Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
За неписаним законом тайги, кожний, хто потрапить у біду, має право користуватися продуктами цих складів. Однак лихо тому, хто знехтує цією гостинністю і обікраде склад. Хоч тайга неосяжна й мовчазна, місцеві мисливці знайдуть злочинця. Вони, розумієте, звертають увагу на зовсім дрібні ознаки присутності людини в безлюдній тайзі і по ледь помітних слідах можуть пояснити вам поведінку цієї людини, її наміри і навіть характер.
Варто сказати, що тепер умови життя в пралісі, завдяки всебічному піклуванню Радянської влади, значно легші. Але й сьогодні життя мисливця, крім усіх потрібних знань та здібностей, вимагає всебічної фізичної загартованості, витривалості й сміливості. До цього треба додати ще деякі якості — в цьому ви самі пересвідчитесь. Що чекає вас у тайзі — не знаю, але гадаю, що на брак пригод ви не скаржитиметесь. Не знаю, чи сподобалась вам моя розповідь. Може, я іноді захоплююсь і змальовую все надто гостро. Але сприйміть усе так, як я хотів, — я прагнув наблизити до вас зелене море пралісу й трохи освітити його таємничі глибини.
Ми сприйняли цікаву розповідь пристрасного знавця тайги з великою вдячністю. Хоч в Алдані нас чекав знаменитий мисливець Петро Андрійович Чижов, те, що ми почули, не могло нам зашкодити.
Розповідь справила велике враження і на Олега. Він вмостився на дивані зручніше і, заплющивши очі, замислився. Мені здалося, що хлопець надає цій подорожі надто великого значення, хоча йшлося тільки про соболів. Ну, та нічого!
Сибіряк мав рацію, коли казав, що його серце б'ється для тайги. Так могла розповідати тільки людина, яка кохається в неосяжних лісах. Тому-то він висловлював свої враження так цікаво й жваво.
— Ви пророкуєте, то пригод нам не бракуватиме, — знову почав я розмову. — А чи не розповіли б ви про якусь власну пригоду в тайзі?
— З задоволенням, — відповів Рогаткін, але раптом гнівно насупив брови и додав: — Я розповім вам історію, про яку не люблю згадувати, бо вона могла скінчитися для мене трагічно. Вимкніть радіо, музика надто вже гучна.
Транссибірський експрес тоді вже був радіофікований і взагалі дуже зручно обладнаний. Крім вагонів-ресторанів, тут були читальня, кіно, туристський вагон, навіть лазня та перукарня. Зрозуміло, що всі вагони були спальні: довжина колії від Москви до Владивостока становить майже десять тисяч кілометрів.
Перш ніж Олег встиг вимкнути радіо, диктор оголосив, що настав час обідати. Рогаткін відклав свою розповідь на післяобідню пору.
Наш обід дещо затягнувся. Коли ми повернулися до купе, сон почав змагати нас, мов курчат у надвечірню пору, і ми полягали відпочивати. Колеса вагона відбивали такт на рейках, і земля під нами бігла кілометр за кілометром.
Прокинулись ми аж надвечір, і сибіряк почав свою розповідь тільки тоді, коли я нагадав про його обіцянку.
— Пробачте, — сказав він, — я мало не забув про це. Як знаєте, про неприємні речі ми згадуємо неохоче, та все одно з пам'яті їх не викинеш.
Іван Іванович зручніше вмостився в м'якому кріслі й почав оповідати.
— Пригода, про яку я хотів вам розказати, трапилася в березні, в час, коли особливо лютують хуртовини.
Тайга протяжно стогнала, а кедри нарікали під натиском злобних ударів хурделиці. Вночі хуртовина була ще лютіша, а в димарі моєї лісової хатини, яка стояла в глибині зеленого моря, вітер свистів так тужливо, що можна було оглухнути. То була чортівська музика, якою диригував всесильний капельмейстер, сердитий через те, що незабаром змушений буде залишити диригентський пульт, — зима.
