Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
Єніка огортав приємний і ніжний аромат, у якому переважав солодкий запах. ванілі. Часом медвяні пахощі аж запаморочували його.
Єнік сидів і дивився. Геть забувши, що він мисливець, хлопець мріяв, зачарований навколишньою красою.
На одній гілці, на віддалі випростаної руки, буяв пишний кущ орхідей. Його стебло з кількома побурілими, майже засохлими квітами повисло в повітрі. Єнік обережно обірвав кущ і скинув на землю.
Це була його перша здобич. Він гадав, що то, мабуть, якась дрібничка, й дуже здивувався, коли десь за годину прибіг дядечко Франтішек і звелів усім індіанцям старанно шукати саме цю рослину на дереві, на якому сидів Єнік.
— Єніку, то це ти знайшов? — кричав дядечко радісним голосом. — Який ти молодець! Ти навіть гадки не маєш, як тобі знову пощастило!
Єнікові згори було добре видно, як Франтішек, нахиляючись, знову й знову розглядав коричневі м'ясисті квіти з жовтогарячою чашечкою, немовби збризкані золотою фарбою й покреслені бузковими рисками.
Пополудні, тільки-но мисливці повернулися до табору, дядечко Франтішек одразу ж почав гортати книги, які взяв із собою, й порівнював знайдені квіти з малюнками.
— Ти знайшов рідкісний різновид, парубче, так званий цимбідія! — схвильовано промовив він і поплескав Єніка по плечу. — Якщо тобі ще раз так поталанить, то ти окупиш усе, що витратив на тебе містер Гау.
Єнік почував себе безмежно щасливим. Нарешті він став потрібною в експедиції людиною! Хлопець твердо вирішив, що від сьогодні розшукуватиме тільки найрідкісніші види орхідей і доведе всім, на що він здатний!
Трохи згодом індіанці відшукали ще один такий самий кущ, і дядечко Франтішек був надзвичайно задоволений здобиччю цього дня.
Але куди ж поділися грабіжники, які весь час ішли слідом за мисливцями? Про них ніхто нічого не відав. Мабуть, вони дійшли по сліду аж до нового табору мисливців, — одначе, побачивши, що білі несподівано знайшли надійний захист у лісорубів, пішли з порожніми руками; напасти на табір лісорубів у них забракло сміливості. Накинутися на беззбройну жертву в цих волоцюг відваги ще вистачить, але перед дужим супротивником вони завжди тікають.
Розлогі навколишні луги, як судити з їхнього темно-зеленого кольору, розкинулися на болотистій місцевості. Там кишіла пташня; про це свідчили не лише незліченні зграї, що кружляли над лугами вдень, але й багатоголосий вереск, який лунав, тільки-но надходила ніч.
Одного прохолодного ранку наші друзі вирушили на полювання.
Лготка радісно бігала в траві й вищала од щастя, коли перед нею злітала зграя сполоханих куріпок або вискакували птахи, схожі на степових дрохв. Вона переколошкала безліч болотяних пернатих, які нагадували собою курочок, коростилів та бекасів; усе це з голосним криком злякано злітало над болотом і щезало десь удалині.
Тож не дивно, що постріли лунали один за одним і синюватий дим серпанком стелився по траві. Лготка забула про втому: вона то нюшила дичину, то просто кидалася на зграю птахів, то звідкілясь приносила впольовану здобич. Навіть коли втома звалила з ніг мисливців і вони сіли відпочити на м'якій подушці сухої трави, Лготка без упину бігала навколо й щось винюхувала, шукала.
Дядечко Франтішек, сидячи на пагорбі, звернув увагу своїх друзів на одну особливість гватемальської савани. Це не пістрявий луг, де перемішано всі барви. Ні. Савана — це площина, що складається з окремих острівців певних видів рослин: туди, де панує один сорт трав, ніколи не дістанеться інший; і ці острівці різних відтінків та барв — голубих і рожевих, жовтих і коричневих, фіолетових й ніжно-білих — приємно милують людське око.
Дієго, який супроводжував мисливців, був у них за гучка й носив упольовану дичину, несподівано покликав усіх до себе й показав на нору, сховану в молодому порості. Обережно підійшовши, мисливці побачили в норі чорного звірка з білими смугами від голови аж до самого хвоста. Звірок спокійно спав, зануривши в шерсть свою вузьку довгу морду.
