Чорний красень - Сьюэлл Анна (читать книги полные .txt) 📗
Маєток графа W. вражав величною красою, та й чималі графські стайні, що стояли трохи далі, теж виглядали солідно. Ми в’їхали в двір, оточений кам’яною огорожею, і Джон гукнув містера Йорка.
Містер Йорк виявився доволі симпатичним чоловіком середніх літ із вольовим голосом. Він, як годиться, привітався з Джоном, мимохідь оглянув мене та Джинджер і гукнув стаєнного. Наказавши йому відвести нас до стайні, він запросив Джона в дім перекусити з дороги.
Нас завели до великої просторої конюшні й розмістили у сусідніх стійлах. За півгодини, коли ми вже були почищені та нагодовані, до стайні зайшли Джон і Йорк — наш новий кучер.
— Добре, містере Менлі, — промовив Йорк, ретельно оглядаючи мене і Джинджер. — Я не бачу в цих конях якихось вад, тепер скажіть мені таке. Кожен кінь, як і людина, має якісь характерні риси, і те, що добре для одного, не конче добре для іншого. Тож поки ви тут, я хотів би знати, чи є в них якісь особливості, про які краще попередити заздалегідь?
— Знаєте, — промовив Джон, — мені дуже шкода з ними розлучатися, бо, як на мене, в усій Англії ви не знайдете другої такої пари. Та ваша правда, у кожного коня, як і в людини, свій характер. Цей вороний — не кінь, а просто диво; мені здається, він від самого народження не знав ні грубощів, ні стусанів, і для нього немає більшого задоволення, ніж виконувати волю свого господаря. Кобилі ж у дитинстві, схоже, пощастило менше, та й продавець її казав те саме. Коли вона потрапила до нас, таких натуристих було ще пошукати. Та як побачила, що в нас не так уже й погано, то поволі виправилася. Три роки служби — і жодного вибрику. Я вам так скажу: коли з нею по-людськи, то більш роботящої конячки, ніж вона, ви ніде не знайдете. Але від природи вона більш запальна, ніж вороний, на мух злиться більше, заплутаний повід дратує її більше, а коли ви її скривдите, то можете не сумніватися, що вона відплатить вам тією ж монетою. А зрештою, чи не вам знати, що таке гарячий кінь?
— Авжеж, — погодився з ним Йорк. — Я все зрозумів. Та, бачте, тут у кожного стаєнного свої примхи, і домогтися, аби кожен робив те, що він має робити, справа не з простих. Та зрештою, що залежить від мене, я робитиму вправно, на це ми й пристанемо. А те, що ви говорили про гніду кобилу, я неодмінно матиму на увазі.
Коли вони уже виходили зі стайні, Джон раптом пригадав:
— Знаєте, у нас не вдягали збрую з мартингалом. Вороний узагалі не знає, що це таке, а кобила, якщо вірити торговцеві, саме через цю штуку й стала такою норовистою.
— Ну, ні, коли вони вже тут, мартингала їм не уникнути, — зізнався Йорк. — Особисто мені більше до вподоби, коли кінь почувається вільно, та й наш господар ніби теж, а от пані господиня… Їй має бути все по моді, і якщо кінь тримає голову трохи нижче, ніж треба, вона на нього навіть не погляне. Я мартингалів не любив і не любитиму, та проти нашої пані не підеш, і коли вона кудись їде, від мартингала не відкрутишся!
— Шкода, коли так, — спохмурнів Джон. — Ну що ж, мені пора, у мене скоро потяг.
Він підійшов до мене і до Джинджер, лагідно поплескав нас і сказав на прощання декілька слів. Голос у нього був дуже сумний.
Я ж на прощання просто тицьнув ніс йому в руку. Попрощавшись із нами, Джон розвернувся й пішов, і я вже більше його не бачив.
Наступного дня до стайні, щоб поглянути до нас, завітав сам лорд W., і, схоже, наш вигляд його цілком задовольнив.
— Як на мене, коні зовсім непогані, — заявив він. — Та зрештою, коли сам містер Гордон, мій друг, дає їм такі чудові рекомендації, інакше й бути не може. Шкода, звісно, що вони не однієї масті, проте для нашої місцевості згодиться, головне, аби гарно ходили у запрягу. А от коли поїдемо до Лондона, то треба буде підібрати пару для Барона. А вороний, напевне, дуже гарний під сідлом.
Йорк переповів йому все, що казав про нас Джон.
— Ну що ж, — промовив граф, — дивіться за кобилою в обидва і не намудруйте з мартингалом. Я думаю, все буде гаразд, ну, може, ще на початках повередують трохи. Не забудьте попередити про це пані.
