Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Після перерви оркестранти знову беруться за свої інструменти.
— Потанцюємо, Джованно?
— Залюбки.
Вони йдуть на танцювальний майданчик поблизу оркестру.
— У мене зомліли ноги від страху, коли Джеффріс розповідав про Крігера. Як це страшно! Такого не можна прощати, правда?
— Великий німецький поет Гейне казав, що ворогам треба прощати, але не раніше, ніж їх повісять.
Ноги в Джованни, справді, наче ватяні, не слухаються, збиваються з ритму. Григорій трохи притримує свою партнершу, потім знову веде її на танець. І враз Джованну ніби проймає почуття польоту. їй здається, що мелодія вливається в неї дужим припливом, несе у стрімкому потоці, легку і вправну, здатну птахом злетіти в голубизну неба.
Коли музика обривається, Джованна не може відразу вгамувати радісного збудження.
— Як не хочеться повертатися до них, — киває вона в бік столика, де сидять Думбрайт з Джеффрісом. — Давайте кудись втечемо! Однаково їм не до нас.
— Не до нас, — погоджується. Він веде свою даму до довгого мармурового стола, за яким, на тлі монументального буфета, мудрує з напоями бармен: щось виливає і доливає, струшує, збиває суміш.
— Два легеньких коктейлі: для пікантності!
Джованна сідає на високий круглий стілець. Григорій спирається ліктем на стіл, напівповертається обличчям до залу. Звідси йому зручно спостерігати за розмовою Думбрайта і Джеффріса. Власне, говорить зараз тільки Думбрайт. Він із запалом у чомусь переконує англійця. Сухий, наче викарбуваний на медалі, профіль Джеффріса лишається незворушно спокійним. Лише іноді нахиляється голова на знак згоди чи креслить коротку пряму підборіддя на знак заперечення.
— Фред, як ви гадаєте, ми ще довго тут пробудемо? — запитує Джованна.
— Не думаю. Співробітник у Думбрайта не дуже говіркий. А чому ви запитуєте, — стомились?
— Не розберу. Щойно мені було весело, а зараз напосів смуток. Тягне піти звідси і не хочеться повертатись додому, якщо можна назвати домом місце, де я тепер живу і де мені все остогидло. Іноді мене охоплює бажання сісти в машину і кудись гайнути, однаково куди… Отак безоглядно мчати і мчати, як зацькована тварина, поки десь не впаде…
— Джованно, ми ж умовились, що ви триматимете себе в руках! Все буде гаразд, обіцяю вам. Як тільки приїде Джузеппе…
— Спасибі, Фред! Пробачте! Я сама не знаю, що кажу… Це зараз минеться. Трохи попустила віжки, тільки й усього… Розплачуйтесь мерщій і ходімте.
Коли вони підійшли до свого столика, Думбрайт уже сидів один, похмуро позираючи на батарею пляшок і тарілки з недоторканими стравами.
— Ну як? — запитав Григорій.
— А ніяк, — сердито буркнув Думбрайт. — Не дурно вам наснились ці кляті круки. Виявляється, сон був у руку!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Нунке переляканий до смерті
Десь далеко в коридорі пролунав дзвінок. Зачовгала капцями по підлозі Зельма. Пішла відчиняти. Хвилини чекання тривали довго. Нунке підвівся у кріслі, хотів щось взяти зі столу, провів рукою по його поверхні і знову опустився на м’яке сидіння. І тут на порозі виник Фред, розчервонілий від холоду.
— Що-небудь трапилось? — запитав він просто з дверей.
Не відповідаючи, Нунке вказав на крісло. Григорій сів, відкинувся на спинку, оббиту темно-вишневою шкірою. Вона приємно холодила спину, трохи заспокоювала напружені нерви. Григорій потягся за сигаретами, закурив і мовчки чекав, поки заговорить Нунке.
— Якби я був забобонним, подумав би, що фортуна повернулась до мене спиною. Зараз, коли ми повинні виплутатися з лиха, що звалилось на нашу школу, концентрувати всі свої дії довкола цієї історії з Вороновим, щоб вийти сухими з води, саме зараз мені доводиться займатися ще одною дуже неприємною справою. Ви розумієте, про що я кажу?
— Вибачте, гер Нунке, не розумію.
