Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
Тим часом Гленарван вийшов до вартових Вільсона й Мюльреді. Глибока тиша панувала в долині між річкою й узліссям. Темні густі хмари пливли небом. У цьому мовчазному заціпенінні природи будь-який звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чути жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс із бандою вже був далеко звідсіль, бо пташки весело пурхали у нижніх гілках дерев, кілька кенгуру мирно обскубували молоді пагінці, а казуари довірливо повисували голови з-за високих чагарників – усе свідчило про відсутність людини у цій мирній глушині.
– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.
– Ні, сер, – відповів Вільсон. – Очевидно, каторжники вже за декілька миль звідсіль.
– Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, – додав Мюльреді. – Чи не подався цей Бен Джойс шукати в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, що вештаються в підгір’ї Альп?
– Може й так, Мюльреді, – погодився Гленарван. – Ці негідники – страхополохи. Вони ж знають, що ми добре озброєні. Можливо, вони нападуть на нас із настанням ночі. Коли звечоріє, маємо подвоїти пильність. От якби ж ми могли виборсатись із цього болота й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці завадить нам. Я ладен платити золотом за пліт, який переправив би нас на протилежний берег!
– А чому ми не можемо його змайструвати? – запитав Вільсон. – Он скільки деревини довкола!
– Ні, Вільсоне, – відповів Гленарван. – Снові – не річка, Снові – страшний стрімкий потік!
Тут до них саме підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно обстежили Снові. Після останніх дощів вода піднялася ще на фут. Бурхливі потоки Снові нагадували пороги американських річок. Годі було й думати плисти стрімкою течією з великою кількістю вирів.
Джон Манглс оголосив, що переправитись через Снові неможливо.
– Та все одно, – додав він, – ми не маємо сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити перед зрадою Айртона, тепер стало вкрай необхідним.
– Тобто? – спитав Гленарван.
– Ми потребуємо допомоги. Якщо неможливо прямувати до затоки Туфолда, ми поїдемо до Мельбурна. У нас ще є один кінь. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.
– Але це великий ризик, Джоне, – мовив Гленарван. – Двісті миль – це довгий шлях, й існує велика загроза з боку дикого населення. Та й усі дороги і стежки явно відрізані спільниками Бена Джойса.
– Мені це відомо. Але ми не можемо сидіти, склавши руки. Айртон присягався, що за вісім днів тут будуть матроси з «Дункана». Я ж планую повернутися з ними сюди вже за шість днів. Отже, сер, якими будуть ваші розпорядження?
– Перепрошую, що перебиваю, – втрутився Паганель, – я хочу сказати, що їхати до Мельбурна справді конче потрібно, але не варто наражати на небезпеку капітана «Дункана». Тому замість нього пропоную свою кандидатуру.
– Маєте рацію! – озвався майор. – Та чому саме ви, Паганелю?
– Ми теж можемо поїхати! – вигукнули одночасно Мюльреді й Вільсон.
– Сподіваюсь, ви не вважаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? – спитав майор.
– Друзі, – мовив Гленарван, – оскільки хтось із нас має вирушити до Мельбурна, пропоную кинути жереб. Паганелю, пишіть наші імена…
– Тільки без вашого, сер, – заперечив Джон Манглс.
– Це чому, цікаво? – спитав Гленарван.
– Ви не маєте права покинути леді Гелену, та ще й ваша рана не загоїлась!
– Гленарване, ви не повинні залишати експедицію! – вигукнув Паганель.
– Підтримую, – приєднався Мак-Наббс. – Ваше місце тут, Едуарде, ви повинні залишитись.
– Подорож нелегка, навіть небезпечна, – заперечив Гленарван, – і я не хочу звалювати на когось свою частку небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб мені випав жереб.
Довелося підкоритися його рішенню. Ім’я Гленарвана також уписали. Потягли жереб. Він випав Мюльреді. Відважний матрос аж скрикнув од радості.
– Сер, я готовий негайно вирушати в путь, – відрапортував він.
Гленарван потиснув Мюльреді руку і попрямував до фургона, а майор і Джон Манглс стали на варті.
Коли Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жереб, вона знайшла для Мюльреді щирі слова, які зворушили чесного матроса. Усі знали його як людину хоробру, тямущу, невтомну, а отже, випадок справді влучно обрав гінця.
У путь Мюльреді мав вирушити о восьмій годині, присмерком. Вільсон узяв на себе обов’язок спорядити в дорогу коня. Він вирішив зняти з мертвого коня підкови і замінити ними мічені. Тоді бандити точно не розпізнають слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.
Тимчасом Гленарван заходився писати лист до Тома Остіна, але йому боліла поранена рука, тож він попросив Паганеля написати замість нього. Та вченого, здавалося, захопила якась думка, тож він навіть не розумів, що діється навколо. Серед усіх пережитих прикростей Паганель тільки й думав про хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова місцями, щоб утворився новий зміст, і з головою поринув у цю справу. Тому геть не втямив, що йому казав Гленарван. Той мусив повторити.
– Чудово! – погодився Паганель. – Я готовий.
Він машинально видер аркуш із свого записника, узяв олівця й приготувався писати. Гленарван став диктувати таке:
«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан»…»
Дописуючи це слово, Паганель випадково помітив на землі число «Австралійської і Новозеландської газети». Газета була складена так, що можна було прочитати лише слово «зеландська». Паганель раптом перестав писати і, очевидно, забув і Гленарвана, і його листа, і те, що йому диктували.
– Паганелю! – окликнув його Гленарван.
– Що? – вигукнув географ.
– Що з вами? – спитав майор.
– Нічого, нічого! – відповів Паганель. І про себе пробурмотів: – Зеланд, ланд, ландія!
Він скочив. Схопив газету і став нею трясти, намагаючись утримати слова, що виривалися з його вуст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван здивовано дивились на географа, не розуміючи причини його хвилювання.
Паганель скидався на людину, яка раптом втратила здоровий глузд. Та невдовзі опанував себе і заспокоївся. Радість, яка сяяла в його очах, згасла. Він знову сів і спокійно промовив:
– Я до ваших послуг, сер.
Гленарван знову почав диктувати листа. Зміст його був такий:
«Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Австралії».
– Австралії? – перепитав Паганель. – А, так, Австралії!
Він закінчив листа і передав його Гленарванові на підпис. Той ледве виконав цю формальність – йому заважала рана. Листа запечатали. Рукою, яка ще тремтіла від хвилювання, Паганель написав адресу:
«Томові Остіну, помічнику капітана яхти «Дункан», Мельбурн».
Потім учений вийшов із фургона. Він раз у раз розмахував руками і безперестану бубонів незрозумілі слова:
– Ландія! Ландія! Зеландія!
Розділ XXI. Чотири тривожні дні
Решта дня минула без пригод. Завершились усі приготування до від’їзду Мюльреді. Сміливому матросові за щастя було довести Гленарванові свою відданість.
До Паганеля повернулася його звична манера поводитися. Щоправда, з вигляду вченого можна було здогадатися, що він весь час над чимось думає, але Паганель вирішив ні з ким не ділитися міркуваннями. Мабуть, у нього були на те серйозні причини, бо майор чув, як географ усе повторював, наче сперечався сам із собою:
– Ні! Ні! Та вони мені не повірять! І навіщо? Тепер уже запізно!
По прийнятті цього рішення Паганель показав Мюльреді дорогу, якою тому слід було їхати до Мельбурна.