Після обіду нас запрягли в екіпаж і підвели до входу в маєток. Маєток вражав грандіозністю, він був утроє більший за помешкання у Біртвік-парку, та, як на кінський розум, старий будинок виглядав затишніше. Біля входу до маєтку стояли два лакеї, вбрані у коричневі лівреї, короткі червоні штани та білі панчохи. Невдовзі почулося шелестіння шовку: на кам’яні сходи маєтку ступила пані. Вона обійшла нас — висока, з гордовитою поставою, — зміряла прискіпливим поглядом, схоже, залишилася чимось незадоволена, але нічого не сказала і мовчки сіла в екіпаж.
Під час цього першого виїзду відбулося моє «знайомство» з мартингалом. Я б не назвав його зручним, адже, коли на тобі ця штуковина, ти вже не здатен підіймати чи опускати голову, коли захочеш. Та хай там як, мені не довелося задирати голову вище, ніж я робив це зазвичай. Мене більше непокоїла Джинджер, але моя напарниця трималася спокійно, навіть якщо й була чимось незадоволена, то нічим цього не виказувала.
Наступного дня ми знову стояли перед входом із лакеями. Знову, зашелестівши шовками, пані спустилася сходами, і ми почули її вольовий голос:
— Йорку, негайно підніміть коням голови, щоб на них було приємніше дивитися.
Йорк спустився з козел, шанобливо вклонився графині й сказав:
— Я дуже перепрошую, пані, але ці коні три роки не знали, що таке мартингал, і містер W. казав, що було б краще, якби вони звикали до нього не одразу, а поступово. Та якщо ваша ясновельможність вважає інакше, я можу затягнути ремінь трохи більше.
— То зроби таку ласку, — промовила графиня.
І Йорк, щоб догодити господині, тугіше затягнув нам мартингали. Кожна дрібничка — добра чи погана — має значення, і коли того дня нам довелося підійматися по крутому схилу, я зрозумів це особливо добре. За старою звичкою я хотів було нахилити шию нижче, адже так легше тягнути екіпаж на підйомі, але, через проклятий мартингал довелося йти із задертою головою, і незабаром мої ноги та спина стали змагати від утоми. Коли ми вже стояли у стайні, Джинджер сказала:
— Ну от, тепер ти знаєш, що таке мартингал. Та зрештою, від цього не вмирають, тож я змирюся і мовчатиму, аби не гірше. Як не крути, а ставлення до нас тут непогане. Та коли вони і далі насідатимуть на мене, о, тоді хай начуваються! Я їм не якась забита шкапа, щоб терпіти ці знущання!
Дірка за діркою наші мартингали ставали щодня дедалі тугішими й тугішими, і якщо колись я радо чекав тієї миті, коли на мене надягали упряж, тепер я починав її боятися. Джинджер, дарма що мовчала, поводилася також неспокійно.
Коли ж нам кілька днів поспіль не прикорочували мартингала, я вже став думати, що найгірше позаду, і потай уявляв, як я вправно несу свою службу, хоча, правду кажучи, вона давно перетворилася із задоволення на муку. Де ж мені було знати, що найгірше — попереду.
Розділ 23
Нам уривається терпець
Одного дня графиня вийшла до екіпажа дещо пізніше, зате її шовки шелестіли як ніколи.
— Їдемо до герцогині В., — оголосила вона, а потім, після хвилинної паузи, звернулася до кучера: — Йорку, ну, невже вам зовсім не хочеться, щоб ці коні були схожі на коней? Та підійміть їм голову одразу на стільки, на скільки потрібно, бо мені гидко дивитися на це жалюгідне видовище!
Йорк вирішив почати з мене, і, поки стаєнний притримував за повід Джинджер, він затягнув мій мартингал, так задерши мені голову, що я думав, шия в мене трісне. Коли настала черга Джинджер, вона, за старою недоброю звичкою, стала крутити головою та кусати вудила. Вже хто-хто, а Джинджер добре знала, що це таке, і коли Йорк став розщіпати ремінь, щоб ще більше його затягнути, вона так хвицнула задніми ногами, що черкнула Йорку по носі й збила з голови капелюха, а стаєнний ледве втримався на ногах. Схопивши Джинджер за вуздечку, Йорк зі стаєнним, уже вдвох, намагалися утримати її на місці, та Джинджер із двома могла б легенько упоратися, і вона боролася, то присідаючи на задні, то стаючи дибки, то відчайдушно хвицаючись навсібіч. Урешті-решт вона влучила копитом у дишло і впала, щоправда, перед цим вона ще встигла кресонути по мені копитом. Важко сказати, що б вона ще встругнула, але Йорк усією вагою присів їй на голову і закричав:
