Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер (читать книги регистрация txt) 📗
Дорога була лише одна — по самісінькому гребеню гірського пасма, засніжені схили якого були такі стрімкі, що на них не утримався б ні кінь, ні людина.
Сніговий гребінь ставав усе стрімкіший, а кінь уже вибився з сил. На такій висоті йому було важко дихати. Марно де Гарсіа терзав шпорами благородну тварину — він не міг більше зробити ні кроку і раптом кінь повалився на сніг. Я думав, що тепер-то де Гарсіа зупиниться, але навіть я не уявляв собі всієї глибини його жаху. Виборсавшись із стремен, де Гарсіа дерся по кризі. Він перестрибував від тріщини до тріщини, чіпляючись за гострий шорсткий лід, що стирчав, як щетина на спині у дикобраза. Горе подорожньому, якщо він посковзнеться І Тоді ніщо не затримає його падіння, і, перш ніж він докотиться до пухкого снігу, тисячі гострих, як ножі, виступів обдеруть з нього м’ясо до кісток. Я боявся, що це станеться: тоді помста вислизнула б від мене. Тому я кричав йому знизу, підказуючи, куди потрібно ставити ногу, і він — дивна річ! — беззаперечно підкорявся мені, забувши від жаху про все на світі. Про себе я не думав. Я знав, що не впаду.
Весь цей час ми дерлися до вогненної вершини Хаки при яскравому місячному сяйві, але раптом перший промінь сонця торкнувся гори — і полум’я, що освітлювало зсередини гігантський стовп диму над кратером, відразу примерхло. Зате вся крижана шапка заіскрилася в яскраво-червоному промінні; ми повзли по ній, як дві чорні мухи, а внизу під нами ще клубочилася нічна імла. Це було дивовижне і страхітливе видовисько.
Де Гарсіа стояв на лаві біля підошви кратера.
“Ну, тепер-то він напевно зупиниться, — подумав я. — У нього є меч, і йому неважко буде убити мене, коли я переповзатиму з криги до гарячої лави”. Очевидно, де Гарсіа теж подумав про це, бо він обернувся до мене з сатанинською гримасою, але тут же знову почав дертися вгору. Я нічого не міг збагнути. Де ж він сподівається від мене сховатися? Кроків за триста від нас клекотів кратер, викидаючи в небо клубки пари і диму, а під ним громадилися застиглі потоки лави, часом такої гарячої, що по ній важко було ступати. Відчувалося, що де Гарсіа втомився. Тепер уже він ледве чвалав, а я невідступно йшов за ним, зводячи подих.
Ось він наблизився до краю кратера і заглянув униз. Невже він кинеться туди? Але куди там! Круто обернувшись, де Гарсіа вихопив меча і пішов на мене.
За кілька кроків від мене, там, де я не міг дістати його мечем, де Гарсіа спинився. Я сів на уламок лави. Який вираз обличчя у нього був! Обличчя вбивці перед розплатою. Шкода, що я не художник, бо словами неможливо описати ці запалі червоні очі, скрегіт зубів і губи, що тремтіли. Я гадаю, що коли сам диявол, ворог роду людського, викине свій останній козир і погубить останню душу, він перед смертю матиме такий самий вигляд.
— Ну ось ми і здибалися, де Гарсіа, — мовив я.
— Чого ти тягнеш? — прохрипів він. — Убий мене, і покінчимо з цим!
— Куди поспішати, кузене? Я шукав тебе двадцять років, — навіщо ж нам відразу розлучатися? Погомонімо трохи! Я сподіваюся, ти вдовольниш мою цікавість. За що ти заподіяв стільки горя мені і моїм рідним? Адже ж має бути якесь пояснення твоїй безглуздій тупій жорстокості!
Я говорив з ним спокійно і байдуже, я не відчував ані найменшого хвилювання, у душі була пустка. Я міг уже без туги думати про мого убитого сина; для мене він не був мертвий, бо я сам був усього лише часткою всеосяжної природи, куди входила і смерть. Навіть про де Гарсіая думав без ненависті, немов і він був пішаком у чиїйсь руці. Але водночас я знав, що він тепер цілком у моїй владі, що він мені скаже правду.
