У лісничівці - Парфанович Софія (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
— Зіка! Зіка! — гукнув лісничий. — До ноги!
Послушна сучка підвелась із землі, та дивлячись винувато в очі своєму панові й підібравши хвіст під себе, подалась за ним назад з гущавини.
Вийшовши з кущів, пан Вірстюк нахилився, та, поплескуючи сучку по голівці, приговорював:
— Чемна, добра цюця! Ти бачила, як вона, бідна, боялася за життя своїх дітей?
Пан Вірстюк стояв на ганку та чистив свою рушницю. Він розібрав її на частини, а потім кожну з них дбайливо витирав ганчіркою. Далі намастив оливою та витер оленячою шкіркою. Біля нього крутився Славко. Він, як гідний син лісничого, цікавився найбільше рушницею, подавав батькові частини та розпитував його:
— Тату, то карабін?
— Є два роди рушниць, сину: одну з них називають справді карабіном, хоч то не українське слово. Карабін заряжають кулями, і з нього стріляють більшу дичину, як от: вовків, диків, ведмедів, оленів та сарн. Меншу дичину й пташню полюють з рушницею. Набивають її шротом.
— А то карабін, чи рушниця? — Славкові чорні, рухливі очі дивляться з цікавістю на зброю.
— То карабін, хлопче, бачиш?
Батько показав замок, що його вийняв для чищення. Через люфу він перетягав шнурок, що мав посередині нав’язане клоччя. Протягаючи клоччя в обидва боки, батько чистив люфу.
— Карабін складається з кольби, дюфи й замка, на якому є спусковий язичок. Ще є мушка…
— А я знаю, знаю, що то мушка. То, як стріляти, то треба наперед взяти звіря на мушку.
— Так, це правда. Предмет, у який стріляють, треба докладно взяти на оцю мушку, інакше не потрапиш.
Батько закінчив чистити одну рушницю та поклав її в кутку.
— Подай-но дубельтівку, Славку, тепер ми її почистимо!
Батько зняв підкладку під люфами, вони відчинилися й рушниця розпалася на дві частини.
— Оце приклад. У нас також кажуть кольба, а оце дві люфи, відкіля називають її дубельтівкою.
Почистивши частини та намастивши їх легко оливою, батько склав назад усе, як було, та, відсунувши замок, зігнув рушницю й показуючи Славкові два отвори люфи, пояснював:
— Тут кладуться набої. Це шрот разом з порохом. За давніх часів до рушниць окремо насипали пороху, а окремо шроту. Тепер вони в одному готовому набої.
— Тату, ти мене навчиш стріляти, правда?
— А як же, ти ж син лісничого, гарно б то виглядало, коли б ти не вмів стріляти!
— А як я виросту, то сам буду лісничим, правда?
— Може й будеш, якщо це тобі до вподоби. Ти можеш учитися на щось більше. Мій батько не мав грошей посилати мене до високої школи, але, якщо я зможу, пошлю тебе до Лісової Академії, і там ти багато дечого навчишся. В першу чергу, як доглядати ліс, бо головне завдання наше є не полювання, а догляд лісу.
Вони кінчали балакати, коли до ганку наблизився сільський хлопець Гнат, несучи щось на руках.
— Слава Ісусу Христу, пане лісничий! — поздоровив він та поклав на землю маленьке сарнятко.
— Слава на віки! А ти ж що тут приніс, Гнате?
— Та то, пане лісничий, я йшов через ліс та й знайшов у корчах.
— А де ж мати? — запитав пан Вірстюк, заглядаючи гостро хлопцеві в вічі.
Хлопець трохи зніяковів.
— Та… певне, покинула дитину, а, може, й які пси її загнали…
— Гей, Гнате! — погрозив пан лісничий, — сарна ніколи не кидає свого малого, хоч би яка була небезпека. Щось набріхуєш мені. Ти ж знаєш, що не вільно забирати молодих у лісової тварини?
В тій хвилині біля ґанку спинилася сарна — мати. Йдучи кров у крок за хлопцем, вона перебрела річку та опинилась у небувалому для неї світі, серед людей, біля їхнього дому. Може, й боялась бідна, але ж на руках оцього хлопця її мале. То ж, ставши біля ганку, дивилася великими, наляканими очима. Всю їх увагу зосереджено на дитині. В них тривога й німе благання.
— Бачиш, Гнате, вона зовсім не покинула дитини, тільки ти забрав її!
— Та я гадав, що Славко буде тішитися, та й що ми будемо бавитися тим сарнятком, — майже крізь сльози проказав Гнат.
