Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».
Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…
— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.
— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.
Зацікавлений такою дивною організацією розподілу ведмежих володінь, я незабаром зупинився перед великою сосною і пересвідчився на власні очі, що Петро Андрійович нічого не вигадав.
Досить високо на стовбурі дерева були добре помітні борозенки, зроблені, очевидно, міцними пазурами. Ми рушили з мисливцем далі, і такі самі позначки я вгледів ще на декількох деревах.
Проте для мене все ще лишилося загадкою, як інші ведмеді, блукаючи по тайзі, розпізнають і знаходять своїх сильніших родичів. Потім мені пояснили, що ведмеді для позначок вибирають такі дерева, які обов'язково привернуть до себе увагу інших волохатих. Це, мовляв, передусім дерева з розложистими кронами, з дуплами, в яких іноді рояться дикі бджоли, а також стовбури, примітні ще чимось, цікавим лише для ведмедів.
Усе це було тим загадковіше, що вимагало від ведмедів принаймні деяких знань з дендрології. Та, зрештою, хто знає, чим обдарувала природа ведмедів, щоб вони тільки могли витримати в боротьбі за життя в суворих умовах тайги.
Петро Андрійович знову розговорився, і цього разу він майже переконав мене.
— Людині важко було освоювати тайгу. Вона валила дерева, що витримали всі бурі, хурделиці, пожежі… Будувала собі міцні споруди, які б могли протистояти всім стихіям. Спочатку самотні житла, а потім об'єднаними зусиллями — цілі селища. Важко було орати цілинний грунт, обробляти поля й вирощувати культури. Наші прадіди та батьки окропили цю землю не тільки потом, але й кров'ю… Ведмеді й вовки, барси й тигри відстоювали своє право на владу в тайзі і не хотіли даремно віддавати людям це дике царство. Словом — глушина. Вона поглинала хоробрих, а боягузів подекуди випльовувала. І саме хоробрі й мужні люди вирішували та й зараз вирішують тут усе — люди, здатні протистояти всім небезпекам і труднощам. Звірі, кінець кінцем, побачили, що людина сильніша, й відступили.
Вертловка — віддалене селище, і кордон між людьми й хижаками пролягає тут за колгоспними полями та рікою.
Як ви вже знаєте, в нас дуже багато ведмедів. Кожного року я здираю щонайменше півдюжини ведмежих шкур, а інші мисливці здобувають їх ще більше, і все одно ведмедів досить. Може, саме тому ці звірі розподіляють між собою свої мисливські угіддя.
Так, позначки тут були, але їх доцільність, принаймні для мене, лишилася ще не зовсім переконливою.
Пізніше я розпитував про це компетентних людей у Ленінграді. Деякі з них розвели руками й знизали плечима, а інші — ті, які добре знали тайгу, — ствердили, що ведмеді справді таким чином позначають свої ловища.
Шкода, що в мене не вистачило часу, а головне, терпіння, щоб ходити по тайзі й побачити ведмедя, який би позначав свій район, або принаймні простежити, яке враження справила б ця позначка на якогось кошлатого приблуду.
Ми поверталися після обходу в село, коли раптом зовсім низько над нами пролетів літак. Петро Андрійович простежив за його польотом і вигукнув:
— Він, мабуть, сяде на лузі біля ріки, дивіться, кружляє! Цікаво, хто це впаде до нас з неба.
Коли ми прийшли в селище, на лузі вже панувало надзвичайне пожвавлення. Жителі, головним чином молодь, бігли до літака, з якого виходило два чоловіки. Підійшовши ближче, я, на превеликий подив, пізнав одного з них. То був геолог Олег Андрійович Феклістов. Весело посміхаючись, він махав мені рукою й гукав:
— От я вже й тут! Як бачите, дуже поспішав, щоб вам не довелось довго чекати.
Петро Андрійович подав Олегові обидві руки:
— Щиро вітаю вас, дорогі гості з небес.