— Ще змалку я покохав твою матір, кузене, — почав він поволі, над силу вимовляючи кожне слово. — Лише її я любив усе життя, а вона ненавиділа мене і боялася моєї жорстокості. Потім вона полюбила твого батька. Я виказав його інквізиції, сподіваючись, що його замучать і спалять, але вона звільнила його і втекла з ним до Англії. Мене мучили ревнощі, я мріяв про помсту, проте твоя мати була далеко. Майже двадцять років я жив своїм темним життям, поки одного разу не опинився в Англії у справах. Тут я випадково дізнався, що твоя мати і батько живуть поблизу Ярмута, і мені до смерті захотілося побачити її — вбивати її я й не думав. Ми зустрілися в лісі, я побачив, що вона стала ще прекрасніша, і зрозумів, що кохаю її нестямно. Я запропонував їй на вибір: тікати зі мною або померти, і вона вибрала смерть. Я вже підняв було кинджал, але раптом вона зупинилася і сказала:
“Вислухай мене, Хуане! Я бачу передсмертне видіння. Так само, як я тікаю від тебе, ти тікатимеш від мого сина, і він скине тебе в безодню пекла серед вогню, скель і снігу”.
— Оце воно, те місце, кузене, — відлунив я.
— Про те, що сталося далі і як мені вдалося вислизнути, ти знаєш. Я утік до Іспанії і постарався все забути. Але не міг. Якось уночі в Севільї я побачив на вулиці людину, схожу на тебе. І мене охопив страх, такий великий, що я вирішив тікати до далекої Індії. Ти зустрів мене в ніч перед відплиттям, коли я прощався з однією сеньйорою.
— З Ізабеллою де Сигуенса, кузене. Тоді і я попрощався з нею навіки, щоб передати тобі її передсмертне слово. Нині вона чекає на тебе разом зі своєю дитиною.
Де Гарсіа здригнувся і продовжував:
— Ми знову зустрілися в океані. Ти з’явився із хвиль. Я не встиг убити тебе перед очима у всіх. Я гадав, що ти однаково помреш у трюмі серед рабів. Але навіть океан був до тебе милосердний, хоча я думав, що позбувся тебе назавжди. І тоді, коли я катував тебе — страх зробив мене жорстоким. Проте ти втік. Я мандрував світом, побував в Іспанії, в інших країнах, потім знову повернувся до Мехіко, але, де б я не був, ті ж самі примари мертвих і мої жахи усюди переслідували мене, і не було мені ні удачі, ні щастя. Лише недавно я приєднався до загону Діаса. Мені казали, що ти давно помер, і раптом я дізнаюся, що вождь отомі — це ти!
— За що ти убив мого сина?
— А хіба він не нащадок твоєї матері? Хіба я не міг загинути від його руки? Він помер, і я радий, що убив його, хоча його привид тепер переслідуватиме мене разом з іншими тінями.
— Досить, у тебе є меч, — захищайся!
— Не можу! — простогнав де Гарсіа. — Я приречений…
— Як хочеш, — сказав я і підняв меча.
Де Гарсіа відсахнувся і почав задкувати, з жахом дивлячись мені просто в обличчя, як щур перед удавом, готовим його проковтнути. Так ми дійшли до краю кратера. Страхітливе видовище відкрилося переді мною, коли я заглянув вниз. Там, на величезній глибині у клубах диму зловісно клекотіла розжарена лава. Задушливий, пекучий сморід отруював нагріте повітря.
Коли де Гарсіа побачив дно кратера, він завив, наче звір. Раптом він впав у безум і почав битися. Але не зі мною.
Здавалося, він мене більше не бачив, проте бився відчайдушно, вражаючи невидимого ворога. Дюйм за дюймом відступав він до краю кратера. Раптом пронизливо зойкнувши, неначе його уразили в серце, де Гарсіа широко розкинув руки, упустив меча і навзнак звалився в жерло вулкана.
Я одвернувся, щоб більше нічого не бачити. Але що це було і хто завдав де Гарсіа останнього, смертельного удару?
Розділ XXXVIII
ПРОЩАННЯ З ОТОМІ
Так я виконав обіцянку, дану батькові, і помстився де Гарсіа. Вірніше, я бачив, як відбулася покара, бо, яка не страшна його смерть, він помер не від моєї руки. Де Гарсіа помер від страху. І я тут же пошкодував, що він загинув саме так, бо, коли крижаний неприродний спокій залишив мою душу, я зненавидів його ще сильніше, аніж раніше. Я шкодував, що не убив його власною рукою, і шкодую дотепер! Дехто, може, стане мене засуджувати, бо нам заповідано прощати своїх ворогів, але це всепрощення я полишаю Господові.
Коли де Гарсіа щез у прірві, я почвалав додому. Точніше, не додому, бо його у мене більше не було, а до зруйнованого міста внизу.
Спускатися крижаним схилом було набагато важче, ніж підніматися. Тепер я знов став таким, як усі, змученим і пригніченим. Мені було так гірко, що якби я оступився на льоду, я не став би про це шкодувати.
