Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
— Чому, чому… Щоб припинити цей відьомський шабаш. Від нього у вухах лящить.
Єменка єхидно посміхнувся, штовхнув Чижова в плече і пробасив:
— Слухай, слухай, Петре Андрійовичу, пісеньку, яку ти хотів почути внизу, біля підніжжя піраміди. Зрозумів, нарешті, що ми в Співучій печері? Ніяке допотопне страховище такої не втне…
— Товариші, товариші, — почулося з горловини, — все ясно! Зараз я вам поясню це явище…
Олег повертався, щоб провести нас у прохід. Ми рушили за ним і незабаром побачили кілька вузьких тунелів та маленьких отворів, над якими стояли три великих комини. З усіх отворів свистячи виривалося повітря. На думку Олега, це явище викликане різницею температур на поверхні скель і всередині численних тунелів після заходу сонця. На цій же підставі в різних місцях гір і улоговин виникали повітряні течії, вітри проходили до скельних порожнин і розколин, утворюючи тут диявольські концерти.
Свідком такого явища був і Олегів дід, коли досліджував колись ці гори. Тому він і назвав печеру Співучою. Таємницю було розгадано. Так перший день розкопок завершився несподіваним підтвердженням легенди про Співучу печеру.
Вже стемніло, коли ми повернулись до табору. Тільки за вечерею я відчув, як стомився. Руки й ноги боліли від важкої роботи, спина ледве розгиналася. Попоївши, я відразу ж пішов у палатку й ліг спати. Тільки-но голова торкнулася подушки, як я поринув у глибокий сон. Прокинувся аж уранці.
Всі учасники експедиції вже снідали. Я підсів до них. Ніхто навіть не натякнув, що я довго спав. Тільки Тамара пирснула від сміху, але одразу ж прикрила обличчя записною книжкою, яку тримала в руках. Блиснувши очима, вона мовила з лукавою посмішкою:
— Я пригадала одуда, коли побачила вас. Волосся у вас наїжилось і заспані ви були, як і отой чубатий птах.
— І всі ці шпильки тільки за п'ять хвилин зайвого сну…
— П'ять хвилин? — перебила мене дівчина. — Цілу годину ви хропли, поки ми готували сніданок і розбирали креслення та цифри на плані долини й печери. Ви вже відпочили, і голова у вас повинна бути ясна. Погляньте-но ось на цю карту дідуся Олега Андрійовича.
Креслення в блокноті геолога я вже бачив не один раз, але й тепер, переглянувши його, не міг розшифрувати значення ліній і цифр, які стояли по незамкненому колу.
На думку Олега, коло означало печеру, а лінії вказували напрям проходів. Цифрам він теж не міг дати ради і, трохи поміркувавши, сказав:
— Порівняємо креслення з розташуванням печери прямо на місці і потім побачимо, наскільки правильні мої припущення.
Це, зрештою, було найрозумнішим, а тому ми більше не гаяли часу на розгадування записів і вирушили до печери. Старобор проводжав нас в дорогу найкращими побажаннями.
Без пригод ми прибули на місце і одразу взялися до роботи. Щоб видно було в темних коридорах печера, ми запаслися ліхтарями — трьома електричними і двома гасовими.
По черзі ми розкопували щебінь і пісок, а Олег тим часом освітлював стіни печери і старанно оглядав їх. Ось він клацнув пальцями. Значить, геолог знайшов щось цікаве. Справді, Олег натрапив на слід давнього вогнища. Про це свідчила закурена стіна й підпалини гірської породи на дні печери.
Можливо, печера за давніх, доісторичних часів була житлом пралюдини. На таку думку наводили й стіни, подекуди обтесані і вирівняні. За інших обставин цей факт міг би надовго привернути нашу увагу. Можна було б вивчити сліди прадавніх жителів цих гір доби кам'яного чи бронзового віку. Та перед нами стояло інше завдання.
Ми шукали золото, багато золота. Проте ці надії не справдились. Навпаки, ми були прикро розчаровані, бо жила чим далі ставала біднішою і, нарешті, зовсім зникла. Ми розгублено поглянули одне на одного, а потім усі разом на Олега.
Геолог мовчки нагнувся, набрав у жменю піску й висипав його крізь пальці.
— Що ви на це скажете, Олегу Андрійовичу? — запитав Чижов.
— Не знаю, що й казати. Я й раніш знав, що ця жила не може бути багатою. І чекав тільки, коли мої побоювання справдяться.
