І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович (прочитать книгу .TXT) 📗
Лемке дзвонить на квартиру Лерро і просить покликати барона фон Гольдрінга.
— Щось сталося? — в голосі коменданта звучить занепокоєння.
— Нічого особливого. Але я хотів би вас сьогодні бачити в одній невідкладній справі.
— За півгодини я буду в себе! — коротко відповідає Гольдрінг.
«Навіть не спитав, чи можу я в цей час прийти до нього!» — злоститься Лемке.
Але обставини примушують начальника служби СД проковтнути образу. Рівно за півгодини він уже в комендатурі.
Не привітавшись з службовцями, Лемке проходить через канцелярію і смикає двері приймальної перед кабінетом коменданта. Вони замкнені.
— Одну хвилинку, зараз! — Чути, як у замку повертається ключ, і перекладачка, відсторонившись, пропускає Лемке в кімнату. Він проходить повз неї, як повз порожнє місце.
Гольдрінг уже прийшов від Лерро і, чекаючи на Лемке, переглядає газети.
— А наші війська добре навалилися на англо-амернканців в Арденнах! — вигукує Генріх замість привітання — Читали сьогоднішні газети?
— Не встиг. Надто багато роботи.
— А такі речі не можна пропускати. Їх треба читати насамперед. Вони додають енергії! Тим більше, що останнім часом нас не часто тішать приємними звістками.
— Гадаю, що наші ФАУ-2 примусять Англію вийти з війни… Але я прийшов поговорити про речі куди ближчі, ніж події в Арденнах.
— Які ж для офіцера можуть бути найближчі події? Лише події на фронті!
— Це гра словами, Гольдрінг!
— Фон Гольдрінг! — поправив Генріх.
— Фон Гольдрінг, коли вам так хочеться… Але я прийшов не сваритися, а поговорити як офіцер з офіцером.
— Слухаю вас, гер Лемке.
— Мені здається, що наші з вами взаємини шкодять службі, бароне.
— Моїй аніскільки.
— А моїй шкодять, і дуже. Я звертаюся до вашого почуття відповідальності перед фатерландом і фюрером. Ми переживаємо надто важкі часи, коли…
— А може, ми обійдемося без проповіді? Я вважаю вас кваліфікованим офіцером гестапо, але проповідник з вас поганий, гер Лемке.
Лемке прикусив губу від образи.
— Гер фон Гольдрінг, я роблю останню спробу порозумітися. Та коли наша сьогоднішня розмова не дасть якихось наслідків — я маю на увазі позитивні наслідки — я примушений буду вдатися до начальства і поскаржитися на вас. Попереджаю про це чесно.
— Це ваше право і обов'язок. Але я хотів би знати, чого ви від мене хочете.
— Злагодженості в роботі.
— Я теж хочу цього.
— Не помічав. Ваша неприязнь до мене особисто, хоч я не знаю її причин…
— Не знаєте причин? Не прикидайтесь невинним ягням!
— Мене дивує ваш тон і якісь незрозумілі натяки. Може ви поясните, у чому річ?
— Навіть наведу речові докази!
Генріх витяг з кишені мундира, листа, одержаного тиждень тому від Лорхен, і почав вголос читати:
— «Не викривай мене перед батьком, — я потай прочитала листа, якого він надіслав мамі. Я б і тобі не призналася в цьому, коли б так не розхвилювалася. Мене починає непокоїти ця графиня Марія-Луїза, в замку якої ти живеш. Батькові пишуть, що вона молода і вродлива, і тебе бачать з нею на прогулянках. Мабуть, через неї ти так довго і не їдеш…» Як по-вашому, Лемке, коли б я написав таке вашій дружині, ви б відчували до мене велику приязнь?
Лемке почервонів:
— Я писав про це не вашій нареченій, а генералові Бертгольду.
— І ви вважаєте це достойним офіцера?
— Гер Бертгольд поставив мені це за обов'язок.
— Отже, ви вважаєте, що, пишучи наклепи… згодьтеся, інакше як наклепом це не можна назвати, адже ви самі знаєте про взаємини графині і Штенгеля… Так от, пишучи наклепи…
— Гер Бертгольд, очевидно, не так мене зрозумів. По-своєму розтлумачив якийсь необережний рядок… І коли це призводить до таких непорозумінь, даю слово офіцера, що жодного рядка про вас, про…
— На слово офіцера покладаюсь. Мені приховувати нічого, але нагляд за кожним моїм кроком я вважаю образою своєї гідності…
— Я цілком вас розумію. І повторюю…
— Гаразд, будемо вважати, що в цьому питанні ми порозумілись. Тепер про інше… Так чого ви від мене хочете?
— Цілковитої погодженості дій і взаємодопомоги.
— Конкретно?
