І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (прочитать книгу .TXT) 📗
Генріх свиснув і вражено глянув на Кубіса.
— От тобі й овечки! Переводячи на марки, вони коштують сто п'ятдесят тисяч.
— Звідки ви взяли? — Кубіс починав виявляти явну цікавість, схопив олівець і взявся сам підраховувати.
— А таки справді! О мої любі овечки, як палко я вас починаю кохати.
— Додай тисяч сто за будинок і магазин. Вже вийде двісті п'ятдесят тисяч марок.
— Але мені потрібна готівка! Гроші! Одному вам я винен більш як десять тисяч марок! А він про гроші не сказав жодного слова!
— Я спробую делікатно розпитати.
У найближчі дні Генріх не міг вибратися до Лерро, отже про посаг за Софією так і не поговорив. А далі виявилося, що потреба в цьому відпала. В один з вечорів наречений і наречена з'явилися до Генріха з офіціальним візитом, і Кубіс, відвівши Генріха вбік, прошепотів йому на вухо, що у самої Софії на книжці зберігається щось близько двадцяти тисяч марок — залишки посагу її матері
— Отже, двадцятого липня вінчання? — запитав Генріх Софію.
— Пауль наполягає, щоб раніше, але батько чомусь не погоджується. Вплинули б ви на нього. Він вас так поважає.
Софія говорила правду — Альфредо Лерро просто закоханий був у молодого барона. Якщо в нього видавався вільний вечір, він обов'язково запрошував Генріха трохи посидіти і поговорити. Він казав, що такі розмови фільтрують йому мозок, забитий формулами, і залюбки говорив тепер про все, що могло відволікати його увагу від війни. Бо війна в його уяві була лише боротьбою формул і технічних ідей, від зіткнення яких, правда, летіло таке скалля, як люди, але успіх боротьби вирішувала найбільш спритна і передова технічна думка, а не людські маси, спроможні лише коритися сильнішому. Єдина тема, якої завжди уникав Альфредо Лерро, був завод і все з ним пов'язане. Генріх теж не заводив про це розмови, щоб не викликати підозру інженера.
— Кінчиться війна, і я вам розповім цікаві речі, — пояснив одного разу Лерро. — А зараз… — він зітхнув, — зараз все це мені самому так набридло, що не хочеться й згадувати. Мозок — найблагородніша частка людини, він не терпить насильства. А мене кваплять, кваплять з усіх сил. Навіть коли я захворію, не дають полежати: додому приносять всілякі матеріали і примушують консультувати. А після того, як я винайшов одне вдосконалення, почали напосідати ще дужче. Тільки й чую: «Швидше! Швидше! Швидше!»
— Добре, що вам не доводиться працювати хоч дома вночі.
— По секрету признаюся, що іноді я працюю й дома, сам для себе. Як би інакше я міг дійти до думки… Втім, це нецікаво. Тільки, дуже прошу, не скажіть якось випадково про це Штенгелю. Коли він дізнається, що деякі матеріали я зберігаю у себе в сейфі, можуть виникнути серйозні неприємності.
Того вечора, певніше, ночі, Генріх довго не спав. Признання Альфредо Лерро викликали нові думки, нові плани.
ВЕСІЛЛЯ І СМЕРТЬ
За кілька днів перед весіллям прибув наказ командування Північної групи: Кубіса призначили заступником Штенгеля по внутрішній охороні заводу.
На такий щасливий поворот подій для здійснення свого плану Генріх не сподівався. Як виявилося, спричинився до цього наказу Штенгель. Він довів командуванню, що коли вже Кубіс має породичатися з Лерро і переїхати до нього на квартиру, то він мусить бути причетним і до охорони заводу, і до охорони особи головного інженера. Тим більше, що сам Штенгель мусить залишити особняк Лерро, оскільки весь другий поверх тепер відводять для молодого подружжя.
Нове призначення Кубіса влаштовувало всіх. Альфредо Лерро радів, що, нарешті, позбудеться опіки надто вже педантичного Штенгеля. Софія була щасливою з того, що її молодий чоловік, якого вона позаочі ревнувала до всіх жінок, працюватиме на очах у батька. Марія-Луїза сподівалася, що тепер, коли Штенгель житиме в замку, її власний роман з майором посунеться настільки, що вона зможе незабаром змінити жалобу удови на весільне вбрання нареченої. Генріх розглядав нове призначення Кубіса як новий шанс, що забезпечить здійснення його планів.
І лише Кубіс до зміни в своєму службовому становищі ставився цілком байдуже. Він ввійшов у роль майбутнього власника отари, магазину і будинку. Цілі вечори вони просиджували тепер удвох з Софією, перевіряючи звіти управителя ферми і старшого прикажчика магазину, і тут вперше знайшли спільну мову: раділи з вдалих операцій з фруктами і продажем вовни, хвилювалися, коли виявляли якусь неточність у звітах чи знаходили підозрілий рахунок, вболівали за тим, що перевелися вірні й чесні слуги. Вони одностайно прийшли до висновку, що управитель ферми людина непевна, яку треба будь-що і якнайскоріше звільнити.
Кубіс мінявся буквально на очах усіх, хто його знав. Він ніколи не мав пфеніга за душею, не те що якогось майна, і тепер в ньому раптом прокинулася жадоба власника, користолюбця. Він став менше пити. Спочатку з міркувань ощадності, а далі — пройнятий свідомістю свого нового становища в суспільстві. І хоч не міг відмовитись від морфію, але силкувався зменшити щоденно вживані дози, навіть радився з цього приводу з Матіні. Прагнучи впорядкувати свої справи, Кубіс забрав у Генріха свої численні розписки і замість них видав одну, причому визначив у ній і остаточний строк сплати боргу — 1 січня 1945 року. В газетах його цікавили не так відомості про зміни на фронтах, як коливання у бюлетенях валютного курсу. А в розмовах Кубіс вражав своєю обізнаністю з цінами на вовну, м'ясо, фрукти.
Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно — запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.
— Кубіс, ви стаєте скупим, — зауважив якось Генріх.
— Я тепер переконаний, що щедрість — сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.
Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння, яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.
Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль — генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.
Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.
Але все обернулося інакше, ніж планувалося.
Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.
— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.
Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.
— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.
— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…
— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.
— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.
Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.
— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?