— Вони справдилися надто швидко. Я уявляв собі пошуки багатих покладів зовсім не так, — розчаровано промовив Єменка.
— Шановне товариство, здається, у вас уже пропав запал до роботи? — вигукнув Чижов. — Ми ж тільки-но почали, і хто поручиться, що поклади не лежать десь у темному коридорі, куди ми ще й не заглядали?
— Правильно! — підтримав Олег. — Облишмо копати й огляньмо прохід!
Усі погодились, і настрій знову поліпшився. Ми наділи светри й куртки, взяли ліхтарі, канати і пішли за Олегом, який уже зник в темному проході.
Прохід був вузький і навдивовижу вітряний. Протяг тут був такий сильний, що я мусив придержувати картуза, бо інакше його зірвало б з голови. Коридор весь час петляв. Вертикальні комини над головою вели кудись в незвідану утробу скель. Часто нам зустрічалися горизонтальні тунелі, що зяяли чорними горловинами. Місцями уламки скель так завалили коридор, що майже не можна було пройти. Та ось, нарешті, коридор став ширший, і ми зупинилися, мов зачаровані, оглядаючись навколо. Перед нами була майже кругла скельна порожнина.
Світло електричних ліхтариків падало на стіни, які переливалися всіма барвами веселки, відбиваючи проміння цілими снопами, і сяяли так, що сліпили очі.
Зі стін рікою ринуло сяйво — червоне, зелене, синє, жовте, біле, і всі ці кольори мінилися найрізноманітнішими відтінками.
В глибокій тиші, що запала в цю мить, з уст Тамари зірвалося протяжне:
— А-ах… Яка краса!
І справді, мало кому з нас доводилося бачити таке диво. Ми дивилися на Олега, чекаючи, що той скаже, але він мовчав. Оглядався навколо, потім підійшов до стіни і відбив молотком грудку блискучої породи. Потримав її в руці, повертів і кинув на землю. На обличчі його несподівано з'явився вираз смутку й розчарування.
Тамара підійшла до хлопця, обняла його за плечі і з тремтінням у голосі запитала:
— Олег, Олежка, що трапилось, чому у вас такий сумний вигляд?
Олег піймав руку дівчини, притис її до обличчя і вимушено посміхнувся. Але одразу ж стрепенувся, кашлянув і пояснив:
— Ця краса, товариші, тільки про око.
Всі ми аж здригнулися, геолог знав, що казав, і його висновок ніби обдав нас холодним душем. Казкову красу стін печери ми вважали за виявлені, нарешті, поклади незмірної цінності, і раптом Олег заявив, що, незважаючи на чарівний блиск та сяйво, вся ця краса — пустоцвіт!
— Олегу Андрійовичу, не вірю, ви помиляєтесь! — вихопилось у Чижова.
— На жаль, не помиляюсь. Хоч з погляду геології це явище — справді рідкісне, але суть його від того не міняється. Ми перебуваємо в порожнині, яка утворилася внаслідок руйнування двох розколин. Навколо залягають поперечні кварцові жили, в яких розпилено трохи золота, крім того, сюди занесено з інших малих порожнин кристали гірського кришталю, аметистів та інших напівдорогоцінних самоцвітів. Ця ефектна краса справді рідкісна, але тільки про око. Не може бути, щоб мій дід, знаменитий геолог, не визначив справжньої ціни і значення цього шару скельної породи. Золотоносні жили тут, як бачите, зовсім бідні і при промивці ручним способом давали б зовсім незначний видобуток. Набагато більше могли б зробити новітні машини для добування золота. Але я сумніваюся, щоб мій дід мав їх на увазі, коли писав про великі поклади. Виходить, що ми йдемо не тим шляхом або, вірніше, не дійшли ще до місця справжніх покладів. Тож не дивуйтесь, друзі, моєму розчаруванню — я сподівався побачити зовсім інше. Проте досі нам не пощастило знайти того, що мій дід вважав скарбами. Отже, я не відгадав ще значення ліній і цифр у його заповіті.
— Це цілком ясно, хоч і невтішно, — озвався Чижов. — Треба шукати далі. З огляду на важливість ситуації, за нашим звичаєм, пропоную проголосувати…
— Згодні без голосування, — відповів за всіх Єменка і засміявся.
Ми приєдналися до нього, і поганого настрою як не бувало. З цікавістю оглянули ми стіни, відколупали собі аметистів та кришталю, щоб мати матеріальну пам'ятку про перебування в цій підземній печері мнимої краси.
