, в коня луснули якісь судини, – припустив Гленарван.

– Мабуть, так, – пристав Айртон.

– Бери мого коня, Мюльреді, – запропонував Гленарван, – я ж сяду у фургон до дружини.

Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі, покинувши мертвого коня крукам на поживу.

Хребет Австралійських Альп не дуже широкий, десь із вісім миль. Тож коли вибраний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то за дві доби загін мав подолати перевал. Тоді до самісінького моря подорож має бути без особливих труднощів і перешкод.

Удень 10 січня було досягнуто найвищої точки перевалу на висоті 2 000 футів. Мандрівники опинились на плоскогір’ї, звідкіль відкривався широкий краєвид: на півночі полискувала гладінь озера Омео, поцяткована водяними птахами, за ним – широкі луки Муррею; на півдні розстилались зелені килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі ліси, увесь цей незайманий край. Поки що природа тут нероздільно панувала над своїми багатствами: і над прудкими річками, і над велетенськими деревами, яких ще не торкалася сокира. Здавалося, пасмо Альп відокремлює дві зовсім різні країни, одна з яких зберегла всю свою первозданність.

Сонце саме хилилося до заходу, і в його промінні, що просочувалося крізь багряні хмарки, округ Муррей набув яскравіших барв, тоді як Джінсленд, заслонений гірською верхівкою, поринув у моторошну темряву; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Глядачі, що стояли між такими контрастними областями, вражені й схвильовані, дивилися на таємничий край, який їм належало пройти аж до кордону провінції Вікторія.

Наступного ранку мандрівники почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Зненацька їх заскочив страшенний град, тож вони мусили шукати укриття під скелями. Власне, це були навіть не градини, а шматки криги завбільшки з долоню, і падали вони так стрімко, наче їх кидали з пращі. [70]

Фургон у кількох місцях зрешетило. Проти такої стихії не встояли б і дахи будинків, адже крижини врізались навіть у стовбури дерев. Аби град не наробив серйознішого лиха, вирішили перечекати негоду. Лише за годину загін знову вирушив у дорогу кам’янистими стежками, слизькими від розталих крижинок.

Надвечір побитий градом, але все ще міцний фургон спускався останніми відрогами Альп, минаючи високі ялиці. Гірський прохід вів до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо подолавши Альпи, мандрівники отаборилися на ніч у долині.

12 січня загін, охоплений неослабним запалом, на світанку вирушив далі. Кожен прагнув якнайшвидше дійти мети, тобто дістатися того місця на березі Тихого океану, де розбилася «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду. Айртон наполягав, щоб Гленарван швидше віддав наказ «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта знадобиться для подальших розшуків. Боцман вважав, що варто скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна, адже пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче через брак прямого сполучення зі столицею.

Паганелеві боцманова порада здавалася слушною. І Гленарван послав би гінця з наказом, та Мак-Наббс був категорично проти. Майор переконав усіх, що Айртон має обов’язково залишитися з експедицією, бо він знає узбережжя. Коли ж експедиція натрапить на сліди Гранта, то саме боцман зможе його знайти, та й лише він знає про точне місце загибелі «Британії». Тому майор наполягав, щоб у їхньому розкладі нічого не мінялось. Майора підтримав і Джон Манглс. А коли капітан висловив думку, що розпорядження Гленарвана простіше передати на «Дункан» із затоки Туфолда, аніж посилати гінця за 200 миль крізь дикий незвіданий край, то цю думку підтримали остаточно. Мак-Наббс помітив розчарування Айртона, але ні з ким не поділився своїми спостереженнями, а залишив їх, як завше, при собі.