Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
Так Паганель, знемагаючи од бажання якнайшвидше дістатися Нової Зеландії, відтворив у пам’яті всю її історію. Та ніщо в цій історії не давало підстав назвати континентом країну, яка складалася з двох островів. І коли деякі слова в документах знову і знову запалювали уяву вченого, то два склади – «контин» – перешкоджали міркуванням щодо нової інтерпретації.
Розділ III. Масові вбивства у Новій Зеландії
Ось уже чотири дні плив «Маккуорі», та він не подолав і двох третин шляху океаном між Австралією та Новою Зеландією. Віллу Галлею байдуже було до свого судна. Він навіть не з’являвся на палубі, що, утім, полегшувало всім життя. Та якби ж він просто сидів собі в каюті! Щодня хазяїн брига впивався джином або бренді. Не відставали в любові до пляшки і матроси. «Маккуорі» був полишений на ласку океану.
Така недбалість змушувала Джона Манглса весь час пильнувати. Якби Мюльреді й Вільсон не виправляли кілька разів стерно, то судно вже давно б потонуло. Проте за самочинство Вілл Галлей обсипав матросів брудною лайкою. Не раз у Вільсона й Мюльреді свербіли руки скрутити п’яничку й зачинити у трюмі на час подорожі, та Джон Манглс як міг вгамовував справедливе обурення матросів.
Занепокоєний Джон Манглс не хотів хвилювати Гленарвана, тож поділився своїми переживаннями лише з майором і Паганелем. Мак-Наббс висловив таку ж думку, що й матроси, хіба трохи стриманіше:
– Джоне, якщо це необхідно, то ви маєте негайно взяти на себе командування судном. А щойно ми зійдемо в Окленді, нехай цей пияк забирає свій бриг і перевертається на ньому у відкритому морі, скільки його душа забажає.
– Я це зроблю, – відповів Джон, – у разі крайньої потреби. Поки ми перебуваємо у відкритому морі, я з Вільсоном і Мюльреді удень і вночі нестиму вахту на палубі. Та якщо Вілл Галлей у такому стані збирається наближатися до берега, то, зізнаюсь, усім нам буде непереливки.
– Ви зможете тримати правильний курс? – запитав Паганель.
– Це буде нелегко, – відповів Джон. – Адже на цьому судні немає жодної мапи.
– Та невже?
– Запевняю вас, «Маккуорі» плаває лише між Іденом і Оклендом, тож Вілл Галлей так вивчив маршрут, що не потребує жодних розрахунків.
– Мабуть, йому здається, що бриг, як кінь, сам знайде дорогу додому, – кинув Паганель.
– А я, знаєте, не вірю, що судна здатні самостійно знайти дорогу, – озвався Джон Манглс. – І повторюсь: якщо Вілл Галлей нап’ється перед наближенням до берега, нам буде несолодко.
– Сподіватимемось, що цей п’яничка візьме себе в руки, – спробував заспокоїти всіх Паганель.
– Це означає, що в разі потреби ви не зможете завести «Маккуорі» в Оклендський порт? – не вгавав Мак-Наббс.
– Без докладної мапи узбережжя це неможливо. Тут дуже круті береги, це ряд фіордів, подібних до норвезьких. Там судно може наразитися на велику кількість підводних рифів, а щоб обійти їх, треба дуже добре знати місцевість. Навіть найміцніше судно може тріснути навпіл, якщо наскочить на одну з таких підводних скель.
– У такому разі пасажирам судна доведеться шукати порятунку на березі, чи не так? – запитав майор.
– Так, містере, за сприятливої погоди.
– Ризикований вихід, – відгукнувся Паганель. – Береги Нової Зеландії вельми непривітні, а на суші нам загрожує не менша небезпека.
– Ви натякаєте на маорійців, месьє Паганель? – запитав Джон Манглс.
– Так, мій друже. Маорійці мають недобру славу в Індійському океані. Вони не схожі на слабодухих австралійців. Маорійці – народ метикуватий, кровожерливий. Це людоїди, від яких годі сподіватися пощади.
– Виходить, – сказав майор, – якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, то годі там його розшукувати?
– Тільки на узбережжі, – відповів географ, – де можна натрапити на сліди «Британії». У глибині островів будь-які пошуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лиховісні краї, потрапить до рук маорійців. Кожен їхній бранець приречений на смерть. Я наполіг, аби мої друзі перетнули пампу, пройшли Австралію, але ніколи б не став умовляти їх вирушити стежками Нової Зеландії. І нехай вбереже нас доля від цих лютих туземців.
Паганель мав причини остерігатися Нової Зеландії. Острови зажили лихої слави, і майже кожне відкриття якоїсь нової землі позначене кривавою датою.
Перелік мореплавців, які загинули страшною смертю, чималий. Першими у цьому кривавому списку канібалізму стоять п’ять матросів Абеля Тасмана, яких убили і з’їли туземці. Та сама доля спіткала і капітана Туклея, і всіх матросів його шлюпки. Також туземці з’їли п’ятьох моряків судна «Сідней-Ков», яких захопили у східній частині протоки Фово. До цього списку слід долучити чотирьох матросів шхуни «Браття», яких з’їли у гавані Моліне.
11 травня 1772 року, після першої мандрівки Кука, до бухти Островів увійшли два французьких судна: «Маскарен» під командуванням Маріона і «Кастрі» на чолі з капітаном Крозе, Маріоновим помічником. Лицемірні новозеландці зустріли гостей вельми щиро. Вони навіть удали із себе полохливих. Аби «приручити» їх, французам довелося дарувати їм подарунки, щодня приязно з ними розмовляти.
Їхній вождь, метикуватий Такурі, за словами Дюмон-Дюрвіля, належав до племені вангароа і був родичем туземця, якого Сюрвіль захопив у полон два роки тому.
У країні, де панує закон «око за око», Такурі, ясна річ, не зміг пробачити образу, завдану не лише особисто йому, а й усьому племені. Він терпляче вичікував прибуття першого-ліпшого європейського судна. А коли те з’явилось на горизонті, втілив у життя свою страшну помсту з нелюдською холоднокровністю.
Він як міг старався приспати пильність французів. Удавав із себе доброго, сам і з товаришами ночував на французькому кораблі. Привозив французам найсмачнішу рибу. Йому допомагали дружини і їхні доньки. Незабаром дикуни дізнались імена офіцерів і стали запрошувати їх до себе на гостину. На березі туземці зустріли гостей без зброї і всіляко намагались викликати до себе цілковиту довіру.
Капітан Маріон став на якір у бухті Островів, аби змінити на судні «Кастрі» щогли (їх-бо вельми попсувала остання буря). Він оглянув острів і 23 травня знайшов там пречудовий кедровий ліс, що ріс за вісім кілометрів од берега, неподалік бухти, яка лежала за чотири кілометри від корабельної стоянки. У цьому лісі й розбили табір. Дві третини матросів, озброївшись сокирами та іншим інструментом, взялися зрубувати кедри й прокладати дорогу, що вела до бухти. Розбили ще два табори: один на острові Моту-Аро, в центрі бухти, – сюди перевели хворих, ковалів і бондарів, а другий на березі океану, за шість кілометрів од стоянки суден; останній сполучався із табором теслів. У всіх трьох пунктах морякам допомагали сильні й зграбні дикуни.
Та капітан Маріон завжди був насторожі. Він не пускав на судна озброєних тубільців. А матроси на берег завжди висаджувалися зі зброєю. З часом тубільці своєю взірцевою поведінкою таки приспали пильність французів. Нарешті Маріон дав наказ відряджати людей на берег без зброї. Хоча капітан Крозе виступав проти такого наказу, Маріон був непохитний.
Після цього випадку тубільці подвоїли вияви своєї уваги і пошани. Вони заприятелювали з офіцерами. Такурі часто брав на корабель свого сина і залишав його там на ніч. А 8 червня Маріона проголосили «великим вождем» цього краю, і відтоді його голову прикрашали чотири білі пера – знак найвищих почестей.
Французи перебували в бухті ось уже тридцять три дні. Робота добігала кінця. На кораблі почали вантажити прісну воду з джерел Моту-Аро. Невдовзі всі мали відплисти від цього гостинного берега.
12 червня о другій годині човен командира спустили на воду – пливли порибалити поблизу поселення вождя Такурі. У човні перебували Маріон, двоє офіцерів, Водрикур і Легу, волонтер, каптенармус і дванадцять матросів. Супроводжували рибалок п’ятеро туземних вождів на чолі з Такурі. День обіцяв бути чудовим. Та надвечір човен з капітаном не повернувся на судно. Його відсутність не сполошила команду – всі подумали, що капітан вирішив заночувати в таборі.