— Сьогодні вночі я мушу відправити батальйон колишніх італійських солдатів з Кастель ла Фонте до Івреї.
— Коли саме?
— О двадцять другій тридцять.
— Що вам для цього потрібно?
— Крім роти чорносорочечників, яку ви обіцяли, ще хоч один взвод німецьких солдатів.
— Беріть парашутистів.
— Я не довіряю цим балеринам.
— Гаразд, даю взвод німецьких єгерів.
— Справді, бароне? Спасибі! Я гадаю, що це початок наших нових взаємин, перегляд вашого ставлення до мене!
— Ви знаєте, як я вам симпатизував, і коли між нами пробігла чорна кішка, то винні у цьому ваші листи до мого батька, тестя, називайте його, як вам завгодно! Я не потерплю нагляду за собою, попереджаю вас зарані.
— Обіцяю, що його не буде…
— Що ж, тоді мир і злагода!
— Я щасливий, бароне, що почав цю розмову і ми змогли порозумітися.
Лемке міцно потиснув руку Генріха.
— Командирів я вам пришлю зараз у ваше розпорядження.
— Але не кажіть їм нічого про завдання. Вони не повинні знати про операцію до її початку.
— Цілком зрозуміло.
— А ви не збираєтесь взяти участь у прогулянці до Івреї?
— Це не мій район. До того ж я ввечері буду зайнятий.
Не заїжджаючи додому, Генріх просто з комендатури поїхав до Лерро, розмову з яким так несподівано перервав Лемке.
— Слухай, Курт, — попередив денщика Генріх дорогою, — я обіцяв синьйору Лерро заночувати сьогодні у нього, він щось нездужає. Але мені вночі можуть подзвонити, тому лягай в кабінеті. Коли з Івреї подзвонить Лемке, скажеш йому, де я.
— Хіба гер Лемке в Івреї? Я його бачив…
— Він сьогодні вивозить туди італійських солдатів, тих, що й досі тримають у казармах.
— А вони не повтікають?
— З-під такої охорони? Крім своїх есесівців, Лемке випросив у нас роту чорносорочечників і взвод німецьких солдатів. — Генріх відвернувся, щоб приховати посмішку. Курт, ніби з простої цікавості, вже кілька разів запитував його про долю італійських солдатів, і Генріх розумів, що робить він це з доручення Лідії.
Альфредо Лерро вже тиждень, як симулював хворобу. Останнім часом, посилаючись на хворе серце, він все частіше залишався вдома, забуваючи про звичайну обережність.
— Я до краю стомився. Я виснажився так, що колись просто звалюся з ніг, як заїжджений кінь, і більше вже не підведуся, — скаржився він Генріху.
Але старий більше прикидався. Навіть дочці і зятеві він не звіряв причин, які примушували його вдаватися до таких хитрощів. Бо, може, вперше на своєму віку Альфредо Лерро почав замислюватись над життям, а не над формулами.
Ще так недавно старий винахідник доводив Генріху, що наука стояла, стоїть і завжди стоятиме понад політикою, понад життям, що вчені, як і художники, мусять жити у вежах з слонової кості, щоб ніщо не заважало льотові їхніх думок. Навіть свою працю на заводі Лерро розглядав як таку своєрідну вежу, бо за його міцними стінами міг почувати себе спокійним від вторгнення буденщини, яка заважає мисленню.
І ось у цій вежі зазяяли страшні пробоїни, її міцні стіни захиталися.
Сьогодні, перед тим як подзвонив Лемке, Лерро почав натякати, обережно наводити розмову на цікаву для нього тему, але Генріх мусив піти. І старий інженер знов лишився з своїми думками.
Він взявся було розглядати матеріали, принесені з заводу, але мусив їх сховати — сьогодні явно не працювалося. Доведеться перевірити всі розрахунки завтра вранці на свіжу голову.
Раніше такі матеріали ніколи не лишалися у Лерро вдома, навіть тоді, коли він був хворий. З невблаганною педантичністю Штенгель забирав їх ввечері, щоб сховати на ніч у спеціальному сейфі на заводі. Але Кубіс зробив для свого тестя послаблення. Звичайно, виходячи з своїх власних інтересів. Він сподівався що одного чудового дня йому таки пощастить здобути потрібні креслення і викладки. Правда, він зовсім не розумівся на техніці, а особливо радіотехніці, не мав уявлення про вищу математику. Але Пауль Кубіс покладався на натхнення, яке йому підкаже, що саме треба сфотографувати, а що лишити поза увагою, а особливо на Гольдрінга. Гольдрінг, з його освітою, безумовно, збагне, що й до чого! Звичайно, Кубіс документів з рук не випустить, — не такий він дурень! — він просто покаже Генріху і спитає поради…