І тільки тут мені спало на думку, що приліт Олега до загубленого в тайзі селища — не зовсім звичайна подія. Де і як роздобув він літак, що примусило його так поспішати? В мене вже вертілося на язиці запитання, чи не пов'язаний цей політ через тайгу з його соболями, як геолог засміявся, взяв льотчика під руку й пояснив:
— Дозвольте представити вам Михайла Дмитровича Карасика, начальника нашої аерогеологічної розвідувальної служби. Це він люб'язно подбав, щоб я не розтрусив свої кістки по дорогах тайги. Він виїхав зі мною з Чити, бо буде тепер провадити повітряну картографію деяких місць в околицях Алдана. Не заставши вас у містечку, я спочатку відчував себе зовсім безпорадним, тому що вантажна автомашина мала виїхати до вас аж через чотири дні. На щастя, тут був Михайло Дмитрович. Він переговорив із своїми співпрацівниками, вони якийсь час розглядали подекуди неповну карту цього району і потім дозволили нам летіти. А політ через тайгу, — скажу я вам, — це щось приголомшливе, навіть шкода, що тривав він так недовго.
— Ну, тут я можу допомогти, — промовив Карасик, — зараз же відвезу вас назад.
— Дякую, відмовляюсь. Я такий радий, що нарешті опинився на місці, яке для мене так багато означає, тому що… — проте Олег не закінчив почату фразу. Очевидно, він не хотів тут, поміж чужими людьми, говорити про причини своєї подорожі. Мабуть, у нього були на це свої міркування. Може, знову йшлося про соболів.
Аж тут озвався Чижов:
— Якщо ви, дорогий гостю, справді можете взяти когось із собою в зворотний політ до районного міста, то ми скористаємося з цієї нагоди і пошлемо з вами нашого «чарівного стрільця» Урманінова, котрий їде на всесоюзні змагання в Москву. Уявіть собі, він вибиває з гвинтівки сто одне очко із ста можливих. Так пристрілявся, що останній постріл робить заплющивши очі і вимагає за це додатково одне очко!
Ми засміялись, а льотчик промовив:
— Згоден, хай збирається. За дві години стартуємо.
Проте відліт затримався, бо небо раптом закрила чорна завіса хмар і незабаром линув дощ.
Олег також оселився в Чижова; тільки-но поклавши свої речі, він разом з хазяїном пішов до найстарішого мешканця селища Родіона Родіоновича Орлова, нічого не сказавши мені про мету свого візиту.
Через деякий час він повернувся, і ми сіли в просторій світлиці до столу, на якому, за сибірським звичаєм, було стільки страв, що в мене розбіглися очі і я просто не міг збагнути, як могла господиня так швидко приготувати справжній бенкет.
Тут стояли миски з дичиною, смаженою, печеною рибою, шаньги, копчена шинка, печеня з свинини, огірки з часником, черемша, тобто дикий часник, у сметані, ікра, солоні та мариновані гриби.
За столом, крім мене, сиділо дев'ять чоловік, з яких я знав хазяїна, Олега, шофера Ілька та пілота. Інших мені тільки представили, і тепер саме відбувалося ближче знайомство.
Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.
Справді гідним уваги гостем був старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Він прийшов разом з Олегом, сів поруч нього й весело гукнув:
— Бачу, ви приготували тут невеличкий бенкет. Що ж, я цілком підтримую це. Для далеких гостей хай течуть молоко й мед. Адже у нас гостює навіть Олег Андрійович Феклістов, онук славного борця проти царської тиранії і наукового піонера нашого краю Івана Хомича Феклістова!
Слова Родіона Родіоновича викликали в усіх присутніх оплески, а в мене — надзвичайний подив, бо я не мав навіть найменшого уявлення про знаменитого предка Олега. Та перш ніж встиг я запитати про подробиці, хазяїн весело вигукнув:
