Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Тільки після цього мисливці підходили до вбитого звіра і починали готувати похорон. Адже амбу треба було поховати одягнутим, а тому на місце поховання приносили святковий зимовий одяг. На задні лапи тигра надівали штани з хутра, на передні — рукавиці, на голову натягували велику хутряну шапку. Потім амбі приносили жертву: найстарший мисливець заколював біля могили тигра молодого собаку і закопував його поруч з володарем тайги. Над могилою на високих кілках ставили дерев'яний олтарик. З того часу це місце діставало назву «ху-мі» і ставало для ойротів святим. Щороку перед початком зимового полювання мисливці приходили до «ху-мі» й просили амбу, щоб він дав їм багаті лови протягом цілого року. Старшинство у ватазі назавжди лишалося за мисливцями, які застрелили тигра…
Єменка замовк. Він думав про те, якими відсталими і марновірними були люди різних народностей Сибіру до Жовтневої революції. Царська влада підтримувала серед них темноту і забобони, страх перед духами та чортами, щоб зручніше було їх визискувати і триматив покорі.
— У нас ще й досі по деяких селах тиняється один шаман, — пригадував Чижов. — Я його знаю. Це старий дід, що живе в невеличкому селі поблизу Вертловки. Своє «ремесло» він показує тільки з люб'язності та ще, мабуть, за звичкою. В час відкриття зимового полювання він часом наїжджає до віддалених поселень і виконує там біля колишніх напівзогнилих олтарів свої обряди. Проте ніяких прихильників у нього вже нема, тільки діти з цікавості стежать за цим старим шаманом і, коли він іде, просять віддати бубон та інші цяцьки, які шаман носить, щоб виконувати давно забуті церемонії. Охо-хо-х, за старих часів було людям клопоту в тайзі! На духах і чортах, на купцях і царських чиновниках — всюди доводилось тільки свого докладати. Саме в тайзі найбільш помітно, яких величезних успіхів досягли колись відсталі народи. Навіть малі діти вже не вірять у чортів і нечистих, у злих духів і всемогутнього володаря тайги — амбу.
— Щира правда! — підтвердив Єменка. — А тепер поговоримо про нашого амбу. Що робитимемо завтра?
Вирішили зранку поділитися на дві групи і оглянути болота. Одну групу поведе Чижов, а другу — Єменка. Оскільки всім хотілося взяти участь у полюванні, довелося жеребкуванням вирішувати, кому зоставатись у таборі біля коней. «Повезло» Шульгіну, який проклинав своє безталання. Та все ж лісничому довелося примиритися з неминучістю. Але він попередив, що коли полювання буде безуспішне і потім знову провадитимуть жеребкування, то він у ньому не братиме участі.
Розбитись на групи було нелегко. Тамара не хотіла їхати без Олега. Гвинтівки ні в кого з них не було. Олег позичив її в Шульгіна. Нарешті, ми домовилися, що Єменка піде зі мною, а до Чижова пристане Старобор, і в їхній групі буде четверо.
Щойно зайнявся світанок, ми вже були на ногах. Біля болота розійшлися. Кожній групі визначили напрям руху і побажали одне одному успішного полювання. Єменка взяв із собою свого собаку. Два інших лишились у таборі біля Шульгіна.
Брести по болотах було дуже важко. Обдираючи руки і обличчя, ми пробиралися крізь густі колючі зарості. Одяг рвався, над нами висіли хмари комашні, від утоми нило усе тіло. Опівдні по слідах ми встановили, що дикі свині знову почули свого грізного ворога й круто повернули з цих небезпечних місць кудись до річки.
Зробивши чималий круг, ми сіли трохи відпочити й перекусити, а потім теж повернули до річки. Було душно. Раптом наш собака сердито загарчав і наїжачившись завмер. Єменка миттю впав на землю й махнув рукою, щоб я зробив те ж саме. Я ліг у високу траву і, обережно підвівши голову, приставив до очей бінокль. У сонячному сяйві щось майнуло перед лінзами, схоже скоріше на величезного плазуна, ніж на тигра. В низькій рослинності тигр змушений був плазувати просто по землі. Причому це виходило в нього так досконало, що здавалося, ніби звір зовсім не рухає лапами. І в цьому було щось справді страшне. Я підвів гвинтівку. Але тигр, мов той дух, раптом зник у густих заростях. Від мисливської гарячки в мене затремтіли руки. Я тихо підповз до Єменки. Він наказав бути спокійним і пильнувати. Та це вже було зайве, бо тигра ми більш не бачили. Тільки набридливі комарі дзижчали над нами та рябенькі пташки горішанки, певно, сміялися, що ми тут марно лежимо.
Тим часом дикі свині опинилися хтозна-де. Отже, тигр сьогодні лишився без смачного обіду. Поки ми лежали, собака заспокоївся. Все свідчило про те, що хижака поблизу вже немає.
Ми вирішили знайти його сліди. Я лежав, не зводячи очей з місця, де помітив тигра, і направив туди Єменку. Мисливець швидко помітив сліди. Вони петляли понад очеретами до густого чагарника, поки не зникли біля продовгуватого болота.
Дорога ставала все важчою, і ми, нарешті, зрозуміли марність своїх намагань. Було доцільніше знову пошукати слідів диких свиней, за якими наглядав їх грізний «пастух».
Коли ми повернулися до табору, Шульгін сидів біля палатки і щось писав і креслив. Він запитав нас, як полювалося. Коли ми розповіли про нашу вилазку, лісничий сміючись відказав, що наступного разу, коли піде він сам, результати будуть зовсім інші.
Група Чижова повернулася тільки надвечір і повідомила цікаві новини. Їм довелося довго шукати слідів і свиней, і тигра. Та згодом вони помітили, що сполохані тигром свині раптом вийшли з болота. Незабаром мисливці виявили і відбитки лап самого амби, але почати негайне переслідування не змогли, бо дикі свині знову пішли понад річкою і час від часу заходили в воду, з'являючись то на одному березі, то на другому. Це ускладнювало розшуки тигра.
Так ми прийшли до думки, що найкраще нам було б вирушити по воді вниз за течією. Але як? Про човен тут нічого було й думати, а тому ми вирішили спорудити плоти. Сухого лісу навколо — досить. За хвилину ми всі вже були за роботою і рубали й пиляли дерева. До вечора ми зробили і випробували обидва плоти.
Всі погодились продовжувати похід вночі, що обіцяло нам більший успіх, ніж удень.
У таборі на цей раз лишилася Тамара. Всі інші розмістилися по троє на кожному плоту. Коли стрілки годинника перевалили за дванадцяту ночі, я з Олегом теж зайняв своє місце на плоту, яким керував Єменка. Ми відчалили першими. Відштовхувалися двома жердинами, а правили нашвидку зробленим довжелезним веслом.
Ніч була темна, хоч в око стрель. Ще звечора вітер нагнав з півночі хмари, а потім стих, залишивши їх висіти над нами. Чорна запона неба місцями була розірвана, але поодинокі зірки своїм мерехтливим світлом не могли розвіяти мороку. Я нічого не бачив далі ніж на відстань простягнутої руки. Тому здивувався, коли Єменка, стоячи за нами, раптом тихо скомандував:
— Обережно, нагніться!
Одразу ж після цього у мене злетів з голови картуз, бо я не встиг пригнутись перед величезним стовбуром дерева, поваленого вітром. Крона цього велетня зав'язла в гіллі іншого дерева — на протилежному березі, а стовбур повис низько над водою. Який зір треба мати, щоб своєчасно помітити цю перешкоду!
Попереду могла бути ще одна така несподівана «запруда», і тому я ліг просто на пліт, що, звичайно, було не дуже зручно: між нашвидку зв'язаними стовбурами зяяли великі щілини, крізь які час від часу проступала вода, заливаючи весь пліт, особливо на бистринах.
Це була надзвичайна подорож. Нас огортала таємнича пітьма, з якої виступали фантастичні обриси дерев, кущів і скель. Здавалося, що вода кожної хвилини може поглинути нас. Ми всі мовчали, вдивляючись у пітьму, ніби чекаючи на щось незвичайне. Плоти йшли тихо за течією. Єменка беззвучно і майстерно керував нашим «судном». На берегах ледь виднілися тьмяні силуети дерев і кущів, що зникали міняючись, мов страховинні куліси на чорному фоні сонної тайги.
Незабаром ми опинились у вузькому проході між очеретом. Раптом з берега почувся якийсь дивний шурхіт, ніби хтось розгортав кущі… Єменка зупинив пліт — усе стихло. Але як тільки ми рушили далі — на березі знову зашурхотіло. Собака почав непокоїтися. Сумнівів не було — нас переслідував якийсь таємничий звір. Побачити його в пітьмі нам не пощастило.
