Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
— Хосе не злодій і не негідник! — спалахнув Хосе.
— Тоді йому нема чого боятися! — відрубав пастух, якому не сподобалося, що негр почав ганити його товар.
Франтішка цікавило, скільки років цим собакам, і він непомітно перевів мову на інше.
— Вдача свійських тварин залежить від людини, яка їх або виховує, або псує. Навіть найлютіший звір, якщо його взяти маленьким, піддається вихованню ласкою й справедливістю. Так, так, не посміхайтесь — саме справедливістю! Тварин дуже важко обдурити. Спробуйте їх обдурити або скривдити — вони зразу стануть жорстокими. І навпаки, за ласку тварини завжди вдячні. Крім того, вони мають якесь особливе чуття, котре допомагає їм одрізнити добрих людей од поганих.
Франтішкова розповідь зацікавила всіх, хоч, можливо, не всі йому повірили.
— Звичайно, з зіпсованої тварини пуття не буде. Варто собаці або коневі хоча б раз утратити довіру до людини — і вони навіть через багато років можуть помститися людям зовсім невинним. — Хвилину помовчавши,
Франтішек додав: — Ну, а декому з тваринами навдивовижу щастить. Тварини немов бачать по очах, чують по голосу, що ці люди ласкаві й добрі. Таким людям справді нема чого боятися тварин. — Він поглянув на двох нових мешканців табору і сказав, пояснюючи їхню роздратованість: — Сьогодні вони збуджені присутністю чужих людей, стомлені дорогою. Дамо їм відпочити й заспокоїтися.
Пастух щиро подякував Франтішку за його щедру плату. Він був дуже задоволений і пообіцяв, що охоче передасть Фернандо Альваресу листи, хай тільки дон Франтішек дасть йому їх завтра вранці.
Повечерявши, європейці пішли до хатини й заходилися писати листи.
Дядечко Франтішек встиг уже закінчити три листи — один містерові Гау в Лондон, другий банківському дому в Белізі й третій стареньким батькам у Чехію, — а його друзі не склали ще й жодного.
Зокрема чомусь не щастило Єнікові: він довго гриз ручку, але далі за багатообіцяючий початок: «Дорогі мої тату й мамо і ти, люба Терезко, я обіймаю й цілую вас сто тисяч разів…» — справа нітрохи не посувалася.
Дядечко Франтішек спочатку поглузував з нього, але потім трохи покартав хлопця:
— Невже ти не знаєш, що листи — це стисла, коротка розмова? Початок у тебе гарний. Але» уяви собі: повернувся ти додому, й перше, що батько й мати чують од тебе, — це запевнення, що ти їх любиш та безліч разів цілуєш… Уявив? Дома про тебе щохвилини тривожаться, турбуються про твоє здоров'я, нетерпляче ждуть хоч вісточки, а ти відбуваєшся пустими словами.
— Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! — поскаржився Єнік.
— Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.
Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.
Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:
«Дорогі тату й мамо! Кохана моя Терезко! Я здоровий і почуваю себе добре. Минув уже тиждень, як я живу з моїми друзями й дядечком Франтішком у лісовій хатині. Стоїть вона на узліссі джунглів, біля самісінького кордону між мексіканським Юкатаном і Гватемалою. Якщо ви накреслите олівцем лінію від міста Сан-Філіпе на південь, прямо до кордону, то приблизно знайдете місце, де я зараз перебуваю. Разом з нами тут живе негр Хосе, який варить їсти й стереже табір, а також троє індіанців. Вони скидають з верхівок дерев орхідеї. Я допомагаю дядечкові й Вацлаву, але поки що користі з мене небагато. Я всім дуже задоволений, але часто згадую про вас. Вацлав також. Колекцію комах, яку я хотів тут зібрати й привезти додому, ви, очевидно, ніколи не побачите. Я хотів нею похвалитися, коли повернуся, але поки що з мого задуму нічого не виходить, бо тут водяться такі маленькі жучки, котрі миттю нищать будь-яку колекцію. Тому доведеться облишити це. А шкода! Коли б ви бачили, які тут гарні метелики!
Сьогодні пастух привів нам із садиби — по-тутешньому «ранчо» — двох собак. Я ще не знаю, добрі вони чи ні, але, мабуть, що добрі. Дядечко Франтішек сказав, що тварини бувають добрі або злі, залежно від того, як до них ставляться люди.
Дядечко Франтішек і брат Вацлав (знаєте, ми ще на кораблі домовились, що я так називатиму їх) нічого тут не бояться, і я також. Тут нема нічого схожого на те, що я читав у книжках про індіанців. Індіанці — нещасні люди. Вони завжди якісь зажурені й недовірливі: їм здається, що кожен білий хоче їх ошукати. Зла вони не чинять нікому, багато працюють, а потім увесь вечір мовчки сидять біля вогнища.
Дядечко Франтішек сказав, що ми підемо на захід, до Гондурасу, а потім у Коста-Ріку. Я вже не можу дочекатися цієї мандрівки, а також повернення додому. Сподіваюся, ви тоді вже не будете на мене гніватися. Я хочу, бути квітникарем, як дядечко Долежал, і тому мені треба відвідати різні країни, де ростуть рідкісні рослини. Коли по дорозі я знайду щось надзвичайно гарне, то обов'язково привезу вам. Тільки, будь ласка, не гнівайтесь на мене й не хворійте! Цілую вам руки, і а Терезці шлю багато-багато поцілунків. Я її дуже люблю, і вас усіх теж, а Дікові з майстерні передайте мій щирий привіт. Скажіть, хай приїде до нас, — йому тут теж дуже сподобається.
Ваш вірний син і брат Ян Сатрапа Штат Кампече, червня 1890».
Дописавши останній рядок, Єнік побіг шукати дядечка Франтішка.
— Ну от, бачиш, це вже ліпше, — похвалив той перший великий хлопців твір. — Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.
Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.
— Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! — Франтішек погладив Єніка по голові. — Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.
Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до
Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.
Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.
— Ось твій хазяїн, — значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. — Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?
— Дядечку… ви не жартуєте?! — розгублено вигукнув хлопець. — Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?
— Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.
— Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак назвати Лготкою. Як ви гадаєте, дядечку? То ж прекрасно, коли цей чудовий собака нагадуватиме нам про невеличке сільце з Чехії, правда?