— Це ж мурахоїд, — шепнув дядечко Франтішек і тихенько відійшов убік разом з усіма. — Не чіпайте його — цей ласун надто смердючий. Побажаємо йому всього найкращого й приємних снів
Єнік хотів був розбудити мурахоїда, але дядечко не дозволив.
— Облиш. Ось коли ми зустрінемо тапіра, то обов'язково застрелимо його, — пообіцяв він хлопцеві. — Панцерники, яких ми тут, мабуть, теж побачимо, та мурахоїди не годяться до їжі. Недавно повз наш табір бігло стадо пекарі — на м'якому грунті залишилися відбитки їхніх ніг. От коли б нам пощастило їх зустріти, то можна було б улаштувати справжній банкет.
Потім дядечко Франтішек пояснив цікавому Єнікові, який вигляд мають пекарі: це досить жваві тварини, схожі на кабанів, тільки трохи вищі на зріст.
Лготка, не дочекавшись стрільців, почала полювати на власний страх і риск. У траві зненацька пролунав писк — так пищить Дикий кролик, коли на нього нападе лисиця, — і тієї ж хвилини прибігла Лготка. В пащі вона тримала звірятко, схоже на морську свинку й геть обросле щетинястою шерстю.
— Пхе, що це ти принесла? — вичитав їй Єнік. — Ану, зараз же кинь!
Лготка у відповідь лише радісно закрутила хвостом, проте здобич не кинула.
— Та це ж агуті, — мовив дядечко. — Навіщо ж його кидати? Він схожий на нашого зайця. Віддай його Дієго й ти скуштуєш чудового м'яса. Якщо нам пощастить спіймати таке звірятко живим, то візьмемо його з собою. Воно дуже ласкаве, і приручити його зовсім легко.
Єнік стрімголов кинувся разом із Лготкою до того місця, де вона впіймала агуті, — Дієго називав його «цупол», — але запізнився: звірятка вже розбіглися й поховалися в заростях.
Дієго засміявся, побачивши, як засмутився Єнік, і пообіцяв, що завтра принесе йому цих агуті скільки завгодно: їх за іграшки ловлять сильцями, так само як і ховрашків.
Мисливці вже поверталися до табору, коли раптом Дієго, який допомагав їм нести здобич, відскочив убік, кинувши свою ношу.
— Отові! — з жахом крикнув хлопець і озирнувся, шукаючи гілляку або яку іншу зброю.
Дядечко Франтішек миттю зірвав з плеча рушницю й підбіг до переляканого індіанця, який показував на траву. Гримнув постріл, але дядечко і хлопець ще довго стояли непорушно. Лише коли розвіявся дим, Франтішек ступив уперед кілька кроків і довгою палицею тричі вдарив по траві.
— Ходіть ближче, не бійтеся, тепер уже ніхто вас не вкусить! — сказав він.
Всі підбігли до них і з цікавістю розглядали огидне, перебите навпіл тіло змії.
— Ця змія зветься отові. Вона така ж небезпечна, як і гримуча змія, ба навіть ще небезпечніша, бо нападає на свою жертву зненацька, а отрута її діє надзвичайно швидко.
Дядечко Франтішек, здається, знав буквально про все, що тільки росло, літало, плавало, повзало або стрибало.
— Погляньте, його перебило шротом навпіл, а він усе ще сіпає головою!
— Бережіться цієї негіді! Отові — страшніший за найлютішого хижака!
Отові добили гіллякою, й наші друзі швидко рушили далі, бо комарі ставали чимраз нестерпніші. Мисливці поспішали до таборового багаття, щоб нарешті спекатися цієї погані. Лісоруби знали, гілля яких кущів дає багато диму. Вони цілими оберемками кидали те гілля на вогонь і таким робом досить швидко здихалися кровожерних нападників.
Ви, певно, уявляєте собі, з якою радістю зустрів Хосе мисливців і їхню здобич. Те, що він не варив сьогодні, треба було закоптити: інакше в жарких країнах зберегти м'ясо неможливо — воно псується наступного ж дня. Тому дядечко Франтішек, як правило, не дозволяв забивати дичини більше, ніж це потрібно на один день. І все ж таки другого дня вранці він сам показав Єнікові птаха з червоно-золотавим пір'ям.
— Цей карпінтеро пасуватиме до твого куруку, — тихо прошептав він. — Карпінтеро — тутешній різновид дятла. Бачиш, яке в нього гарне забарвлення! Тільки гарненько цілься, щоб не схибив!
