У лісничівці - Парфанович Софія (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
— Повинен був ще пожити трохи біля мами, такий ще маленький і слабкий, — жалувала лані Ганна псяче немовля.
— Нічого, звикне. А чим швидше, тим ліпше для нього. Є це звичайний кундель, нашої сільскої породи, але мати його досконало справлялася на ловах з диками і його теж я потребую для цієї справи, — говорив пан Вірстюк, приглядаючись до песика.
— Яке потішне! Іде й заточується.
— Але велика голова й оці куці, але грубі ноги вказують, що з нього виросте міцний пес.
— Не ліпше б тобі було взяти якогось породистого пса? Це ж простюх.
— Передусім, він зовсім не такий простюх, як тобі здається. Довга шовкова жовта шерсть та лапаті вуха нагадують, що в ньому є щось від сетера. Врешті, до ловів на дика найкраще надаються два роди псів: ямники і наші звичайні сільські пси. Ямники, хоч малі, дуже добре справляються з нагінкою диків. Інша справа одинець. Нагінка на одинця для пса небезпечна гра і до цього треба, так би мовити, спеціяліста.
— Тату, що таке одинець? — поцікавився Славко.
— Це, сину, старий, самотній дик. Звичайно, дики живуть стадами, чи невеликими групами. Мами, що їх, як і домашніх свиней, називають льохами, водять за собою молодих. З ними є й самці. Дики групами виходять на поля та риють їх, вибираючи з землі картоплю.
— Ага, я чув, як Микола вчора нарікав, що дики картоплю попсували.
— Вони і овес нищать. Пасуться й толочать його, завдаючи великої шкоди господарству. Тому ми на них і полюємо. А то розмножились би і не давали б жити.
— А що вони їдять в лісі? — питав далі Славко.
— В лісі вони також риють, вишукуючи личинок комах, хрущів, подекуди й коріння рослин з’їдають. Я покажу тобі, як виглядає в лісі їхня робота.
— Чи і в лісі дики шкідливі?
— Ні, вони там навіть корисні, бо винищують личинки шкідливих комах. А коріння дерев росте надто глибоко, щоб могли його псувати. Але якщо йде про одинця, старого дика, що відбивається від стада і ходить сам, то він злий і небезпечний. Два сильні ікла, які стирчать з його пащі, гострі, як ножі. Ними він тільки махне, і вже пса немає. Тож для полювання на одинця треба справних, а головне, обережних псів.
— То ти цього вчитимеш, тату?
— Ні, не я. Пес учиться від пса. Він ходитиме спочатку на лови з Рибаковим Розбоєм, а потім і сам буде ганяти диків.
Рибак був старий селянин, що жив на галявині, під лісом. Він сам був досконалим ловцем-грабіжником. Таких, по німецькому, називають «равбшіц». Не маючи дозволу на лови й зброю, вони полюють крадькома. За їх великий досвід інколи цінять їх лісничі й ловці, але карає закон, звичайно, коли зловлять на гарячому вчинку. Та Рибак якось ціле життя обходив ці закони…
— Тату, як песик буде називатися?
— А як би ти хотів його назвати, Славку?
— Чи я знаю? Може, хай і він також називається Розбій?
— Е, ні, бо як кликатимем, не знати буде котрого, чи нашого, чи Рибакового. Але можемо назвати його Співак. Він, певне, буде добре гавкати, а ми вже мали подібного пса, що також був добрий до ловів.
Малий Співак, наче б розуміючи, що про нього говорять, крутив куцим хвостиком та лащився до Славка. Але ж раптом, побачивши Мурку, що вскочила до хати крізь вікно, загавчав на неї тонко, по щенячому.
— Гав, гав, гав, гав!
Киця подивилася зневажливо на такого малого ворога та спокійно пішла до своєї мисочки з молоком.
— Дивіться, таке мале, а вже чіпляється до кицьки. Та він ще не знає, чим пахне війна з котом. Хай йому Мурка плюне в очі й подере ніс, тоді він зрозуміє, що з нею справа не проста.
— Навіть очі кіт може видерти псові, правда, тату?
— Може. Через те пси й ненавидять котів. Але коли їх дома разом виховувати, вони не ворогують, а інколи навіть любляться. Співак теж звикне до нашої Мурки. А як ловецький пес, і загалом не сидітиме дома, тільки в загороді, на дворі. Він мусить загартуватися для всякої негоди.