— То ви, шибеники, не маєте чим бавитися і йдете викрадати в сарн дітей? Зараз мені віднеси сарнятко до лісу та поклади там, де ти взяв його. І пам’ятай, що цього не можна робити!
Гнат узяв сарнятко на руки та повернув назад. Був такий збентежений, що навіть не сказав: бувайте здорові, або ж гарним бойківським звичаєм: у ласці Божій зіставайте!
— Тату, я піду з Гнатом! — просив Славко.
— Добре, але тоді хай і Ляся йде з вами.
Гнат несе на руках сарнятко, Ляся й Славко підбігають в боків та з цікавістю приглядаються до нього. Хоч маленьке, може, щойно сьогодні народилося, воно дивилося своїми гарними очима на новий і великий світ та з довір’ям тулилося до хлопця. За дітьми крок у крок ішла сарна-мати. Байдужа до всього, що не було дитиною, вона наче пильнувала, щоб діти віднесли її мале до лігва. Тільки коли діти проходили через кладку, сарна спинилася, але зараз же пішла вбрід через річку, не спускаючи з очей оцього дивного походу.
Так і зникли вони в лісі.
НЕВЕЛИЧКА ІСТОРІЯ ДЯТЕЛЯ СТУКАЧА
І. ПАНОК У ЧЕРВОНІЙ ШАПОЧЦІ
Історія ця справді невелика. Бо й скажіть самі, що ми можемо розповісти більше про дятеля, як тільки те, що він лазить по деревах та дзьобиком ударяє по корі їх. Удари чіткі й лункі: стук, стук, стук! Луна стелеться лісом, відбивається в його гущавині та вертається стоголосо назад, і ви не знаєте, чи то тільки відгомін, чи, може, там, у гущавині, ще й інші дятелі вистукують свою щоденну пісню голоду.
Так, бо дятель не бавиться, а тільки хоче їсти. Б’ючи дзьобом об кору, він виполохує комах, а потім — ковть! — і вже нема бідного жучка, що жив під корою. Треба сказати, що ці жучки шкідливі. Вони нищать наші прекрасні ліси. То ж дятель наш приятель, і ми тішимося, що він стучить собі в лісі. Ми любимо його.
І в лісничівці любили дятеля-стукача, хоч жив він у них коротко. З жалем прощалися з ним, коли випускали на волю. Але ж по черзі!
Була зима. Ліс укритий снігом. Дороги й стежки позасипувані. Мовчать під намороззю дерева. їхні віти наче б прикрашено білими квітами. Над лісом зимова холодна синява й бліде сонце. Біля підніжжя великих дерев кущі, присипані снігом, виглядають наче круглі, цукрові бабки. Так і хочеться відрізати шматочок та покуштувати. Але досить лизнути снігу — холодного, вогкого сніжку. Приємно!
В тому році зима випала гостра й довга. Під Йордан був дуже міцний мороз. Мовчазний і наче мертвий стояв ліс. Славко вертався зі школи. Остання частина його дороги була лісом, а там — через кладку, й уже дім. Та він ще не доходив до краю лісу, як побачив на снігу щось дивовижне: під могутньою сосною лежав, стуливши крила, птах. На голові, схожій на невеликий молоточок, він мав червону шапочку, а на чорних крилах білий малюнок. Червона грудь і животик виглядали наче прегарна камізелька. На жаль, птах мав очі закриті, і, здавалося, що він не живе. Та Славко, узнавши від батька багато цікавого про життя звірів і птахів, розсунув пір’я й поклав пальці на грудь птаха. Під пальцями відчув серце. Воно билося.
Славко приніс птаха до хати.
— Тату, я знайшов у лісі замерзлого дятеля, подивись! — кричав ще з порога. Поклав на стіл маленьке сотворіння, і всі обступили його. Славко розповідав, де підняв дятеля та як досліджував, чи живе.
І справді, в теплі кімнати птах розкрив очі.
— Живе! — сказав тато. — Та чи житиме — невідомо. Мороз і голод убили цього року багато звірів у лісі. І звичайна зима для них — тяжкий час. Деяких ми годуємо, як от сарн та оленів. Птахів також. Птахи нам дуже корисні, вони винищують комах.
І правда, на яблуні в саду висіла хатка для синичок. Перед нею було прибито дошку, на яку кожного дня підсипали насіння. Тут же, на гачку, вішали лій. У лісі також були харчівні для пташок. Але деякі з них, як дятелі, що їдять комах, надані власній долі. Тож, коли кора примерзає, а комахи засинають зимовим сном, їм нема чого їсти.