— Після вашої поїздки у східний сектор я заспокоївся. Ніхто, з ваших слів, не знав прізвища Берти. Я розпорядився, щоб люди, які здійснюють операцію «Лютц», негайно залишили радянський сектор. Але один, з невідомих мені причин, затримався там і сьогодні, як повідомив наш агент, був заарештований. Хто міг виказати його? Як потрапив він до рук Народної міліції, для мене зовсім незрозуміло. Про причини його арешту довідатись нічого не вдалося. Але агент знає Баумана, якого він особисто інструктував, і тепер дуже схвильований, бо вважає Баумана людиною дуже ненадійною. Якщо за Баумана добряче візьмуться, він усе розповість.
— Як це сталось?
— Про те, що Ріхард Бауман у тюрмі, наш агент довідався від свого далекого родича, наглядача, якому він платить за те, що той повідомляє йому про всіх, кого заарештовує Народна міліція. Агент добре законспірований, навіть не зв’язаний з підпіллям. Єдиний його помічник — цей наглядач.
Григорій глибше затягується сигаретою. Отже, все правильно: вбивця Лютца — Ріхард Бауман. Бідолашна мати здогадується про це. Тільки в неї не вистачило сил сказати про свої підозри. Це й зрозуміло: вона ж мати…
Думка миттю перестрибує на інше. Навіщо Нунке викликав мене? Можливо, йому донесли, що я наказав видати убивцю, щоб відвести підозру від нашого підпілля? Так, але він сам, посилаючи мене до Карова, вважав, що вбивця вже у західному секторі. Його хвилювало тільки одне: чи знає господиня прізвище хлопчика і його матері… Караюча десниця покарає за все… Так, нещасна жінка мала рацію.
Несподіваний приїзд Берти у той вечір зіграв на руку вбивцям. Вони давно стежили за Лютцом, але його завжди оточували учні. Вечорами ж Карл майже не виходив з дому. А тут усе склалось надзвичайно вдало: пізній вечір, таємнича незнайомка, випивка в барі. Адже ніхто з них не знав, з яких причин їм велено прибрати Лютца і хто стоїть за цим. О, згадав! Нунке якось казав, що йому не хотілось одразу прибирати Карла. Він наказав спочатку настрахати його анонімками, сподіваючись, що той злякається і забереться геть. Але довелося все-таки вдатися до крайніх засобів.
Нунке, походжаючи по кімнаті, вів далі:
— Треба, щоб Бауман мовчав, треба, щоб про те, що знає він, не довідалася жодна жива душа. Він повинен втратити пам’ять, заніміти, зникнути, втекти до дідька або хмаркою злетіти на небеса.
— На не-бе-са, — задумливо протягнув Фред.
— А чи не здається вам, Шульц, що обставини сприяють нам?
— Вибачте, які обставини ви маєте на увазі?
— Тюремний наглядач і мати, яка, зі слів агента, проживає у Карові.
Щось починає вимальовуватись…
— Ну-ну… Все дуже просто. Вплинути на матір..!
— Дурниці, до чого тут мати!
— Фред, куди поділась ваша кмітливість?
— Ви застали мене зненацька, не дали подумати.
— Ну гаразд, не ображайтесь. Я просто хотів, щоб ви дійшли до того ж висновку, що і я, виходячи з тих самих логічних міркувань. Давайте думати разом. Що нам треба? Нам треба, щоб Бауман мовчав. Оскільки він ненадійний, значить, вжиті нами засоби повинні бути цілком надійні. Але й відкрито диктувати не треба. Мати могла б принести невеличку передачу… Розумієте, про що я думаю?
— Так, гер Нунке, але справа в тому, що у Ріхарда Баумана дуже погані стосунки з матір’ю, отже, ніякої передачі вона йому не понесе. Все доведеться робити самим.
— Ще один козир у наших руках: мати галасу не здійме, не з’ясовуватиме причини смерті сина. Це значно спрощує справу. Або… — Нунке на хвилину замислився. — Можна ще простіше — послатися на те, що вона отруїла сина, відчуваючи до нього ненависть… Треба детальніше дізнатись про причину їхньої сварки… На місці вам буде видніше. Отже, Фред, єдина людина, на яку я можу покластися, якій можу довірити цю справу, — це ви. Прошу вас про це як друга, як офіцера. Продумайте все до найменших дрібниць, враховуючи те, що часу в нас обмаль. Засобами не гребуйте. Платіть щедро, щоб не було осічки, пообіцяйте притулок у нас і взагалі все, що їм заманеться. До речі, наглядачеві зовсім не обов’язково знати, що буде в тій передачі…