Співак не переставав гавчати на Мурку. То підступав до неї, то відступав, задкуючи, при чому наче б скаржився тонким скавулінням. Киця, наївшись, сіла, вилизуючи свій кожушок. Все ж час від часу поглядала уважно на нового ворога. Врешті, їй мабуть набридло його докучання, бо зразу вона повернулась і плюнула Співакові в очі.
— Вав, вав, вав! — заплакав він, та, підібравши під себе хвіст, сховався під лавку.
— Бачиш? Оце тобі наука! — сміявся пан Вірстюк. — Як зачіпатимеш кицю, ще й не так прикро буде.
Та Співак швидко забув образу. Як тільки Мурка скочила на піч грітися, виліз з-під лавки й ухопивши Ганніного черевика, став гратися ним. Узявши в зуби, трусив його та підкидав, гавкаючи.
— Ах, ти, пустотнику! — крикнула пані Ганна, відбираючи черевика. — Навчися перше на ногах добре стояти! Хочеш гратися? От тобі ганчірка. Можеш її хоч і подерти.
Співак не був вибагливий. Він зараз же з тою самою охотою взявся за ганчірку, а коли Славко, жартуючи, став її віднімати, забава зробилася більш приємною й цікавою.
— Хай росте, — говорив пан Вірстюк, — потім навчимо його стрибати через ціпок та щось носити. Коли ж він затямить ще й слухати та за наказом приходити, або кудись бігти, його домашню науку буде скінчено.
— Тоді він піде до школи Розбоя, тату?
— Е, ні, він ще надто молодий для цього. Спочатку ходитиме зі мною до лісу та вивчатиме ліс, його життя, буде винюхувати й вишукувати сліди дичини, при чому я навчу його, як поводитись підчас ловів. Приблизно до двох літ, він уже буде дорослим і ходитиме зі мною на полювання.
Так Співак почав своє життя в лісничівці.
2. НАУКА
— Апорт! — наказував пан Вірстюк, кидаючи камінець. Перед тим господар плював на камінець та давав його понюхати Співакові.
Пес стояв у поставі, готовий до бігу: тіло витягнене, задні ноги вперлись у землю, передні легко доторкаються її. Розумні очі з цікавістю слідкували за рухами руки господаря та напрямом, у якому полетів камінь.
Почувши команду, Співак стрілою кинувся навздогін за каменем. Відшукавши його в траві, схопив у зуби й ліг з ним на землю.
— Апорт! — крикнув удруге пан Вірстюк.
Це означало, що Співак мусить принести камінь назад. Та пес ще не розумів цього. Тож пан Вірстюк підійшов до нього, та, взявши камінь, держав перед носом пса, поволі відступаючи, провадив за собою тварину.
Повернувшись на те місце, де був раніш, господар поклав камінець на землю й наказав: Не руш!
Пес весело крутив хвостом і старався все ж таки взяти камінь та хоч погратися з ним.
— Не руш! — гукав пан Вірстюк, погрожуючи пальцем.
Але пес не розумів наказу й схопив камінь.
За це дістав легкого ляпаса.
Пан Вірстюк відібрав камінь та поклав на землю.
Тепер уже пан і пес стояли біля каменя. Співак дивився на нього ласими очима. З його пащі текла слина, й він облизувався смаковито, так, наче б не камінь лежав перед ним, а шматок ковбаси.
— Не руш! — грозив пан пальцем.
Співак дивився своїми жвавими, веселими очима панові в очі. Він зрозумів: без наказу не можна нічого брати. Пан нахилився і поплескав пса по спині:
— Буде з тебе мисливець, — похвалив.
Пес швидко вчився. Правда, ношення, тобто «апортування» речей ще деякий час не йшло гладко. Але, зрештою, це не було дуже важним, бо не належало до завдань пса, що полює на диків.
Згодом пан Вірстюк навчив Співака нападати. Але ж пес не смів кусатись, а тільки мусів затримувати того, на. кого напав, гавкаючи й загрожуючи зубами, доки не прийде господар та не займеться зловленим сам.
Тут головне — безоглядний послух. Ніякої своволі не може бути.
Дуже швидко збагнув це Співак. Вія зрозумів, що тільки за наказом господаря вільно вживати зубів.
Незабаром почав Співак ходити з паном до лісу. Тут пан давав нюхати псові сліди дичини, наприклад, слід дика. Вони довго йшли за тим слідом. Пес попереду, а господар позаду. Нарешті пес «чув» звірину і сповіщав про це коротким гавчанням.