Час від часу чулися гучні удари бубна. То старі кедри, не витримавши фортіссімо цього жахливого концерту, падали на землю, з корінням вирвані вітром. Зима, власне, вже минула, а весна ще не настала, і тому я надумав уполювати кількох полярних лисиць. Я поставив на них дві дюжини капканів і одного ранку вирушив перевіряти пастки. Не знаю, як це сталося, але я пішов, не захопивши з собою рушниці. Перший капкан був порожній і незайманий. Я рушив далі, але раптом почув якесь дивне бурмотіння. Я був сам — бо й собаку лишив у хатині — і тому міг покладатися лише на власні сили. Я обережно підходив до місця, звідки долинав цей дивний звук, і що, гадаєте, там побачив? Двох ведмежат на старій, великій, покривленій березі. Не знаю, чому зони туди вилізли і що там шукали, але звірята спокійнісінько сиділи собі на товстелезних гілках. Побачивши мене, ведмежата запирхали якось дивно і почали дертися вище. «От, — промовив я вголос, — чудова можливість спіймати ведмедика живим». Я знав, що волохаті малюки не гуляють по лісу самі і що десь тут поблизу блукає ведмедиця. Отже, часу на роздуми не лишалось. У мене були при собі тонкі ланцюжки та ремінці, якими укріплюють пастки. Я рішуче видерся на дерево й приготував ланцюжок, щоб накинути його зашморгом на одного з волохатих малюків. Але це мені не вдалося. Ведмежата лізли, все вище й вище на тонкі гілки, які дутою згиналися під ними. Звірята висіли на тих гілках, мов стиглі груші, і тому були для мене недосяжні. Отже, лишалося тільки чекати, поки ведмежата втомляться і полізуть назад.
Час спливав, і сили ведмежат танули. Одне з них жалібно скиглило і пирхало, друге безупинно цмокало, бурчало й позирало на землю. Проте земля була далеко, і це відбило у ведмедика охоту розціпити лапки і впасти вниз. Тому він почав помалу рачкувати на товсту гілку. Це вимагало від нього великих зусиль, бо гілля під ведмежатком вгиналося, гойдалося і тріщало. Другий клишоногий пустун швидко опанував фізкультуру й спускався вправніше.
Моє спостереження над вправами малих акробатів було раптом перервано голосним гарчанням. Я глянув на землю і затремтів. Під деревом стояла величезна чорна ведмедиця. Тепер прийшла моя черга шукати вищого місця й тонших гілок, на яких я почував би себе більш-менш безпечно. Зрозуміло, ведмедиця була матусею двох волохатих пустунів, — бо тільки-но вони її вгледіли, як зчинили такий лемент, що я мало не оглух. Матінка відповідала їм голосним гарчанням, яке звучало для мене, мов грізна пересторога, а для її нащадків було багатонадійною підтримкою. Одне ведмежатко, знехтувавши небезпекою, якою загрожувала йому людина, що сиділа на грубезній гілці, почало спритно спускатися долу. Тим часом його матуся звелася на задні лапи, передніми охопила березу і… ні, ні, вона не полізла на дерево, — для цього ведмедиця була занадто важка, — але почала трусити стовбур так, що віття берези розгойдалося і другий волохатий малюк небезпечно захитався на своїй гілці. Він сприйняв ту допомогу матусі з жалібним скиглінням. Спроба першого ведмежатка спуститися на землю теж не вдалася, бо тільки-но воно опинилося поблизу мене, як я швидко накинув на малюка зашморг, незважаючи на те, що під деревом дико гарчала його матуся.
Ведмежатко дуже злякалося, заверещало й зробило те, що на людях може дозволити собі зробити тільки безсловесна тварина.
Мій вчинок і реакція ведмежати викликали в ніжної матусі справжню бурю гніву й люті проти людини, котра наважилася посягнути на її любих дитинчат. Ведмедиця грізно загарчала, затрусила березу й почала дряпати кору своїми довжелезними пазурами. Вона стрибала й крутилася навколо стовбура, мов навіжена. Мушу признатися: мені тоді було не до сміху, — що як ведмедиця полізе до мене і виллє свою лють в єдиному ударі лапою, який забезпечить мені передчасний відпочинок на маленькому кладовищі нашого районного містечка. Я сидів, зіщулившись, затамувавши подих. Час спливав, і ведмедиця, мабуть, зрозуміла, що перед нею стоїть проблема, котру не можна розв'язати грубою силою. Через деякий час вона, очевидно, прийняла певне рішення. Ведмедиця звелася на лапи, кілька разів озирнулася на мене й помалу відійшла. Недосвідчена людина, певно, піддалася б спокусі накивати в цей момент п'ятами. Проте я знаю, що можуть втнути ведмеді! Вони дуже хитрі й люблять заманювати своїх ворогів у пастку.
